Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


Соціальне регулювання в економіці України

Держава і ринок: філософія взаємодії
Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія Держава і ринок: організаційно-економічний аспект Еволюція суспільних функцій держави Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні Методи та інструменти соціалізації економіки Соціальна орієнтація НТП Антимонопольна політика держави Державна кредитна політика Державне регулювання інвестиційного процесу Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства Соціальні пріоритети в структурі економічної політики Соціальне регулювання в економіці України Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94
823470
знаков
10
таблиц
9
изображений

8.3 Соціальне регулювання в економіці України

Процес збереження і нарощування потенціалу соціальної сфери постсоціалістичного суспільства за умов трансформації економічних відносин, що змінюються у господарській і соціальній сферах, реформування і пошук нових механізмів регулювання — усі ці питання дедалі глибше усвідомлюються суспільством, політиками і керівниками як значущі суспільні проблеми. Звідси — необхідність нової концепції дослідження соціальної сфери та на її основі нової моделі функціонування згаданої сфери в інтересах оптимізації соціальних процесів у суспільстві [20, с. 4].

Отже, соціальна діяльність суспільства — цілісна підсистема, що постійно змінюється. Вона породжена об’єктивною потребою у безперервному відтворенні суб’єктів соціального процесу. Інакше кажучи, це стабільна галузь людської діяльності, спрямована на відновлення свого життя, простір для реалізації соціальної функції суспільства, в якому втілюються соціальні і цивільні права людини. Функціонування даної галузі визначається об’єктивними закономірностями і ґрунтується на певних принципах соціальних змін, на основі яких об’єктивно формується регулювання.

У науковій літературі існують різні підходи до встановлення структури соціального регулювання. В одних поділ соціального регулювання відбувається залежно від змісту, у других — за основними функціями, у третіх — за категорійним апаратом, що характеризують соціальну проблему. Так, останню можна уявити як сукупність систем утворення та охорони здоров’я, сфери побутових і культурних послуг, транспортного обслуговування тощо або як історично досягнутий розподіл і закріплення функцій соціального регулювання у вигляді конкретних умов, обов’язків і можливостей суспільства та його членів щодо задоволення і збагачення їхніх потреб (у даному разі структура соціального регулювання виражає позиції та взаємозв’язок організаційно оформлених функцій як її власних складових). Поряд з викладеним є й інше визначення структури соціального регулювання. Кожний з таких підходів має свої переваги. Однак, на наш погляд, доцільно структурувати соціальне регулювання, виходячи з особливостей соціологічного аналізу.

Соціальне регулювання не має жорстких просторових і тимчасових рамок. Воно існує не само по собі, не ізольовано, а в певному взаємозв’язку. Соціальна проблема, виражаючи життєдіяльність у цілісному вигляді, що має своїм результатом людину, соціальні групи, нібито пронизує всі інші сфери життя суспільства. Водночас обов’язковою умовою її розвитку є функціонування всіх інших сфер, оскільки в них продукуються матеріальні, духовні блага і цінності, реалізуються функції політичної системи суспільства та ін. Стосовно них соціальне регулювання виступає як фактор зміцнення і підтримання стабільності соціальних відносин і процесів, їх відповідної рівноваги. Це є неодмінною умовою збереження цілісності всієї суспільної системи.

Соціальне регулювання повинно сприяти всебічному використанню сукупної робочої сили, захищати її від безробіття, тобто гарантувати таке співвідношення між рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх на підвищення свого професійно-кваліфікаційного рівня (у разі потреби — на отримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи.

У сфері заробітної плати та формування доходів соціальне регулювання зорієнтовано на виконання всіх основних функцій (відтворювальної, стимулювальної і розподільної), а також на оптимальне співвідношення між трудовими і нетрудовими доходами (отримання процентів від вкладів, дивідендів), між заробітною платою високо- і низькооплачуваних категорій працівників та ін. [21, с. 36—41].

Соціальне регулювання є однією з конкретних форм прояву процесу регулювання економіки взагалі, тому йому притаманні як властивості останнього, так і своя специфіка, сутність якої забезпечення соціальної стабільності і соціального прогресу. Соціальне регулювання безпосередньо стосується добробуту людей, задоволення їхніх матеріальних, соціальних та інтелектуальних (у тому числі і культурних) потреб, формування у співвітчизників поваги до людської гідності, а також установлення соціальної стабільності та соціального миру (спокою) в суспільстві.

Головну роль у процесі соціального регулювання відіграє держава. Тому правомірно зазначити, що соціальне регулювання — це система соціально-економічних заходів держави, за допомогою яких вона впливає у певному напрямі на динаміку рівня та якості життя населення.

Загальна мета соціального регулювання — оптимізація відповідності результатів економічної діяльності соціальним цілям суспільства.

Важливою особливістю такого регулювання є те, що воно переважно має справу з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання матеріальних благ, насамперед національного доходу, — в основному через бюджетну систему країни. Таким чином, соціальне регулювання безпосередньо пов’язане з фінансово-бюджетною політикою, у тому числі податковою політикою та політикою доходів населення і держави. За їх допомогою здійснюються інвестиції в розвиток соціальної інфраструктури, тобто в «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо.

Специфічна складність, яка виникає в процесі соціального регулювання, в його всеосяжності, а практично — безмежності. По суті, всі більш або менш значимі питання можуть бути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери, а тому і до проблеми соціального регулювання. Але неможливо «обійняти неосяжне».

Для конструктивної реалізації проблеми соціального регулювання важливо виходити не з позиції теоретизування щодо меж соціальної сфери, а потрібно діяти з прагматичного погляду — регулювати соціальні процеси і особливо ключові з них.

Для більшості країн з перехідною економікою, у тому числі й України, необхідність підвищення дієвості соціального регулювання актуалізується і тим, що процес ринкових трансформацій протягом 90-х років XX ст. характеризувався різким зниженням ефективності господарювання і падінням обсягів виробництва в умовах високого рівня інфляції, особливо на старті формування ринкових відносин. Усе це зумовило суттєве зниження рівня і якості життя для абсолютної більшості населення країн СНД. Різке зниження реальної заробітної плати і пенсій на тлі зростання відкритого і скритого безробіття в Україні викликали в ряді галузей, сфер економіки та регіонів країни соціальне напруження. Серйозні бюджетні обмеження, у зв’язку з браком коштів, різко зменшили можливості держави в проведенні дієвої соціальної політики. За роки ринкових перетворень у країні відбулася гіпертрофована диференціація доходів населення, реально визначилася тенденція до формування доходів громадян через різні форми нелегальної та нетрудової діяльності, що призвело до суттєвої втрати стимулів до високопродуктивної праці. У стані глибокої деградації перебувають усі галузі соціальної сфери. У багатьох людей утрачені основні ідеали, упевненість у завтрашньому дні, повага до праці та наростає почуття безвиході.

В умовах практично хронічного бюджетного дефіциту (в 1990-х роках) державою робились окремі, часом епізодичні, спроби пом’якшити негативні наслідки такого різкого падіння рівня життя абсолютної більшості українського населення, а також здійснювалася часткова компенсація втрат для найбільш соціально вразливих груп (прошарків) населення.

Однак соціальне регулювання як стрижень усієї соціальної політики держави на цьому етапі перехідного періоду було недостатньо дієвим та адресним, а іноді і просто ефемерним. Так, продекларовані пільги, компенсації, виплати і допомоги впроваджувалися без чіткого врахування реальних доходів їх одержувачів та членів їхніх сімей. Це, у свою чергу, різко обмежувало можливості для надання допомоги тим, хто її справді потребував. Про нереальність такого регулювання свідчили і спроби встановлення державними органами мінімальних рівнів заробітних плат, пенсій, прожиткових мінімумів для людей.

Для виокремлення основних напрямів соціального регулювання в перехідній економіці в літературі використовують різні підходи. Але, з нашого погляду, важливо враховувати те, що обсяг, напрямленість і методи державного регулювання соціальних процесів суттєво залежать від вибору тієї чи іншої соціально-економічної моделі устрою суспільства. Відсутність ясності у даному питанні неминуче прирікає соціальне регулювання, як і всю соціальну політику, на непослідовність, робить їх малозрозумілими та неефективними.

Прийнявши концепцію формування в перспективі соціально орієнтованої ринкової економіки, українська держава апріорі бере на себе і турботу про створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, а також на працю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення у випадках непрацездатності та безробіття. Здійснення цих заходів є завжди вихідною основою соціального регулювання в будь-якій цивілізованій країні.

Дуже важливо підкреслити, що на даному етапі державне соціальне регулювання має повною мірою враховувати становлення і розвиток української державності та місцевого (муніципального) самоуправління.

Ключовим принципом при виокремленні (обґрунтуванні) пріоритетних напрямів соціального регулювання є оптимальне розв’язання «вічної проблеми» про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження може здійснюватися у досить широкому діапазоні залежно від існуючої в тій чи іншій країні моделі соціально-економічного устрою суспільства, прийнятої ним системи цінностей тощо. Але світовий досвід, особливо в другій половині минулого століття, переконливо довів, що економічна ефективність і соціальна справедливість не є альтернативними, взаємовиключаючими установками. Багато соціальних факторів, у тому числі освіта, розвиток науки, культури, створення належних житлових умов, забезпечення раціональної зайнятості населення та інші, однаковою мірою сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. І, навпаки, віддача на самоплив вирішення цих питань, примітивна економія на соціальних витратах не лише посилюють несправедливість у розподілі благ, а й неминуче призводять до зниження ефективності економіки.

Разом з тим було б глибокою помилкою перетворювати державу в своєрідний центр роздавання допомоги малозабезпеченим. Світовий досвід переконує, що така патерналістська практика з боку держави вкрай неефективна і здатна породжувати лише утриманські настрої. Головний орієнтир соціального регулювання на сучасному етапі перехідної економіки — всілякими способами стимулювати економічну активність працездатної частини населення, створити передумови, за яких людина здатна своєю працею, ініціативою забезпечувати гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це повною мірою відповідає вимогам економічної ефективності та принципу соціальної справедливості.

Процес соціального регулювання повинен органічно поєднувати розв’язання завдань як специфічного для перехідної економіки короткострокового, так і взагалі довгострокового характеру.

Зокрема, на найближчий час у нашій країні необхідно головні зусилля (окрім стабілізації загальної економічної ситуації) зосередити на:

¾  збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (освіти, науки, медичного обслуговування) як основи проведення в майбутньому активної соціальної політики;

¾  більш рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що неминуче потребує посилення з боку держави специфічного регулювання доходів.

Одночасно довгостроковий, стратегічний характер соціального регулювання має бути спрямований на досягнення цілком визначених великомасштабних цілей. Таке регулювання не може мати абстрактного характеру. Його успіх і дієвість залежить вирішальною мірою від урахування реального часу та реальної економічної ситуації в конкретній країні.

Соціальне регулювання щодо непрацездатного населення полягає в його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.

Зростання соціальної орієнтації економіки зумовили появу нових методів, форм господарювання, пов’язаних з наближенням виробництва до споживачів, структурною реорганізацією економіки, посиленням гнучкості ринку праці. На рівні підприємств це означало безпосередню залежність заробітку від попиту на даний вид праці, індивідуальних якостей і заслуг працівників, а також від результатів діяльності підприємства. Тим самим підвищилася роль ринкової кон’юнктури у формуванні ціни робочої сили [22, с. 49].

До соціальної сфери належать усі об’єкти і процеси, які беруть безпосередню участь у формуванні її властивостей, пов’язаних з відтворенням і вдосконаленням особистості (групи), задоволенням системи потреб. Їх взаємодія і створює соціальну сферу як систему з її якісними відмінностями. Тобто, матеріально-виробнича, політична і культурно-духовна сфери беруть опосередковану участь у формуванні інтегративних якостей та впливають на соціальну сферу через окремі компоненти. Вони пов’язані з нею мережею комунікацій, кожна з яких має неоднакове значення для функціонування соціальної сфери. До речі, до них слід віднести і природнокліматичні умови, в яких функціонує соціальна сфера, що має у своєму розпорядженні необхідний набір компонентів речового, процесуального, ідейного і людського плану. Взаємодію цих структурних одиниць повинні породжувати властиві даній системі якісні особливості — соціальна інфраструктура і вироблювані нею продукти споживання, процеси освіти, медичного, соціального і побутового обслуговування, органи та інститути соціальної сфери, механізми і нормативна база регулювання споживчої поведінки населення.

Проте важливою вимогою, що висувається перед соціальним регулюванням у перехідній економіці, є додержання принципу збереження соціальної рівноваги у процесі руху суспільства до якісно нового стану. У цьому зв’язку необхідно звернути увагу на такі суттєві моменти.

Соціальна рівновага у сучасному цивілізованому суспільстві — це політика, що відображає інтереси більшості нації. На сьогодні соціальна рівновага підтримується такими методами: у соціальній сфері — забезпеченням рівних соціальних прав, соціальної стабільності і рівня життя і доходів різних соціальних верств, локальними і глобальними механізмами захисту від обвалів ринку. В економічній сфері це — державне регулювання економіки, цін, доходів, сфери зайнятості, фінансування соціальної структури як загальнодержавної системи соціального відтворення і соціальних гарантій. Щодо політичної сфери, то тут мають місце масова демократія, система інституційних механізмів забезпечення демократичних і соціальних прав громадян, у тому числі механізмів їх реального впливу на політику.

Виникнення та існування всіх складових соціального регулювання та їх специфіка зумовлені головною функцією соціальної сфери — соціальним відтворенням людей як суб’єктів життєдіяльності, поновленням ресурсів для життєзабезпечення, а також побудовою соціальних інститутів.

Соціальне регулювання повинно виходити з того, що первинним елементом аналізу соціальної сфери, з нашого погляду, є поняття «потреба індивідуума (групи)». Йому властиве характерна для соціальної сфери в цілому основна суперечність — між зростаючими потребами суб’єктів і можливостями їх задоволення. Ця суперечність є ключовою в процесі саморозвитку, самореалізації кожного соціального суб’єкта. Її характер і спрямованість багато в чому детермінують процеси розвитку соціального регулювання.

Важливими в соціальній діяльності особистості є ціннісні орієнтації, що втілюються в ідеалах, інтересах, спрямуваннях людей та визначають їхню поведінку. Ціннісні орієнтації формуються в ході історичного процесу соціалізації людини і суспільства, закріплюються всією сукупністю життєвого досвіду. Сама система ціннісних орієнтацій має багаторівневу структуру, яка містить раціональний, емоційний і поведінковий компоненти. Її вершину становлять цінності, наближені до ідеалу.

Значущий компонент соціальної сфери — соціальна інфраструктура. Під нею ми розуміємо стійку сукупність матеріально-речовинних елементів, що створюють умови для задоволення всього комплексу потреб з метою відтворення людини і суспільства. За своєю внутрішньою організацією інфраструктура соціальної сфери являє собою систему установ, підприємств та органів, що забезпечують функціонування всіх інститутів соціальної сфери, через які здійснюється упорядкування регулювання.

Окремі елементи соціальної інфраструктури не можуть бути взаємозамінні. Тільки за цілісного підходу, що забезпечує раціональну життєдіяльність людей, можна говорити про ефективність відтворення населення. Фундаментальна теорія розширеного відтворення — міцна основа інвестиційної політики будь-якої держави [23, с. 13].

Соціальна інфраструктура може характеризуватися кількістю установ та організацій, що забезпечують процеси утворення, медичного, побутового і транспортного обслуговування, а також числом місць у них і обсягом послуг, що надаються. В аналізі функціонування соціальної інфраструктури важливі суб’єктивні оцінки людьми достатності реально існуючої соціальної інфраструктури у певному регіоні або на конкретному підприємстві. За рівнем розвитку соціальної інфраструктури, який визначається шляхом здійснення аналізу, можна судити про ступінь задоволення потреб населення.

Отже, процеси освіти, медичного, побутового і транспортного обслуговування, соціального захисту тощо являють собою сукупність статистично стійких актів соціальної взаємодії людей, що детермінують їх спосіб життя, умови соціального відтворення. Ця взаємодія покликана служити двом взаємозв’язаним цілям: збереженню раніше накопиченого людського потенціалу, забезпеченню доступності послуг і створенню нових інституційних передумов удосконалення якісних характеристик соціальному відтворенню майбутніх поколінь, забезпеченню зростання потенціалу соціальної сфери.

У соціальній сфері діють два типи механізмів регулятивних впливів — спонтанний і свідомий. При цьому суспільство може перебувати на будь-якій стадії розвитку. Все одно воно не може абсолютно вивільнитися від стихійної волі випадку, але співвідношення свідомого і стихійного буває різним.

Спонтанний механізм функціонування соціальної сфери виявляється у неврегульованому впливі складної і суперечливої сукупності факторів, умов на процеси відтворення населення, їх переплетіння, зіткнення. Ці впливи торують собі шлях як загальна тенденція, що має вірогідний характер (наприклад, демографічні процеси народжуваності, смертності, шлюбності і т. п.).

Свідомі фактори пов’язані з цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, яка здійснюється через специфічні суспільні інститути — систему органів та організацій, що забезпечують свідомий вплив на соціальну сферу з метою досягнення певних результатів. На соціальні процеси в суспільстві на всіх його рівнях впливають певним чином також політичні, громадські і релігійні організації.

Головною функцією соціальної сфери є функція соціального відтворення різних верств і груп населення як суб’єктів історичного процесу, а також їх усебічного життєзабезпечення. Ця функція — одна з найважливіших для буття суспільства. У ній виявляється необхідність реалізації генеральної потреби всього суспільства в підтримці свого існування і перспектив цілісності та історичного розвитку. Разом з тим ця зовнішня функція соціальної сфери являє собою інтегративний результат реалізації сукупності приватних, внутрішньосистемних функцій усіх її компонентів. Інакше кажучи, соціальне відтворення сприймається нами як усвідомлена, цілеспрямована діяльність членів спільноти з підтримання своєї цілісності і сталості, забезпечення найсприятливіших умов для існування і розвитку відносин з іншою спільнотою. Оскільки йдеться про громадянське суспільство, яке є вихідною умовою сучасного існування ринкової економіки, орієнтованої в соціальному плані, то це має бути триєдина формула: «Я» — суспільне — держава [24, с. 23].

Відтворення соціальних суб’єктів є процесом еволюції всієї системи соціальних відносин. Вона охоплює всі прояви життя соціальної спільноти і виражається у безперервному функціонуванні соціальної структури, соціальних інститутів, соціальних норм і цінностей у межах конкретних економічних систем або певного історичного періоду. Циклічність відтворення поколінь людей втілює тенденції зміни соціальної системи, властиві конкретному етапу суспільного розвитку.

Одночасно з кількісним аспектом, що характеризує фізичне відтворення людей, соціальне відтворення як функція соціальної сфери має не менш важливий якісний зміст, пов’язаний з відтворенням певних соціальних якостей, необхідних людині для життя. Тобто воно включає відтворення на нових етапах розвитку суспільства всієї сукупності умов життєдіяльності суб’єктів (передусім соціальної інфраструктури), норм і цінностей, соціальної структури, соціальної організації і соціальних інститутів [25, с. 6].

Специфіку процесу соціального відтворення характеризують похідні функції соціальної сфери. Можливі різні основи для виокремлення груп функцій. На нашу думку, специфіку соціального відтворення можна висвітлити такими з них: соціорегулятивною, соціоадаптивною, соціопродуктивною, соціокультурною, соціодинамічною і соціозахисною функціями.

Соціорегулятивна функція регламентує основні показники соціальної діяльності і відносини суб’єктів, спрямовані на підвищення ефективності використання потенціалу соціальної сфери. Її подальший розвиток може бути представлений системою норм, етичних цінностей, що виступають реальною основою макросоціального процесу зміни моделі поведінки окремої людини і цілих груп, а також регулювальником їх соціальної діяльності.

Соціоадаптивна функція регулює і сприяє досягненню узгодженості дії людей у суспільстві, стимулює діяльність індивідуумів і соціальних груп, спрямовану на ефективнішу реалізацію потенціалу кожного, і вимірюється показниками, що характеризують стимули до ефективної соціальної діяльності людини.

Соціопродуктивна функція регулює і дає можливість задовольнити всі потреби людей, необхідні для відтворення соціального організму в його цілісності, якості на всіх структурних рівнях суспільства. Ця функція описується системою об’єктивних і суб’єктивних, а також нормативних і реальних показників, що характеризують забезпеченість населення продуктами споживання і послугами.

Соціокультурна функція регулює процеси залучення людини і різних соціальних груп до духовної сторони процесу відтворення, засвоєння соціально-етичного потенціалу суспільства, забезпечує узгодження ціннісних орієнтацій та інтересів різних суб’єктів, соціальну активність людей і може характеризуватися показниками успішності соціалізації індивідуума, необхідністю конкретних соціальних структур, мірою узгодженості інтересів певних груп населення та ефективності соціальної політики, ступенем залучення їх до суспільних перетворень.

Соціодинамічна функція пов’язана з підвищенням якості життя населення, регулюванням та забезпеченням творчого, динамічного характеру практики на основі вдосконалення самих суб’єктів життєдіяльності, розширення потенціалу соціальної сфери і характеризується системою показників соціальної мобільності в суспільстві.

Соціозахисна функція регулює та забезпечує соціальні гарантії і права, соціальну допомогу і підтримку непрацездатним і малозабезпеченим членам суспільства і виражається у системі показників, що визначають ступінь соціальної захищеності населення (прожитковий мінімум, чисельність населення, що перебуває за межею бідності, кількість та якість безкоштовних послуг, які забезпечують задоволення життєво важливих потреб суб’єктів соціальної сфери).

Проте викладена класифікація не виключає виокремлення й інших функцій, що свідчить про багатогранність і складність самого соціального регулювання. Основою можуть служити конкретні потреби суб’єктів соціального життя або конкретні функції кожного її компонента, що мають доцільний характер. Головне, щоб забезпечувався гармонійний прояв цих функцій і не порушувалася цілісність вирішення соціальних проблем.

Крім викладеного, слід зауважити, що розрізняють координацію і субординацію функцій. Так, функції таких компонентів соціальної сфери, як охорона здоров’я та освіта, узгоджуються по горизонталі, тобто координуються. Субординація функцій вказує на особливе місце і неоднакове значення кожного з компонентів у здійсненні функцій системи, на те, що будь-яка дана система, інтегруючи функції своїх компонентів, сама виконує певну роль в іншій, масштабнішій системі, компонентом якої вона є. З погляду функціональної субординації соціальна сфера виконує щодо суспільства функцію відтворення людини, а такі компоненти, як навчання, виховання, медичне обслуговування тощо, нібито підпорядковані цій головній функції системи.

Ігнорування регулювання соціальних проблем на нинішньому етапі перехідного періоду може призвести до значних витрат у перспективі, соціальних конфліктів. Необхідність якомога оперативніших реформ соціальної сфери зумовлюється також зміною базового принципу організації суспільства. Потрібна адаптація соціального комплексу України до нових економічних умов з урахуванням історичних традицій, особливостей культури, суспільної свідомості, психології та життєвого устрою. Ринок з його неминучістю вимагає звернення до нових форм і методів виробництва і розподілу послуг, передбачає економний порядок витрачання державних коштів для забезпечення гарантованого обсягу соціальних послуг населенню, раціоналізацію мережі установ соціальної сфери, часткову оплату послуг споживачами. Необхідність трансформації соціальної сфери пов’язана з децентралізацією на основі підвищення ролі регіональних і місцевих органів влади у розв’язанні соціальних проблем, регулюванні діяльності підприємств соціальної сфери.

Існують об’єктивні й суб’єктивні обмеження щодо раціональності даної діяльності. Як відмічає Ю. Пахомов, однобока реформа — гірше, ніж відсутність реформ. З економіки, яка структурно деградує і в якій відсутні інституційні регулятори та скріпи, легко виводяться фінансові потоки [26, с. 13—14].

Теоретично можливі два варіанти соціально-економічного розвитку України. Перший віддає перевагу соціальним засадам перед економічними. Він заперечує пріоритетність розвитку виробництва засобів виробництва і визнає продуктивний характер усіх соціальних витрат та інвестицій. Це — курс на економіку «багатої людини». Проте для його здійснення необхідні нові технології, оптимальне співвідношення ринкового і державного регулювання, безліч форм власності тощо. Оскільки такі передумови відсутні, перший варіант неможливий.

Другий варіант передбачає курс на соціальне ринкове господарство, що поєднує сучасну ринкову економіку, регулюючі функції держави і соціальний захист людей. Беручи до уваги вітчизняні традиції державного втручання в економіку і державного патерналізму в галузі соціального захисту, а також процес переходу до ринку, цілком можливо було б орієнтуватися на побудову соціально орієнтованої економіки і в Україні. Це, звичайно, потребує чисельних форм власності, переважання ринкового механізму координації діяльності суб’єктів господарювання, створення і захисту державою конкурентного середовища, обмеження його господарської діяльності задоволенням потреб у суспільних продуктах і послугах, наявністю державної коригуючої розподільної системи соціального забезпечення, пенсійних виплат, субсидій на житлове будівництво і соціальне підтримання тих, хто тимчасово або за віком не здатний працювати.

У розвитку українського суспільства сьогодні намітилися три суспільні тенденції: державна, ліберальна і соціальна. Усі вони мають перебувати у взаємодії, доповнюючи і коригуючи одна одну. Стосовно економічної сфери цей взаємозв’язок повинен виражатися у взаємодії ринкових методів господарювання з регулюючою роллю держави в економічних процесах і соціальній орієнтації економіки. У соціальній сфері цей взаємозв’язок виявляється у поєднанні ролі держави як гаранта соціального захисту, реалізації соціальної справедливості і дії матеріальних стимулів збільшення особистих доходів. Соціальна сфери покликана посісти ключове місце у всій суспільній системі, здійснюючи значний вплив на всі процеси, що в ній відбуваються.

Економічний ефект і соціальний добробут суспільства мають перебувати у стані рівноваги. Це необхідно для здійснення органічного розвитку. Звичайно, сам перехід до ринкової економіки передбачає певні корективи щодо процесу узгодження економічного і соціального ефекту. Він потребує посилення ролі державної участі і регулювання економічної діяльності, організації соціального захисту.

Перехід до ринку у нинішніх конкретних умовах, що склалися в Україні, повинен бути особливо високоорганізованим, керованим процесом. Він має бути націлений на інтереси народних мас і одночасно на створення виробничих, фінансово-кредитних, організаційних передумов на основі державного регулювання. Дж. Кейнс одним з перших наголосив на особливій функції уряду, яка полягає в активному втручанні в економіку засобами фіскальної політики. Створення умов для стимулювання сукупного попиту державними заходами визнається основою забезпечення економічної стабільності в країні.

Відомі два шляхи адаптації соціальних проблем до ринкових умов. Перший пов’язаний з акцентом на економічних перетвореннях, результати яких самі собою позначаться на стані соціальних проблем і соціальній ситуації у країні. Ідеологія іншого шляху пов’язана з підкоренням економічних перетворень радикальному поліпшенню соціальних показників суспільного розвитку, підвищенню рівня та якості життя людей. На нашу думку, раціональніша друга концепція, оскільки більшою мірою відповідає завданням соціально-економічного розвитку України.

Ідеальна концепція соціальної сфери покликана забезпечити достатній з погляду прогресу суспільного розвитку рівень добробуту, доступність основних життєвих благ для більшості населення. Вона повинна характеризуватися соціальною структурою, що базується не на класовій поляризації, а на широкому спектрі соціальних верств, відмінності у становищі яких не мають дезінтегруючого характеру. Соціальна сфера має створювати можливості для соціальної мобільності, переходу у прибутковішу професійну групу, гарантувати необхідний рівень соціального захисту, можливість участі працівників і населення в управлінні підприємством і державою, розвиток соціальної, трудової і підприємницької активності. Вона має забезпечувати можливість самореалізації людини, свободу вибору галузі докладання своїх здібностей, у тому числі і на ринку праці.

Ступінь розвинутості соціальної сфери може характеризуватися системою соціальних індикаторів. Основними з них є: величина прожиткового мінімуму; частка населення, що перебуває за межею бідності; величина поляризації прибутків (децильний коефіцієнт); кількість людей, що здобувають освіту; перелік медичних послуг, доступних усьому населенню; частка безробітних у загальній чисельності працездатного населення; середня тривалість життя; дитяча смертність; народжуваність.

Для законодавчих і виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування такі показники в їх оптимальному значенні можуть виступати як соціальні нормативи для кожного періоду і кожного регіону. Граничні ж їх значення стануть порогами соціальної безпеки і свідчитимуть про те, що подальше зниження рівня та якості життя згубне для суспільства. Знаючи гранично допустимі нижні і можливі для досягнення раціональні норми, законодавчі і розпорядчі органи, інші суб’єкти впливу на соціальну сферу в рамках соціального партнерства зможуть визначати практичні заходи щодо вирішення назрілих суперечностей і проблем.

Конструювання представленої нами концепції соціальної сфери суспільства можливе, якщо стратегія соціального розвитку суспільства спиратиметься на три ідеї. Це — необхідність забезпечення колективної соціальної безпеки, визнання відповідальності суспільства за добробут своїх членів, прийняття положення про можливість свідомого регулювання соціальними процесами [27, с. 20—21].

Крім того, треба виходити з таких фундаментальних принципів демократичного суспільства: надання державою кожному членові суспільства певних соціальних гарантій існування; контроль над майновою і стратовою диференціацією населення; перерозподіл у розумних межах прибутків населення.

Соціальне регулювання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду включає досить широкий набір методів для своєї реалізації, які мають специфічну цільову спрямованість. Насамперед це нормативи, що окреслюють мінімум соціальної забезпеченості та діють як законодавчо установлені та обов’язкові, — величина прожиткового мінімуму, мінімальні розміри заробітної плати та пенсії тощо. Інше функціональне призначення мають так звані соціальні індикатори, які характеризують порогові, гранично допустимі рівні тих або інших показників: рівень безробіття та інфляції, забруднення навколишнього середовища та ін.

До системи методів соціального регулювання відносять і соціальні трансферти — різні способи перерозподілу доходів, а також різного роду безпосередньо регулюючі методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулювання доходів і цін.

У концептуальному виразі соціальне регулювання, у тому числі й у перехідній економіці, має бути спрямоване на радикальне поліпшення якості життя та суттєве підвищення рівня життя населення.

Поняття рівня та якості життя населення відносять до синтетичних, комплексних понять, які включають надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: масштаби, характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікаційної, підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їх якість і обсяг; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду населення суспільства. Усе це є, з одного боку, об’єктами соціального регулювання, а з іншого — специфічними напрямами такого регулювання.

Головне завдання і мистецтво державного соціального регулювання як складової регулювання економіки взагалі — раціонально мобілізувати, розподілити і направити адресно-фінансові потоки для конструктивного розв’язання всього спектра соціальних проблем в умовах перехідної економіки, у тому числі і реформування самої соціальної сфери на основі принципових організаційно-фінансованих змін, які відбулися і відбуваються в Україні.


Література до розділу 8

 

1.  Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1995. — 496 с.

2.  Диба М. І., Ком’яков О. М. Економічна політика держави як механізм узгодження суспільних інтересів // Економіст. — 2000. — № 1. — С. 92—95.

3.  Стиглиц Дж. Ю. Экономика государственного сектора / Науч. ред. Г. М. Куманин. — М.: Изд-во Моск. ун-та: ИНФРА-М, 1997. — 720 с.

4.  Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

5.  Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія. — К., 1998. — 416 с.

6.  Курс экономической теории: Учебник. — 4-е доп. и переработ. изд. / Под общ. ред. М. Н. Чепурина и Е. А. Киселевой. — Киров: АСА, 1999. — 752 с.

7.  Михасюк I., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки: Підручник. — Львів: Укр. технології, 1999. — 640 с. — С. 58—59.

8.  Абалкин Л. К цели через кризис. — М., 1992. — 325 с.

9.  Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с.

10.  Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К., 1998. — 432 с.

11.  Дем’яненко С. До стратегії і тактики економічного реформування // Економіка України. — 2000. — № 2. — С. 55.

12.  Безчасний Л., Онишко С. Тенденції на світовому ринку капіталів та їх вплив на інвестиційну діяльність в Україні. — 2001. — № 3. — С. 4—12.

13.  Беккер Г. Человеческий капитал: Отрывки из книги // США: экономика, политика, идеология. — 1993. — № 11—12. — С. 85—115. — С. 109.

14.  Мотивація праці у ринковій економіці: Проблеми теорії і практики // Відп. ред. Д. П. Бошня. — К.: ІЄНАН України. — 1997. — С. 11.

15.  Россия и зарубежные страны: Сравнение по основным показателям (объем ВВП, ВВП на душу населения) // Вопросы экономики. — 1997. — № 10. — С. 142—190.

16.  Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004—2015 рр.) «шляхом європейської інтеграції» / А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. — 416 с.

17.  Тетеиси Кадзума. Вечный дух предпринимательства: Практическая философия бизнесмена. — К.: Укрзакордонвихасервис, 1992. — 204 с. — С. 32.

18.  Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. — М., 1992. — 285 с. — С. 130—131.

19.  Курс экономической теории: Учебник. — 4-е доп. и переработ. изд. / Под общ. ред. М. Н. Чепурина и Е. А. Киселевой. — Киров: АСА, 1999. — 752 с. — С. 295.

20.  Куликов В. Социальные императивы продолжения экономического реформирования / Российский экономический журнал. — 2000. — № 1. — С. 4.

21.  Сахань I. Зарплата має стати гарантією достатку // Аспекти праці. — 2001. — № 3. — С. 36—41.

22.  Колот А. М. Еволюція державної політики зайнятості в країнах з розвинутою ринковою економікою. Міжвід. зб. / Зайнятість та ринок праці. — Вип. 11. — 2000. — С. 49.

23.  Лукінов І. Інвестиційний потенціал економічного зростання // Вісник НАН України. — № 4. — С. 13.

24.  Геєць В. Ринкова трансформація в 1991—2000 роках: здобутки, труднощі, уроки // Вісник НАН України. — 2001. — № 2. — С. 23.

25.  Куликов В. Социальные императивы продолжения экономического реформирования // Российский экономический журнал. — 2000. — № 1. — С. 6.

26.  Пахомов Ю. Ринкові трансформації в Україні у контексті світового досвіду // Вісник НАН України. — 2001. — № 3. — С. 13—14.

27.  Лайкам К. Модели социальной политики // Общество и экономика. — 2000. — № 8. — С. 20—21.


[1] Substantial — реальний, речовий, змістовий. Цей напрям виник у процесі дискусії з методологічних проблем дослідження докапіталістичних суспільств, що має, на наш погляд, особливе значення для дослідження проблем трансформаційної економіки. Основні положення субстантивізму були викладені в праці К. Полан’ї «Наше застаріле ринкове мислення» (1947).


Информация о работе «Держава і ринок: філософія взаємодії»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 823470
Количество таблиц: 10
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
39911
0
4

... наведені вище. Вчений Ф.Хайєк каже про це так: «Конкурентний лад – єдиний, де людина залежить лише від самої себе, а не від милості сильних світу цього» {13, с.22]. Ця цитата підкреслює важливу роль держави у ринковій економіці, тому що саме вона виконує ті обов’язки, які спрямовані на розвиток та гідне існування народу країни. Отже, ринок та ринкова економіка – продукт тривалої еволюції товарно ...

Скачать
664560
27
18

... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується ме­тодика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...

Скачать
63586
1
5

... відповідним розвитком міжгалузевого господарського комплексу індустрії туризму; б) розуміння туристичного процесу як геопросторового явища, властивості якого проявляються в функціонуванні ринку туристичних послуг; в) специфіка формування та функціонування туристичного ринку. Масштабність туризму як суспільного явища, а саме прискорений розвиток в часі та поширення по території (з орієнтацією на ...

Скачать
241376
0
0

... її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км². Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного ...

0 комментариев


Наверх