Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці

Держава і ринок: філософія взаємодії
Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія Держава і ринок: організаційно-економічний аспект Еволюція суспільних функцій держави Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні Методи та інструменти соціалізації економіки Соціальна орієнтація НТП Антимонопольна політика держави Державна кредитна політика Державне регулювання інвестиційного процесу Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства Соціальні пріоритети в структурі економічної політики Соціальне регулювання в економіці України Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94
823470
знаков
10
таблиц
9
изображений

1.2 Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці

Сучасні трансформаційні зміни в економіці неможливо пояснити з позицій традиційних підходів. Ускладнення розвитку економіки та її тісне переплетіння з іншими сферами людської діяльності конче потребують синтезу методологічних прийомів не тільки суспільних, а й інших наук. Це не означає, що необхідно метафізично застосовувати всі філософські досягнення пояснення принципів функціонування організованих і неорганізованих систем, механічно переносячи їх на економіку. Механічне застосування різного роду «механізмів», «синхронізації», «терапії», «віртуальності», «парадигм» тощо лише нівелює філософське тлумачення таких термінів. Відомий американський філософ Т. Кун у книзі «Структура наукових революцій» увів термін «парадигма» для пояснення процесу зміни окремих концептуальних структур в історії розвитку науки взагалі. Він виділяв два етапи у межах кожної такої парадигми: етап розвитку «нормальної науки» та етап наукової революції [18]. Парадигма — це певна модель чи взірець, нормальна ж наука спирається на одне або кілька минулих наукових досягнень. Тому в економічній теорії виокремлення парадигми передбачає порівняльний аналіз усталених економічних концепцій з новітніми з погляду їх революційності, радикальності та прогресивності.

Особливість економічної науки в тому, що вона сьогодні не повинна обмежуватися лише матеріалістичним її визначенням як науки про природу та причини матеріального багатства чи благополуччя. Водночас вона є наукою, що «вивчає людську поведінку з погляду співвідношення між цілями та обмеженими засобами, які можуть мати різне споживання» [19]. Перехід від матеріалістичного до формального визначення економічної науки дав змогу розмежувати власне «об’єкт» та «предмет» дослідження.

Цілі економічної поведінки, його організація і результати становлять, на думку вчених, предмет економічної поведінки [20]. Кожна економічна школа висуває своє трактування цілей, що супроводжується й відповідною поведінкою. Так, представники ліберального напряму на перший план висувають максимізацію задоволення індивідуальних потреб, інші школи висувають як мету економічної поведінки забезпечення «життя, що відповідає уявленню про людську гідність» [21]. Марксизм взагалі ставить питання про досягнення найбільшого задоволення потреб усього населення, що в практиці господарювання отримало форму адміністративно-розподільних моделей економіки. Тобто можна зробити висновок, що залежно від цілей суспільства визначається й економічна поведінка індивідів, уся система взаємовідносин між ними.

Зазначимо, що поряд з ускладненням економіки поглиблюється і процес пізнання. Тому необхідною умовою економічного дослідження є аналіз взаємозв’язку економічного з соціальним. Відокремлення соціології як окремої науки не означає, що в економічної науки відпала потреба аналізу соціальних наслідків та їх зворотного впливу на економіку. Відомо, що раніше економічна наука займалась проблематикою, яку ми сьогодні відносимо до соціології. У цьому контексті слід виділити теорію Карла Маркса, якого вважають великим економістом та соціологом ХІХ ст. [22]. У ХХ ст. між економічною теорією та соціологією впродовж кількох десятків років існував конкретний поділ праці. Гайденко П. П. зазначає, що згідно з «Вебером, соціологія починається там, де з’ясовується, що економічна людина — надто спрощена модель людини» [23].

А Т. Парсонс вважав соціологію наукою про цілі, а економічну теорію — про засоби досягнення поставлених цілей [24]. Соціологія, економічна психологія та економічна культура стають сьогодні дедалі вагомішими чинниками економічного розвитку.

Зазначимо, що високий рівень абстрактності раціональної моделі людини, прийнятної в економічній теорії, її відносна незалежність від реальних чинників господарської поведінки, є сьогодні важливою методологічною проблемою. Співвідношення теорії та господарської практики завжди було складним вузликом в економічній науці. Смітівський ринковий фундаменталізм та психологічна школа маржиналізму характеризують окремі сторони поведінки людини епохи вільної конкуренції 150-річної давності, використання методології яких не дозволяє пояснити сучасні особливості та відмінності мікро- та макроекономічного розвитку національних економік, темпи економічного зростання та рівень споживання.

Еволюція суспільної думки налічує цілу низку методологічних засад, що визначають концепцію розуміння суспільства. Так, перший революційний крок у розвитку суспільствознавства було зроблено в ХV—XVI ст., коли на місце Бога було поставлено матеріальний інтерес. Приватна власність визначалась як головний чинник і гарант незмінності природи людини, а приватновласницькі відносини стали вихідною домінантою розуміння всієї економічної системи, у тому числі й прогресу суспільства. Егоїзм людини, її приватний інтерес стають вихідним методологічним пунктом різноманітних економічних шкіл, що радикально видозмінює філософію суспільствознавства.

Виникнення марксизму як філософсько-економічного вчення сформувало нову методологічну парадигму — можливість побудови нового суспільства на засадах суспільної власності. Свою філософську концепцію марксизм побудував на діалектичних засадах, що дало змогу пояснити сутність суспільства як суперечливої, історичної, внутрішньо цілісної системи. Використовуючи власну методологію, марксизм обґрунтував соціальні суперечності в розвитку капіталізму і його історичність, необхідність зміни суспільно-економічної формації. На сучасному етапі розвитку суспільства виникла потреба в розробленні нової парадигми методології дослідження сучасних особливостей.

Аналіз суспільного життя має здійснюватися на підвалинах плюралізму власності та гармонійного поєднання загальнолюдських, класових, національних та інших пріоритетів. У своїх методологічних принципах аналізу сучасної економічної системи ми не відкидаємо економічного вчення К. Маркса, роздумів Е. Дюркгейма стосовно закономірностей розвитку й функціонування духовності, соціально-стратифікаційної концепції П. Сорокіна й учення М. Вебера про культурно-побутові форми соціальності. Професор Сорбонни Еміль Дюркгейм у своїй праці «Про розподіл суспільної праці» (1893 р.) зосередив увагу на значимості для суспільства права, моралі, релігії, почуттів, звичок, які визначають поведінку людини і які нав’язуються їй соціальним середовищем.

М. Вебер обґрунтував теорію рівнозначності матеріальних і духовних детермінант у суспільному розвитку. Він ставить в один методологічний ряд економічний, політичний, культурний, освітній, релігійний та інші чинники. Ні матеріальні інтереси, ні ідеї, на думку М. Вебера, не існують ізольовано, одне потребує іншого як доповнення й завершення [25].

Продовжуючи ідеї М. Вебера, Й. Шумпетер зазначає, що економічна наука обов’язково «повинна включати чотири основні складові: економічну теорію, економічну історію, статистику й економічну соціологію» [26]. А в праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» Й. Шумпетер формулює першу теорію демократії як напрям економічної соціології. Економісти почали звертати увагу на політичну поведінку людини, яка має вирішальне значення для прийняття економічних рішень на мікро- та макрорівні, впливаючи таким чином на еволюцію економічної системи й відповідно економічної теорії.

Для нашого предмета дослідження особливого значення набувають «точка біфуркації» та «флуктація», на підставі яких можна теоретично обґрунтувати нелінійність розвитку відносин у трансформаційній економіці та випадкові одиничні відхилення від стійких економічних принципів. Водночас ми відкидаємо метафізичність підходу до використання методології синергетики в економічній теорії. Але десятирічний період трансформації суспільства, що супроводжується дезорганізацією та хаосом у прямому та переносному розумінні, підводить до висновку, що тільки поєднання нашого економічного мислення з синергетичним розумінням «зруйнує стереотип страху перед хаосом, що йде з глибокої давнини, дасть змогу побачити красу і конструктивність хаосу» [27].

Перехідна економіка України, її трансформація були започатковані в результаті політичного рішення, а не стали наслідком еволюційності попереднього економічного розвитку. Революційна зміна економічної політики, трансформація економічних і політичних інститутів привели до ліквідації попередніх економічних принципів функціонування економічної системи і становлення нової, на ринкових засадах, системи. Активне втручання держави в економіку в другій половині ХХ ст., глобальна трансформація економіки на теренах постсоціалістичних країн та різного роду фінансові афери сучасності висувають на передній план методологічну проблему ролі об’єктивного та суб’єктивного в сучасному розвитку економіки. Ми схиляємося до думки щодо вирішальності суб’єктивного чинника у визначенні пріоритетності напрямів розвитку економіки. Це підтверджується й визначальною роллю інформації в прогресі суспільства. Інформаційне суспільство, риси якого сьогодні набувають зрілості, продукується людиною, його свідомістю та відповідними політичними й економічними цілями.

Методологічно адекватною системою поглядів на сучасний суспільний розвиток є такі погляди, які обов’язково повинні враховувати ідеї «соціальної злагоди» (Конфуцій), «вічного миру» (І. Кант) та «раціонального соціуму» (М. Вебер). Генезис зазначених методологічних напрямів, їх творче, а не механічне використання для аналізу сучасної недосконалої перехідної економіки повинні послужити теоретичним підґрунтям побудови платонівської «ідеальної держави» в Україні, формуванню соціально орієнтованої ринкової економіки.

Принцип верифікації в дослідженні відносин держави та ринку становить необхідний елемент методології дослідження. Постійне звірення теоретичних висновків з господарською практикою становить сутність методу верифікації. Окрім цього, специфіка відносин держави та ринку в транзитивній економіці не завжди адекватно відображається в ефективній економічній політиці держави. Наприклад, хоча сьогодні в економіці України досягнуто економічне зростання відносно 2000 р., великий зовнішній борг спричинює відволікання фінансових коштів на виплату процентів за боргом та його повернення, тим самим заморожується вітчизняне інвестування економіки, її інноваційний розвиток, що в недалекому майбутньому призведе до скорочення обсягів виробництва, національного доходу, рівня споживання населення. Тобто сучасна економічна політика держави повинна обов’язково брати до уваги зовнішній та внутрішній борги держави, щоб не допустити загострення проблем економічного і соціального розвитку національної економіки в перспективі.

1.3 Інституціональна методологія розуміння держави та ринку

Формування нового економічного порядку відображається в структуризації суспільства, у становленні і розвитку нових інститутів, які й уособлюють органічну єдність економічного, правового, соціального і політичного. «При вирішенні практично будь-якої економічної проблеми, — писав лауреат Нобелівської премії Г. Мюрдаль, — об’єктом наукового дослідження має стати вся соціальна система, включаючи, окрім так званих економічних факторів, усе, що може впливати на майбутні події в економічній сфері» [28]. Використання методології інституціоналізму, як одного з перспективних напрямів дослідження економіки в тісному взаємозв’язку з іншими сферами людської діяльності, дозволяє виокремити сутність та перманентність рутини трансформаційної економіки, що спричиняють негативні соціальні наслідки та економічні втрати.

Методологія інституціональної теорії набуває для аналізу транзитивних економік особливого значення. «Технологічні та інституційні зміни — це ключі до розуміння суспільної та економічної еволюції, якій властива залежність від її шляху… Взаємодія між державним устроєм та економікою, численність учасників з різним ступенем впливу на інституціональну зміну і роль культурної спадщини, що лежить в основі живучості багатьох неофіційних обмежень, — усе це спричиняє до цієї складності» [29].

Інституціональний підхід передбачає розгляд економіки не як раз і назавжди статичної системи, а як живий організм, що постійно трансформується. Економіка України саме тепер і переживає цей момент трансформації. Предметом дослідження інституціоналізму є не лише ринковий механізм саморегулювання і економічна людина, а й проблеми безробіття, структурної та регіональної незбалансованості, проблеми взаємозв’язку економіки і політики, визначення ролі держави, суспільної організації людей. Для тих, хто матиме намір поглиблено вивчати інституціоналізм, без знання якого неможливо здійснювати економічну політику держави, називаємо основоположників цього наукового напряму: Торстейн Веблен, Макс Вебер, Уеслі Мітчелл, Джон Гелбрейт, Ян Тінберген, Даглас Норт, Трауінн Егертсон, Френк Найт, Олівер Вільямсон, Річард Нельсон, Сідней Уінтер та інші. Праці цих учених перекладені й видані російською та українською мовами.

Теорія суспільного вибору відображає спробу «раціоналізувати» норми, тобто побачити в нормах результат усвідомленого, раціонального вибору людей. Отже, суперечність між моделлю раціонального вибору і слідуванню нормам знімається. Теорія суспільного вибору вивчає насамперед юридичні норми, що відображають результат політичного вибору, а також ті, що фіксуються у праві. Для пояснення юридичних норм використовується неокласична модель раціонального вибору. Зокрема, передбачається, що «політика — це складний інституціональний процес, в основі якого люди вибирають різні альтернативи, зіставляючи їх зі своїми цінностями, подібно до того, як вони вибирають на ринку товар, керуючись лише особистими потребами» [30]. Інакше кажучи, норми та правила з’являються в результаті взаємодії індивідів на політичному ринку. Звідси і наступний критерій оцінювання норм — їх ефективність. Норми ефективні тоді, коли вони ґрунтуються на індивідуалістичних цінностях та сприяють взаємовигідній реалізації індивідуальних інтересів.

Через механізм розподілу відбувається реалізація особистого інтересу, наповнення його матеріальним змістом. Результатом розподілу суспільного продукту є отримання благ кожним членом суспільства. Прагнення кожного до отримання більшої частки суспільного продукту, що є об’єктивно зумовленим і природним для людини, може забезпечуватися двома способами: перший — збільшення частки внеску кожного у створення продукту; другий — активний вплив на саму систему розподілу продукту. Перший спосіб належить до економічно об’єктивних норм суспільного співіснування, другий — до суб’єктивної діяльності в організаційно-управлінській сфері. За браком дійової демократичної системи управління суспільством формування розподільних відносин більшою мірою визначається суб’єктивним фактором, що призводить до перекосів та до розбалансування в економіці.

Приватна власність, на думку Дж. С. Мілля, є фундаментальним та визначальним інститутом, з допомогою якого створений продукт розподіляється відповідно до витрачених факторів виробництва, хоча «у своїх вторинних проявах інститут цей різноманітний і схильний до видозмін» [31]. Рента, прибуток і заробітна плата є, власне, капіталістичними формами розподілу, що пов’язані з приватною власністю. Одноосібна приватна власність доби А. Сміта визначала досконалу конкурентну форму розподілу відповідно до трьох факторів виробництва: землі, капіталу і праці. В умовах вільної конкуренції XVIII—XIX ст. ринок за допомогою обміну автоматично регулював розподіл ресурсів та доходів. Головним дестабілізаційним наслідком ринкового розподілу ресурсів і доходів була криза надвиробництва товарів, яка могла на десятки років «законсервувати» економіку.

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується трьома основними чинниками, які змінили обличчя капіталізму. Це, по-перше, залучення широких верств населення до володіння власністю у вигляді акцій, що спричинило нову форму перерозподілу — отримання дивідендів як частини додаткової вартості і частки заробітної плати, яку не було використано на споживання. По-друге, активне втручання держави в економіку створило ефективну систему перерозподілу всіх названих доходів. Зазначені особливості сучасного розвитку капіталізму не були враховані при розробленні концепції приватизації в більшості пострадянських країн, що призвело до перетворення приватизації в розподіл економічних факторів виробництва, тим самим викривляло процес формування приватної власності як інституційної основи економіки вільного підприємництва.

У країнах з перехідною економікою перехід від державної власності до приватної здійснено радикальним, можна сказати, революційних шляхом. Політичне рішення держави у формі Програми і Закону про приватизацію, дозволило за короткий термін у формі сертифікатної (Україна) чи ваучерної (Росія) приватизації здійснити формально перехід економічних факторів виробництва з державної в приватну власність. Як для економічної науки, так і для практики господарювання, важливого значення набуває питання щодо справжньої економічної природи «новоствореної» приватної власності, оскільки з’ясування цього питання має важливе методологічне значення для формування економічних важелів стимулювання економічного розвитку. Економічна теорія використовує класичну методологію аналізу економічної природи відносин власності, одним із найбільш принципових положень якої є «...положення про трудовий характер власності та, як наслідок цього, об’єктивна зумовленість в одній особі працівника і власника» [32]. З погляду загальноцивілізаційної логіки розвитку економіки слід говорити про тотожність праці і власності, а якщо виходити з формаційної логіки, потрібно розглядати власність крізь призму конкретного еволюційного процесу зміни прав власності, що дає можливість здійснювати аналіз відносин власності в тісному взаємозв’язку зі змінами правил укладення контрактів, зі зміною поведінки самої людини. Тільки в контексті формаційного підходу та з урахуванням методології інституціональної теорії можна виявити окремі риси економічної сутності становлення приватної власності на економічні фактори в країнах із трансформаційною економікою.

Панування тієї чи іншої форми власності визначає в суспільстві відповідний тип економічної і політичної систем. Монополізація державою всієї власності є необхідною, але недостатньою економічною передумовою формування адміністративно-командної чи тоталітарної систем, які не є ефективними і життєздатними. Що ж до інституту приватної власності в усіх його сучасних формах виявлення, то він є найпоширенішою економічною системою, тією об’єктивно необхідною закономірністю, без якої не може розвиватися жодна країна світу. Але це ще не означає, що ми маємо стрімголов і наввипередки, будь-якою ціною і нашвидкуруч перевести все народне господарство на приватну форму власності. Будь-яка апологія приватної власності ґрунтується на такому припущенні: приватна власність означає гарантію на володіння людьми результатами їхньої праці, таланту й бережливості. Аналізуючи контрактову гілку ефективності О. Е. Вільямсом дає досить влучне методологічне посилання: «...у виданнях з прав власності ставиться питання про неправильний розподіл прав власності як причину хибного розподілу ресурсів (виділено нами. — Авт.)» [33]. До ряду особливостей історичної практики не лише України, а й інших пострадянських країн слід, на наш погляд, віднести економічний романтизм та утопізм світогляду, общинну форму співіснування й рабську психологію поведінки, науковий нігілізм мас і волюнтаризм особистості, злодійство й відчуження власної історії, ідолопоклонство та дуалізм у вчинках. Усі наші негаразди й біди від власної поведінки зокрема та прийнятих на різних ієрархічних рівнях державного управління рішень взагалі. Дуже влучним є висловлювання Дж. С. Мілля: «Правила, що визначають розподіл багатства, є такими, якими їх роблять уявлення і бажання правлячої частини суспільства; вони досить різні в різні часи в різних країнах; і могли би бути ще різноманітнішими, якби цього забажали люди» [34]. Поведінка формується під впливом історичного досвіду та з огляду на теперішні умови співіснування. Ідеться про необхідність теоретичного аналізу історичних тенденцій та особливостей поведінки кожного члена суспільства в перехідний період економіки.

Одним із теоретичних прорахунків у формуванні концепції приватизації було недооцінювання факту розмежування капіталу-власності та капіталу-функції. Оперуючи Марксовим баченням капіталістичної економіки, ми слідом за Марксом вважали, що після приватизації отримаємо в одній особі і власника, і організатора підприємства. Маркс ще не відрізняв підприємця від «грошової людини», оскільки на той час цього явища в економіці ще не було. З кінця ХІХ ст. і до наших днів існує тенденція виділення окремо «чистих підприємців» і власників капіталу, або, як ще їх називають економісти, «грошових мішків». Ці явища чітко простежуються на прикладі функціонування акціонерних підприємств і банківського капіталу — основних організаційно-економічних форм приватизації в Україні. У рамках акціонерного підприємства межа поділу проходить між акціонерами-власниками та правлінням підприємства — підприємцями, або менеджерами, як їх назвав Джеймс Бернхем. Як підтверджує практика приватизації в Україні, головою правління стає, як правило, колишній директор підприємства чи організації. Відсутність механізму контролю з боку акціонерів-засновників призвела до безконтрольності, повної безвідповідальності та свавілля в діях і вчинках голів правління багатьох акціонерних товариств. Отже, у законодавчому порядку був відкритий шлях до можливих зловживань, тобто до тіньової економіки.

Досліджуючи еволюцію поглядів на роль держави в макроекономічному регулюванні приватного бізнесу, важливо не уникнути впливу на економічні процеси чинників соціально-політичного та психологічного характеру. Представники інституціоналізму вважають, що кейнсіанська політика стимулювання ефективного попиту краще, ніж ринок, здатна вирішувати завдання ефективного використання ресурсів, якщо вона супроводжується заходами з контролю за цінами і доходами. Вагоме місце в концепції інституціоналістів посідає ідея соціального контролю над економікою, центральне місце в якому відводиться державі, зокрема її фіскальним органам. Так, на думку Дж. Гелбрейта, необхідно більше покладатися на фіскальну, ніж на грошово-кредитну політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням бюджетного дефіциту і значним зниженням процентних ставок. Він також стверджує, що необхідно збільшувати урядові витрати в суспільстві, для якого характерне процвітання приватного бізнесу [35].

У кінці 1970-х років започаткована нова концепція мікроекономіки фірми, в основу якої покладена неоінституціональна парадигма. Неокласична теорія фірми належить до так званої групи технологічних теорій, другу групу формують організаційні теорії, які розглядають фірму передусім як сукупність контрактів, як організацію, як інститут [36]. Слід зазначити, що неоінституційна парадигма має дві течії: перша аналізує організації «ззовні» через інституційне середовище (теорія суспільного вибору, теорія прав власності), друга — досліджує організації «зсередини» (через систему договорів, контрактів (теорія трансакційних витрат). Важливе значення для дослідження фінансових посередників як організацій відіграє економічна теорія трансакційних витрат, що є складовою неоінституційної економічної теорії.

Специфіка соціально-економічного і політичного становища в Україні та, що одночасно відбувається, становлення державності і реформування економічної системи. Тому відсутність сталих і розвинутих інститутів державності уповільнює і деформує процеси приватизації як головного елементу реформування економіки. Відсутність зрілих державно-політичних інститутів, політичної волі щодо реформування економічної системи, а також низький рівень знань ринкової економіки призвели суспільну систему України до кризи. Під час вручення Нобелівської премії Р. Коуз зауважив: «Значення інституціональних факторів в економічній теорії стало ясним у зв’язку з сучасними подіями в країнах Східної Європи. Колишні комуністичні країни хочуть просуватися по шляху до ринкової економіки, їхні керівники прагнуть цього, але без відповідних інститутів ніяка ринкова економіка неможлива. Якщо б ми більше знали про свою власну економіку, ми могли б надати їм більшу допомогу» [37].

Теорія поведінки передбачає розгляд офіційних та неофіційних обмежень. Даглас Норт, аналізуючи їх, джерело неофіційних обмежень виводить із «суспільно передаваної інформації як частини спадщини, котру називаємо культурою» [38]. Культура створює концептуальну, побудовану на мові основу кодування і тлумачення інформації, яку органи чуття постачають мозку. Словарна обмеженість мови, відсутність наукової національної спадщини з суспільних наук (насамперед ідеться про економіку, філософію, право, політику, управління) сформували у нашого покоління зневажливість до науки та принципів функціонування суспільства, в нашому випадку — державного управління. Цим самим стверджується романтична самовпевненість у власних видуманих різного роду теоріях та правильно прийнятих державних рішеннях. В умовах відсутності успадкованих традицій та наукових переконань державного управляння, постійно оновлювані державні менеджери на свій суб’єктивний лад створюють нові системи, чим стримують економічний розвиток.

Знання про суспільство є визначальним у формуванні поведінки людини та урядовця зокрема. Ще Джон Стюарт Мілль зазначав: «Як люди мислять, зумовлює те, що вони роблять…» [39]. Є і протилежне: як люди діють, так вони і мислять. Прийняття державних рішень (законів, нормативних актів чи адміністративних рішень виконавчої влади) є віддзеркаленням суспільної економічної думки та думки окремих виконавців. Усе залежить від того, наскільки в суспільстві утвердилися демократичні начала та об’єктивність прийняття рішень, коли поведінка окремого індивіда підпорядковується волі більшості. При адміністративній моделі економіки волюнтаристські рішення владних структур стають домінуючими, тому вони не можуть відображати об’єктивність економічного розвитку.

Ринкова трансформація командної економіки виявила теоретичну неспроможність економічної науки щодо вирішення проблем, які виникли в процесі її здійснення. Пояснюється це таким:

По-перше, слід визнати факт випереджаючого розвитку господарської практики порівняно з розвитком економічної теорії. Ні вітчизняні, ні зарубіжні вчені-економісти не змогли передбачити не тільки кризу економіки соціалістичних країн, а й фінансові кризи, що охопили низку країн на рубежі двох тисячоліть. Існування теорії конвергенції двох систем є свідченням теоретичного визнання об’єктивності існування командної і ринкової економік.

По-друге, романтичні проекти шокової терапії (обвальної приватизації), які були реалізовані згідно з рекомендаціями спеціалістів Світового Банку (Дж. Сакса та інших) у країнах Східної Європи і які супроводжуються великими соціально-економічними втратами для національної економіки, свідчать про теоретичну їх неспроможність. Позитивний досвід Китаю ринкового реформування, основою якого є концепція градуалізму, свідчить про існування у світовій економічній думці досить аргументованого і виваженого теоретичного обґрунтування напрямів трансформації командної економіки.

По-третє, сьогодні необхідно сконцентрувати увагу вітчизняних економістів на об’єктивному узагальненні інституційних змін в Україні, класифікувати проблеми першого, другого і т. д. порядку з погляду екуменічного підходу до аналізу економіки. Тобто економічні проблеми (інфляція, безробіття, зростання державного боргу, розподільна несправедливість тощо) необхідно розглядати в контексті тісного взаємозв’язку з такими інституційними чинниками, як економічна культура, рівень опанування населенням та правлячою елітою законів ринкової економіки, традицій, звичаїв тощо. Слід визнати, що вітчизняна економічна наука ще не опанувала теорію інституціоналізму і неоіституціоналізму. Ми перебуваємо лише на стадії коментування досягнень сучасної світової економічної науки, тоді як вкрай потрібно вже використовувати весь її методологічний інструментарій для вироблення ефективної державної економічної політики в Україні.

По-четверте, як свідчать окремі дослідження перехідної економіки, сьогодні вже можна запропонувати конкретні пропозиції щодо корекції реформ державного управління інфляцією та зовнішнім боргом, удосконалення методики вартісного оцінювання матеріальних та нематеріальних активів держави, розвитку малого підприємництва, налагодження економічного порядку на основі принципів вільної конкуренції та використання державного регулювання задля досягнення економічного зростання та добробуту більшості людей.

У цьому аспекті заслуговує уваги теорія інституту, що висунута субстантивістами, згідно з якою дослідження економічних явищ необхідно здійснювати через відповідний інститут, що є визначальним для економіки1. Так, з історії економічних учень ми знаємо, що таким інститутом виступали товар, власність, держава тощо. Крім того, в економічних дослідженнях все більшої ваги набирає школа інституціоналізму, методологія якої значною мірою відрізняється від класичного напряму чи маржиналізму. Т. Веблен у праці «Теорія бездіяльного класу» в центр функціонування суспільства ставив боротьбу людей за існування, ідею їх розвитку та діяльності. Він критикує економічну науку за концентрацію уваги лише на ринковій ціні, тобто на закономірностях ринкової економіки, тоді як причини та наслідки цього розвитку залишилися поза увагою. Критикуючи ототожнення економічного інтересу з грошовим, Т. Веблен аргументує тезу про недооцінку людської особистості в економічному розвитку.

Послідовниками інституціональної школи були У. К. Мітчелл та Дж. А. Гоббсон. Висуваючи на перший план етичні норми життя, Гобсон критикував принцип laisser faire класичної політичної економії, вважав аморальною існуючу систему розподілу матеріальних благ, відстоював ідею необхідності дотримання правильних пропорцій між виробництвом та споживанням [40]. На думку Гобсона, такі об’єкти розподілу, як багатство, дохід повинні оцінюватися не тільки як результат витрат економічних факторів, а й як відображення людських, життєвих витрат виробництва та корисності їх використання. Тобто має велике значення, як розподіляється і де використовується створений дохід.

Ідея поведінки людей пізніше була використана Дж. М. Кейнсом для розроблення концепції державного регулювання економіки. Кейнс зазначав, що «діяльність людей, а не сліпі та об’єктивні ринкові сили — от що лежить в основі «запасів та потоків», які розглядаються в економічному аналізі. Виникнення та рух доходу також можуть бути пов’язані з поведінкою людей, а при цьому підході навіть виявляється такий контроль, який сприяв би подоланню циклічних коливань, що породжуються капіталізмом» [41]. Психологічна схильність людей до споживання, до ліквідності грошей та оцінювання майбутньої вигоди виступають у Кейнса вихідними методологічними моментами аналізу зростання та розподілу національного доходу та зайнятості.

Економічна культура, менталітет, релігія та історичні особливості накладають відбиток на поведінку людей, на економічний розвиток, і великий вплив мають на відносини розподілу, оскільки останні є не тільки відбитком суто економічних закономірностей, а й результатом діяльності політичних інституцій тощо.

У цьому плані не можна обійти концепцію Петирима Сорокіна. Особливістю його методології є розгляд розвитку суспільства через еволюцію типів культури. Історичні закони він розглядає як прояв людської природи, а людину — як визначальну та необхідну передумову історії. «Будь-яка зміна історичного процесу, будь-який крок уперед чи назад, — пише П. Сорокін, — є справою честі людини і без неї не здійснюється … Людина завжди була єдиним творцем свої історії…» [42]. Систему цінностей, систему культури, носіями яких є людина, він розглядав як вихідний чинник розвитку суспільства. Можна погодитися, що кожна система культури втілюється в праві, філософії, моралі, структурі виробничих відносин. На наш погляд, абстрактна абсолютизація ролі особистості та системи культури в розвитку суспільства може призвести до появи суб’єктивістських теорій економічного розвитку. Потрібен предметний та інтегрований, з погляду суспільних наук, аналіз поведінки політичного лідера чи державної влади стосовно відповідної конкретної економічної ситуації країни та поставлених цілей.

Теоретичне обґрунтування ефективної державної економічної політики залежить не тільки від вибору теоретичної моделі економічного розвитку, а й від конкретних історичних умов її здійснення. Виступаючи проти революції в Росії, Г. Плеханов вважав, що для цього необхідні відповідна економічна культура, послідовність економічного визрівання умов. Тому зрозуміло, наприклад, що рівень економічної культури також визначає способи здійснення економічної політики (наприклад, приватизації, розподілу доходів тощо). Мається на увазі насамперед ступінь поєднання політичних та економічних методів організації економічної системи, врахування етичних норм. З іншого боку, не треба абсолютизувати роль культури, але й недооцінка її може знизити науковий рівень дослідження особливостей перехідної економіки України, у тому числі й системи розподілу.

Як пояснити існуючі відмінності в системі розподілу в таких країнах, як Німеччина, Англія, Швеція, США чи Італія. У цих країнах домінувала ринкова форма організації економіки, індивідуалізм та модернізація, тоді як системи розподілу створеного продукту в суспільстві значною мірою різняться. Чинники цих відмінностей необхідно шукати в економічній культурі. Можна погодитися з П. Л. Бергером, що необхідно «звернути увагу на соціальні та культурні відмінності між Північною і Західною Європою, з одного боку, та Південною і Східною, з іншого» [43]. Цікавим методологічним підходом П. Бергера в поясненні відмінностей між економічним розвитком країн є розгляд особливостей родини як соціоекономічної ланки функціонування суспільства. Порівнюючи етику китайської родини з цінностями латиноамериканських родин, він робить висновок, що китайська родина «функціонує як виробнича інституція (джерело капіталу і кредиту, надійна мережа ділових контактів, наймання на роботу, система соціального страхування)», тоді як мексиканська родина, навпаки, функціонує «як перерозподільна інституція, тобто виступає в ролі системи зобов’язань, згідно з якими кожен здобуток індивідуальної соціальної мобільності швидко перерозподіляється численним родичам», унаслідок чого «капітал не накопичується і ніхто не відходить далеко від того місця, з якого почав» [44]. П. Бергер робить висновок, що два варіанти «родинності» характеризуються абсолютно різними формами економічної культури. З цього випливає, що першопричини критичного економічного становища в Україні та в системі розподілу благ необхідно шукати не тільки в помилковості теоретичних концепцій реформування економіки, а й в особливостях родини, її «общинності», у таких ментальних рисах, як «романтизм», «свавілля» тощо, які накладають свій відбиток на специфіку системи економічних, політичних та соціальних відносин.

Вітчизняна економічна наука ще надто мало приділяє уваги дослідженню взаємозалежності між українською родиною, з її гуртовими цінностями, та економічними формами організації спільної діяльності. Домінування колективізму, общинності на відміну від індивідуалізму в західних країнах роблять беззахисним українського індивіда в умовах широкомасштабної економічної інтеграції країн. Крім того, слов’янському індивіду не вистачає фейєрбахівського розумного егоїзму, тобто правильно зрозумілих інтересів людини, які б збігалися з суспільними інтересами. Перехід від абстрактної людини до конкретної, тобто до людини в історичних умовах перехідної економіки України, має стати предметом дослідження вітчизняної економічної науки на сучасному етапі.

90-ті роки XX ст. ознаменували повернення до несправедливо забутої інституціональної парадигми, яка вважається «третім шляхом» розвитку теоретико-економічної думки, відмінним від неокласичного та кейнсіанського. У цей час двох представників сучасного інституціоналізму було нагороджено Нобелівськими преміями: Р. Коуза у 1991 р. та Д. Норта у 1993 р. за розроблення теорії трансакційних витрат і дослідження структури прав власності. Сучасний інституціоналізм плідно використовує економічні ідеї ранніх інституціоналістів та післявоєнні інституціональні концепції з метою розширення меж економічного аналізу в напрямі дослідження економічних інституцій і організацій, їх мотивації та економічної поведінки на основі структури прав власності та трансакцій.

До теорії трансакційних витрат (у межах теорії фірми і ринкових відносин) належить концепція американського вченого Олівера Ітона Уільямсона (нар. 1932 р.), що залишається маловідомою для більшості вітчизняних економістів. Показово, що саме О. Уільямсон у книзі «Ринки та ієрархії» вперше вжив термін «нова інституціональна економічна теорія», яка базується на двох відправних твердженнях:

1) інститути відіграють важливу роль у господарському житті;

2) інститути піддаються науковому аналізу.

Учений, на противагу неокласичному підходу, виходить з того, що формування «правильних економічних інститутів» є більш значним науково-прикладним завданням, аніж «формування правильних цін».

Погляди О. Уільямсона формувалися під впливом ідей Г. Саймона (щодо обумовленості економічної поведінки людей і принципу «обмеженої раціональності»), К. Ерроу (про економічну роль інформації), Р. Коуза (щодо природи фірми і трансакційних витрат) та інших учених. Першим кроком стало вивчення проблем вертикальної інтеграції в термінах теорії трансакційних витрат, потім цей підхід було застосовано більш широко — при дослідженні різнопланових економічних явищ — корпорації, профспілок, способів організації, державного регулювання, корпоративного управління, які мають схожу контрактну природу.

О. Уільямсон вміло поєднав економічну науку з організаційною, синтезувавши досягнення прихильників інституціональної традиції в економічній, правовій та організаційній науках. Нова інституціональна економічна теорія (НІЕТ) в особі Уільямсона запропонувала конструктивну альтернативу неокласичній теорії ринків та фірми шляхом вивчення порівняльних переваг внутрішньофірмової і ринкової моделей координації з погляду економії ними трансакційних витрат. Крім того, вчений наголошує на необхідності врахування в економічному аналізі таких факторів, як обмежена раціональність та опортунізм (егоїстична, підступна поведінка людей). Ці питання набули розгорнутого викладу у книзі «Ринки та ієрархії: аналіз і висновки для антимонопольного регулювання» (1975).

Центральна теза другої значної роботи О. Уільямсона «Економічні інститути капіталізму: фірми, ринки та «відносна контрактація» (1985) — «загальна теорія контрактів може застосовуватися щодо трансакцій будь-яких типів». Було здійснено порівняльний аналіз ефективності альтернативних механізмів управління і координації (великої ієрархічної організації, ринку та їх змішаних форм) у здійсненні господарських угод (трансакцій). Особливостями книги є:

¾  активне використання в економічному аналізі значної кількості правових теорій контракту;

¾  пояснення організаційних рішень фірм переважно через поняття «специфічних активів»;

¾  розгляд альтернативних механізмів управління контрактами: до діаметрально протилежних — ієрархії та ринку — додаються змішані, проміжні форми — довготермінові контракти, договори франчайзингу тощо.

Підходи і висновки О. Уільямсона тотожні поглядам інших представників сучасного інституціоналізму. Наприклад, Дж. Б’юкенен вважає, що сучасна економічна теорія дедалі більше стає «наукою про контракти», а не «наукою про вибір».

О. Уільямсон, традиційно визначаючи поняття «інститутів» як «правил гри», що представлені неформальними обмеженнями на взаємодію людей (табу, звички, традиції) та формальними нормами (Конституцією, законами, правами власності), модифікує це поняття шляхом урахування рівня розвитку інституційного середовища, розгляду інститутів як механізмів управління контрактними відносинами та суб’єктів здійснення трансакцій. Вивчення організацій протиставляється традиційній мікроекономічній теорії виробничої функції, в якій розподіл господарської активності між фірмами і ринком є заданим і сталим, залежним від рівня технології і рідкісності ресурсів. Теорія трансакційних витрат використовує як базову одиницю аналізу акт економічного «переходу» (трансакції) від завершальної стадії одного технологічного процесу до початкової стадії іншого, суміжного з першим. Трансакція — це мікроаналітична одиниця аналізу в економічній теорії трансакційних витрат. Вона виникає, коли товар чи послуга перетинає межу суміжних технологічних процесів і опосередковується управлінськими структурами. Трансакційні витрати в О. Уільямсона — це сукупність попередніх (ех ante) витрат, пов’язаних з підготовкою проекту угоди, веденням переговорів і забезпеченням гарантій та фактичних, дійсних витрат (ex post), викликаних неефективним пристосуванням і коригуванням угоди, тобто ситуацією, коли реалізація контракту ускладнюється через його помилки і прорахунки або непередбачені зовнішні фактори. Чіткої межі між адміністративно-командним (характерним для великої фірми), ринковим і змішаним механізмами координації і контролю, на думку Уільямсона, не існує, а вибір на користь одного з них залежить від порівняння ефективності здійснення трансакцій («переходу»), які набувають форми внутрішньо- і міжфірмових угод (контрактів).

Методологічні принципи дослідження трансакцій О. Уільямсона:

1) ефективність трансакції визначається відповідністю структури управління нею та ступенем специфічності активів для здійснення даної угоди, тривалістю угоди, невизначеністю умов її здійснення;

2) обмежена раціональність людей, яка не дозволяє при розробленні контрактів передбачити всі умови їх виконання і наслідки, через що всі складні контракти класифікуються як «відносинні», які потребують постійної взаємодії учасників з приводу укладеної угоди;

3) процес контрактації потрібно вивчати комплексно, приділяючи особливу увагу ex post стадії внаслідок рухливості балансу інтересів сторін, закладеного у первинному договорі (на ex ante стадії).

Теорія трансакційних витрат має чітко виражений інституціональний характер, є міждисциплінарною, однак ураховує фактор зумисної раціональності (хоча й обмеженої) економічної поведінки і ратує за посилення формалізації економічного аналізу.

Теорія трансакційних витрат О. Уільямсона порівняно з іншими підходами до економічної організації вирізняється таким:

1) є більш мікроаналітичною;

2) велику увагу приділяє поведінковим передумовам (мотивам) економічної поведінки;

3) передбачає порівняльний інституціональний аналіз;

4) розглядає фірму як структури управління трансакціями, а не як функціональну виробничу одиницю;

5) досліджує економічне значення специфічності активів;

6) приділяє надзвичайну увагу ex post витратам;

7) досліджує приватний, а не судовий порядок вирішення конфліктів.

Отже, теорія трансакційних витрат О. Уільямсона закладає підвалини порівняльного аналізу економічних систем, надає можливість комплексного вивчення економічних, правових і організаційних аспектів інституціональної структури ринкового господарства, рівно як і командно-адміністративної економіки. Концепція вченого має теоретичний і практичний потенціал для використання у дослідженні господарських реформ кінця XX ст. у постсоціалістичних країнах та збільшує можливості пізнання мікроекономічних процесів. Досягнення мети економічних реформ у постсоціалістичних країнах — створення високоефективної економіки — передбачає оптимізацію трансакцій зі структурами управління, що різняться своїми характеристиками і мають різні витрати на функціонування та можливості реалізації і забезпечення трансакцій. Очевидно, що використання запропонованого О. Уільямсоном нового інституціонального підходу для вивчення економіки трансформаційного періоду в Україні є більш виваженим і плідним, ніж застосування традиційної неокласичної теорії для аналізу сучасних економічних реформ.


Информация о работе «Держава і ринок: філософія взаємодії»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 823470
Количество таблиц: 10
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
39911
0
4

... наведені вище. Вчений Ф.Хайєк каже про це так: «Конкурентний лад – єдиний, де людина залежить лише від самої себе, а не від милості сильних світу цього» {13, с.22]. Ця цитата підкреслює важливу роль держави у ринковій економіці, тому що саме вона виконує ті обов’язки, які спрямовані на розвиток та гідне існування народу країни. Отже, ринок та ринкова економіка – продукт тривалої еволюції товарно ...

Скачать
664560
27
18

... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується ме­тодика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...

Скачать
63586
1
5

... відповідним розвитком міжгалузевого господарського комплексу індустрії туризму; б) розуміння туристичного процесу як геопросторового явища, властивості якого проявляються в функціонуванні ринку туристичних послуг; в) специфіка формування та функціонування туристичного ринку. Масштабність туризму як суспільного явища, а саме прискорений розвиток в часі та поширення по території (з орієнтацією на ...

Скачать
241376
0
0

... її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км². Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного ...

0 комментариев


Наверх