Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


Соціальні пріоритети в структурі економічної політики

Держава і ринок: філософія взаємодії
Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія Держава і ринок: організаційно-економічний аспект Еволюція суспільних функцій держави Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні Методи та інструменти соціалізації економіки Соціальна орієнтація НТП Антимонопольна політика держави Державна кредитна політика Державне регулювання інвестиційного процесу Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства Соціальні пріоритети в структурі економічної політики Соціальне регулювання в економіці України Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94
823470
знаков
10
таблиц
9
изображений

8.2 Соціальні пріоритети в структурі економічної політики

Соціальні суперечності політики перехідного періоду щодо забезпечення стабільного економічного зростання змушують проаналізувати її складові та оцінити перспективи майбутніх змін у контексті створення умов, які б сприяли сталому економічному розвитку в Україні. Ще у період здійснення «перебудовної» політики багато хто з вітчизняних і зарубіжних учених-економістів дискутували та аналізували питання обґрунтування головних причин тривалого спаду економіки як колишнього СРСР, так і України [8; 9; 10]. За результатами подібних досліджень з’ясувалося, що політика прискорення розвитку і перебудови не створила можливостей для ефективного використання ресурсів і накопичення капіталу, тому і не розпочався процес форсування економічного розвитку на інтенсивній основі. Не відбулися й прогресивні структурні та інституційні зміни. Навпаки, економіка дедалі деградувала і врешті-решт стала схожою за характером скоріше на економіку рентного типу, ніж навіть на економіку, притаманну класичній, а тим паче неокласичній індустріальній моделі розвитку суспільства. Саме в останній, на противагу ринковій економіці, виникають і зберігаються механізми, сформовані у період планового втручання в економічні процеси, через що і не спостерігається позитивного суспільного розвитку [11, с. 55].

Курс на соціально орієнтовану ринкову економіку в Україні, що був проголошений на початку 90-х років і набув особливого звучання з кінця 1994 р., не приніс суттєвих позитивних змін. Що ж відбувалося в останні роки в економіці країни? Невже, незважаючи на видимі складові нової економічної політики, стара система продовжувала переважати? Наявність подібних чинників означала б, що фактори невдалого реформування зумовлені не лише помилками в економічному розвитку та умовами і факторами, що визначають функціонування економіки, а й іншими складовими, які, на нашу думку, і полягають у соціальному і духовному факторах.

Оскільки економічні відносини майже завжди мають соціальні наслідки, вони соціальні за своєю природою. Отже, посилення подібної (соціальної) орієнтації економіки має стати найважливішою характерною ознакою соціально-економічного розвитку України. Перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного і соціального аспектів розвитку.

Сучасний період характеризується економічним усуспільненням, але особливістю сьогоднішнього функціонування є переорієнтація економічного усуспільнення в соціальне. Тому соціальне усуспільнення стає висхідним, основним і завершальним в суспільному розвитку.

Традиційні підходи розглядають соціальну сферу як похідну від економічної, що надає соціальному розвиткові рис додатка економічного прогресу. Такий підхід був характерний переважно для індустріального суспільства і не враховував того, що НТР уже відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується шляхом упровадження високих технологій, управління інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок задоволення цілеспрямовано зростаючого рівня людських цінностей і потреб.

Перехід до сучасної соціально орієнтованої ринкової економіки, що базується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване [12]. Високий професіоналізм, ефективність сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за результати своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення — такі вимоги висуваються до якості трудової поведінки людини за нових умов. Вони зумовлені розвитком НТР, який спричиняє перетворення у технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, мінливості суспільних потреб. А найголовніше — НТР потребує розвитку самої людини, набуття нею дедалі глибших і масштабніших універсальних знань про суспільство і виробничий процес. Вона вимагає і гуманізації праці. Саме тому трудова активність людини обумовлена її соціальним становищем, а економічний прогрес пов’язаний з прогресом соціальним.

 

Таблиця 8.1

¾  ОБСЯГ НАУКОВИХ ТА НАУКОВО-ТЕХНIЧНИХ РОБIТ, ВИКОНАНИХ ВЛАСНИМИ СИЛАМИ НАУКОВИХ ОРГАНIЗАЦIЙ, ЗА ВИДАМИ РОБIТ

Рік Усього У тому числi
фундаментальнi дослiдження прикладнi дослiдження розробки науково-технiчнi послуги
у цiнах вiдповiдних рокiв

у % до
загального обсягу

у цiнах вiдповiдних рокiв

у % до
загального обсягу

у цiнах
відповідних рокiв

у % до
загального обсягу

у цiнах вiдповiдних рокiв

у % до
загального обсягу

Млн крб

1990 3831,1 232,8 6,1 1051,8 27,5 2365,1 61,7 181,4 4,7

Млн грн

1998 1269,0 205,5 16,2 297,5 23,4 682,8 53,8 83,2 6,6
1999 1578,2 220,5 14,0 330,3 20,9 918,6 58,2 108,7 6,9
2000 1978,4 266,6 13,5 436,7 22,1 1106,3 55,9 168,8 8,5
2001 2275,0 353,3 15,5 304,9 13,4 1317,2 57,9 299,6 13,2
2002 2496,7 424,8 17,0 343,6 13,8 1386,6 55,5 341,7 13,7
2003 2865,3 438,4 15,3 378,2 13,2 1618,9 56,5 429,8 15,0

* Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України до Верховної Ради України 2004 рік.

Новим етапом у розвитку поглядів на процес зростання соціальної орієнтації стала поява теорії «людського капіталу». Зміни у структурі робочої сили, підвищення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення причин диференціації доходів залежно від професії і набутої кваліфікації. Основна ідея теорії «людського капіталу» формулюється так: заробітки звичайно підвищуються з віком, але в уповільненому темпі. При цьому швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рівнем освіти [13, с. 109].

Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення призвели до необхідності поглибленого аналізу відносин між працівниками у трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням була присвячена низка праць ряду економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті трудящих», «якості трудового життя» [14, с. 11].

З метою максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримання соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який би забезпечив для широких мас населення гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив би людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання, не породжуючи, проте, утриманства і паразитизму. Це розкріпачує свідомість працівника, сприяє усвідомленню ним своєї цінності, формуванню дієздатної особистості, для якої характерні економічна і соціальна активність, раціональність мислення і поведінки, здатність самостійно приймати рішення.

Трудову активність слід розглядати як результат реалізації особистості у процесі праці, який тим вищий, чим змістовнішою є праця і досвідченішим та кваліфікованішим сам працівник. Звідси — необхідність у реконструкції процесу праці, збагаченні її сутності, перетворенні технологічної бази виробництва, вкладенні інвестицій у саму людину, тобто в освіту, культуру, охорону здоров’я і т. п. Добробут людини, пов’язаний з рівнем розвитку соціальної сфери, стає визначальним у соціально-економічному розвитку в усьому світі. За ступенем розвинутості соціальної сфери і добробуту народу оцінюються успіхи трансформаційних процесів. Така оцінка відображається також у рівні освіченості, тривалості життя та ін.

Важливим завданням соціальної орієнтації є, на нашу думку, поєднання інтересів суб’єктів господарювання на різних рівнях економічної системи. Річ у тім, що сучасна економіка являє собою систему, що складається з різнорідних інституційних елементів (підприємницьких структур різноманітних форм власності; інститутів ринкової інфраструктури; держави, інтереси якої виражають регіональні і центральні органи влади; недержавних інституцій і т. д.), що діють на різних рівнях (мікрорівні, регіональному, галузевому і міжгалузевому, макрорівні, міждержавному). Кожний із цих елементів, крім загальнодержавних інтересів, має свою іманентну систему інтересів, породжувану його природою і конкретним станом у загальній економічній системі. У цілому або частково системи інтересів різних елементів можуть збігатися. Проте досить часто спостерігаються ситуації, коли ці системи інтересів або окремі інтереси суперечать одне одному. А це — об’єктивна основа для виникнення конфліктів в економіці та в суспільстві в цілому.

Соціальна орієнтація має бути спрямована на прогнозування та виявлення конфліктів, усунення їх причин, а в перспективі й ліквідацію їх з мінімальними наслідками. Також важливим завданням економічної політики має стати несуперечливе узгодження інтересів різних суб’єктів економічної системи з загальнодержавними інтересами або, іншими словами, приведення різноманітних інтересів економічних суб’єктів до загального знаменника. Крім того, необхідно враховувати, що й сама система інтересів окремих суб’єктів ринкового механізму — не суто статична, і для неї характерна відповідна динаміка.

Важливою складовою соціальної орієнтації економіки є розподіл доходів, рівень номінальної і реальної заробітної плати і проблеми соціальної справедливості.

У ринковій економіці розподіл доходів відбувається залежно від ефективності внесків власників капіталу, засобів виробництва і робочої сили. Рівності у розподілі не існує. У будь-якому суспільстві є люди, які не мають факторів виробництва, не можуть застосувати свою працю (безробітні) або не бажають працюватися через власні міркування. Розподіл доходів, таким чином, не гарантує кожній людині прийнятний рівень доходів. У цьому і полягає соціальна несправедливість ринку. При цьому мається на увазі, що нерівність доходів — обов’язкова умова ефективного функціонування ринкової системи, тільки вона створює дійові стимули до праці та інвестування.

При переході до ринку диференціація також неминуча, проте якщо вона переходить за певну межу, то стає фактором соціальної дестабілізації. У нашій країні розрив у доходах 10 % найменш і 10 % найбільш забезпеченого населення у 1997 р. становив, за офіційними даними, 13,2 раза. У розвинутих країнах Західної Європи він становив 5—6, у США — майже 11 раз [15].

Розрив у рівні життя цих груп збільшився з 7 разів у 1997 р. до 8 разів у 1999 р. Однак, за період 2000—2003 pp. спостерігалася стійка тенденція до зростання номінальних та реальних наявних доходів населення (табл. 8.2). Реальні наявні доходи населення зростали вищими темпами, ніж ВВП. Частка працівників, які вчасно не отримували заробітну плату, в загальній кількості працівників, зайнятих у всіх сферах економіки, зменшилася з 65,5 % на початок 2000 р. до 11,3 % на початок 2004 р. і становила 1,3 млн осіб. За цей період практично стабілізувалися параметри, що характеризують диференціацію населення за рівнем життя (індекси Джині за розподілом сукупних витрат по децильних групах населення у 2000—2002 pp. становили 0,29). Рівень бідності за ці роки був близько 27 %, а рівень крайньої бідності — 14 %.


Таблиця 8.2

¾  ДИНАМІКА ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ (у відсотках до попереднього року)

Показник 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р.
Доходи населення 131,2 122,7 117,1 113,7
у т. ч.: заробітна плата 132,5 120,7 117,2 118,6
прибуток та змішаний дохід 143,2 119,5 113,6 110,4
доходи від власності 137,2 128,7 123,9 97,0
соціальна допомога та інші одержані поточні трансферти 123,4 126,6 118,4 111,2
з них: соціальні допомоги 125,6 127,0 131,8 105,4
інші поточні трансферти 160,9 200,0 130,2 105,7
соціальні трансферти в натурі 118,9 118,1 104,7 119,1

* Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України до Верховної Ради України 2004 рік.

У перехідній економіці України склалася унікальна ситуація: економіка базується на багатоукладності і найманій робочій силі, проте за своєю сутністю ще не є ринковою. Роздержавлення власності на засоби виробництва, лібералізація цін, майже повне відсторонення держави від управління економікою, фінансами і банківською системою, створення нових систем бюджетних і позабюджетних доходів ще не достатні для того, щоб економіка перетворилась на ринкову, здатну не тільки підтримувати поточне виробництво, а й забезпечувати розширене відтворення. Розглянемо цю сентенцію на прикладі оплати праці працівників.

Як відомо, за соціалізму діяв неринковий механізм заробітної плати, що базувався на державному регулюванні її найважливіших складових (тарифи, преміальна винагорода та ін.). У процесі перебудови, а потім реформування економіки він був замінений на інший механізм, який головні питання регулювання заробітної плати переніс на рівень підприємств, перетворивши заробітну плату з частки трудящих у національному доході, на частку працівника у доході підприємства. Форми і системи, розмір оплати стали визначатися не на рівні суспільства, а на рівні підприємства. Між тим у ринковій економіці заробітна плата являє собою ціну робочої сили або ціну трудової послуги. Ціна праці визначається на ринку, а не на підприємстві. Будь-яка країна має свій, специфічний характер установлення праці на ринку праці, а не на підприємстві. Проте для всіх країн спостерігаються загальні риси: вони включають багаторівневу систему договірного регулювання, систему мінімальних державних гарантій у галузі оплати праці, податкову систему і систему інформації про рівень і динаміку заробітної плати (за галузями, категоріями працівників, професійно-кваліфікаційними групами тощо) (табл. 8.3).

 

Таблиця 8.3

ДИНАМІКА СПОЖИВЧИХ ЦІН, НОМІНАЛЬНОЇ ТА РЕАЛЬНОЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В УКРАЇНІ (грудень до грудня попереднього року), %

Показник 1998 р. 1999 р. 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р.
Індекс споживчих цін 281,7 139,1 110,1 120,0 119,2 111,6
Індекс номінальної заробітної плати 107,2 115,7 129,6 135,2 121,0 122,8
Індекс реальної заробітної плати 96,2 91,1 99,1 119,3 118,2 115,2

Джерело: [16, с. 251—262].

На перший погляд, в Україні є всі елементи ринкового механізму регулювання оплати праці. У Законах про підприємства, профспілки передбачається певна система угод: генеральних, галузевих, територіальних, а також колективних договорів на підприємстві. Проте з усієї множини цих юридичних документів щодо взаємовідносин роботодавців і працівників працюють лише договори на рівні підприємств. Якщо врахувати, що значна частина підприємств (35—40 %) колективних договорів не укладала зовсім, значення цих договорів зовсім незначне.

Інше питання — щодо мінімальної заробітної плати як соціальної гарантії від зубожіння. У 1998 р. держава встановила мінімальну заробітну плату у розмірі 85 грн на місяць, що становить близько 15 % фізіологічного прожиткового мінімуму. Така мінімальна заробітна плата не містить будь-якого економічного змісту. Разом з тим вона має відігравати велику роль, оскільки встановлює нижню межу ефективності праці і стимулює підприємців усіх форм власності до підвищення кваліфікації працівників, їх освітнього і професіонального рівня з метою підвищення продуктивності праці, обмежує певним чином приплив в економіку некваліфікованої робочої сили, що, у свою чергу, сприяє поліпшенню її якісного складу, а це особливо важливо для НТП.

Далі. Установлення нормального рівня заробітної плати має вплив на заробітну плату середньо- і висококваліфікованих працівників, оскільки це повинно попереджати довільне зниження ціни їх праці. Ця обставина також дуже важлива, оскільки заробітна плата цих категорій значно нижча, ніж у розвинутих і навіть середньорозвинутих країнах.

Ще один аспект співвідношення заробітної плати та ефективності праці: низька заробітна плата ніколи не буде джерелом трудового ентузіазму. Загальновідомо, що наша країна за продуктивністю праці у 3—4 рази поступається розвинутим державам (США, Німеччині, Франції, Канаді та Італії). Проте розрив у заробітній платі суттєво перевищує розмір у продуктивності праці: він нижчий у 7—12 разів. Одночасно в Україні на одиницю заробітної плати виробляється приблизно у 3 рази більше продукції, ніж у США.

Світове співтовариство (ООН) давно визнало, що заробітна плата нижче за 3 дол. за годину є граничною, що прирікає людину на півголодне існування. Наша заробітна плата у 2—3 рази нижча. Японський підприємець К. Татеїсі писав, що популярна думка, відповідно до якої тільки від підвищення продуктивності праці залежить і зростання заробітної плати, ніколи не буде джерелом трудового ентузіазму. Успіх справі принесе інше — спочатку збільшення заробітної плати, а потім — зростання продуктивності праці [17, с. 32].

У соціально орієнтованій економіці можуть бути виправдані й окремі великомасштабні перерозподіли доходів і факторів виробництва. Ринковий розподіл на основі конкурентного механізму попиту і пропозиції факторів виробництва призводить до того, що винагорода кожного фактора виробництва здійснюється відповідно до його граничного продукту. Зрозуміло, що цей механізм не гарантує і не забезпечує рівності в розподілі доходів і насправді в країнах з розвинутою ринковою економікою має місце нерівність в їх розподілі.

У рамках позитивної економічної теорії відповіді на питання, який саме розподіл доходів справедливий, просто не існує. Адже практично є аксіомою, що одним із проявів фіаско ринку є неспроможність справедливого розподілу доходів, оскільки ринок — соціально нейтральний механізм. Це механізм рівноправного, але нерівного розподілу. Математично можна розрахувати кількісні показники пропорційного розподілу, але поняття справедливості — не нормативне судження, яке, крім економічних, включає і морально-етичні проблеми.

Розрізняють функціональний і персональний розподіл доходів. Перший включає розподіл національного доходу між власниками різних факторів виробництва (праці, капіталу, землі, підприємництва). У цьому випадку виявляється, яка частка «національного пирога» припадає на зарплату, процент, рентні доходи, прибуток. Другий (персональний) вид розподілу — це розподіл національного доходу між громадянами країни, незалежно від того, власниками яких факторів виробництва вони є. Наприклад, яку частку національного доходу (у грошовому виразі) отримують 10 % найбільш бідних і 10 % найбільш багатих сімей.

Взагалі соціальна справедливість в економічній теорії — це проблема прийнятного ступеня нерівності в розподілі доходів. І тут слід зауважити, що єдиної відповіді на це питання в економістів-теоретиків не існує. Найбільш практично сприятливою, з нашого погляду, серед відомих концепцій справедливого розподілу доходів (егалітаристської, утилітаристської, роусіанської) є ринкова.

Ринкова концепція вважає справедливим розподіл доходів, оснований на вільній грі ринкових цін, конкурентному механізмі попиту і пропозиції на фактори виробництва. Цей спосіб ніким не придумувався і не створювався. У цьому сенсі слід погодитися з висловом Ф. Хайєка: «Еволюція не може бути справедливою», оскільки, як він вважає, «при зниженні диференціації, що виникає у результаті везіння одних і невезіння інших, процес відкриття нових можливостей був би повністю знекровлений» [18, с. 130—131].

Таким чином, ця концепція справедливості змушує задуматися над тим, чи слід державі втручатися в процес перерозподілу доходів, якщо блага у вільному ринковому господарстві дістаються лише тим, хто володіє грошима. Практика показала, що існування широких зон бідності може породжувати негативні наслідки для стабільного зростання економіки, правопорядку, морального здоров’я тощо. По суті, це очевидно і з погляду здорового глузду та політичного прагматизму лідерів, які не бажають соціальних потрясінь у суспільстві.

Сьогодні населення України постало перед проблемою виховання, освіти, культури, охорони здоров’я — надто важливим нематеріальними ресурсами виробництва. Вони стали малодоступні широким верствам населення. За таких умов формування суспільних структур не тільки не прискорюється, а навпаки, гальмується. Практично сьогодні суспільні структури розвинуті незадовільно, а демонтована командно-адміністративна система вже не здатна продуктивно регулювати соціальне життя за старими зразками. Це — з одного боку. З іншого — з демонтажем адміністративно-командного управління соціальним життям одночасно демонтується і державне управління економічним життям з надією, що почне працювати так званий принцип невидимої руки Адама Сміта. Проте ця модель розвитку помилкова і не принесе позитивних результатів. Насамперед тому, що суб’єкти бажають передусім задовольнити свої корисливі інтереси, ігноруючи суспільні потреби, що якраз і є однією зі складових прояву громадянських прав.

За таких умов подальші перетворення в економіці визначатимуться тим, наскільки вдасться вирішити накопичені суперечності і при цьому розширити соціальну базу підтримання ініційованих згори реформ, значно підвищити рівень економічної активності населення. Воно поки що у масовому порядку, через відсутність можливостей підтримання підприємництвом і відчуження від засобів виробництва (власності), не виявляє активності, а скоріше за все шукає шляхів для нелегальної діяльності, а відповідно і для несплати податків. Народ, спостерігаючи за незаконним розподілом власності і спробами корпоративних груп закріпити згідно з її масштабом свій соціальний статус, не може бути активним працівником і законослухняним підприємцем.

Населення не буде виявляти активності і в подальших перетвореннях в економіці і, ймовірніше, так само виявить незадоволеність і шукатиме шляхи для нелегальної діяльності. Оскільки можливості розширення потенціалу трудової активності для основної маси населення в останні роки дедалі вужчають у зв’язку з тим, що доступ до освіти, культури, науки, творчої діяльності стає складнішим (держава нездатна їм надавати відповідну підтримку), то скорочуватиметься і соціальна база реформ. Насамперед це стосується так званого середнього класу, який завжди був основою і запорукою стабільності в суспільстві і найактивнішою його продуктивною складовою. В Україні ця верства переважно виявилася такою, що не спроможна одержувати належні доходи від своєї праці, а його представники, як правило, не володіють приватною власністю.

Отже, виходячи з викладеного, слід підкреслити, що провідну роль тут відіграє суспільство з його соціальними мотивами й інтересами, а не альтернативний процес задоволення соціальних потреб за зростаючої ролі соціальної невдоволеності і безперспективності відносно активізації трудової мотивації населення. Звідси — безперспективність одержання стабільних довгострокових ресурсів економічного зростання та їх ефективного використання при збереженні механізмів минулого марнотратства. Вихідним при цьому вбачається розв’язання кількох проблем.

Перша з них належить до усвідомлення місця і ролі власного «Я» в сучасних умовах і завдань, які стоять перед суспільством і державою, у тому числі її владними структурами і верхівкою, стосовно визначення перспектив розвитку.

Друга — це реалізація соціальної ролі праці в умовах визнання сучасного «Я» як основи становлення громадянського суспільства за одночасної зміни підходів до наймання на роботу, що відкриває шлях до накопичення власності через участь у прибутках.

Третя. Відхід від корпоративної форми привласнення і задоволення вузькоособистих потреб і перехід до власності, яка самовтілюється і завдяки якій громадянин має можливості самореалізовуватися як член соціального суспільства.

Четверта — втілення у життя принципу главенства закону за рівності перед ним усіх прошарків суспільства.

П’ята — вирішення проблеми становлення держави, в якій буде розв’язана не тільки проблема громадянської згоди, а й визначено майбутній устрій.

Аналіз соціальної політики насамперед потребує уточнення змісту поняття «соціальний». Він перш за все пов’язаний з усвідомленням місця й змісту соціальних процесів у розвитку суспільства, що спостерігається в економічній, політичній і духовній сферах. Зміст цього поняття також відбиває зміни в національно-етнічному середовищі і довкіллі. Тобто термін «соціальний» характеризує людину як працівника, члена різних політичних і громадських організацій, споживача матеріальних і духовних благ, сім’янина, представника певного етносу, перетворювача навколишнього середовища та ін. Отже, у широкому розумінні між терміном «соціальний» і поняттям «суспільний» особливих відмінностей не існує.

У вузькому значенні під соціальними проблемами маються на увазі ті, що характеризують становище людей, яке визначається рівнем економіки, тобто ступенем розвитку виробництва і досягнутим на його основі рівнем життя населення. Отже, соціальну сферу формує комплекс відносин і зв’язків, які виникають між людьми, соціальними групами (суспільними стратами, класами) і суспільством в цілому і які пов’язані із забезпеченням задоволення широкого спектра потреб, необхідних для відтворення життєдіяльності сучасної людини.

Розрізняють також широке і вузьке поняття категорії «соціальна політика». Так, говорячи про соціальну політику держави у вузькому значенні, розуміють дії уряду, які націлені на розподіл і перерозподіл доходів різних членів і груп суспільства [19, с. 295]. У широкому розумінні соціальна політика — це один з напрямів макроекономічного регулювання, призначення якого — забезпечити соціальну стабільність суспільства і створити, наскільки це можливо, однакові соціально справедливі «стартові умови» для громадян країни. Є й інші визначення: соціальна політика держави — це сукупність науково сформульованих ідей, положень і концептуальних підходів (як тривалого, стратегічного, так і короткострокового, тактичного характеру). Ці ідеї поєднуються із системою конкретних заходів, дій, важелів, стимулів і механізмів, за допомогою яких практично регулюються соціальні процеси.

Ринковий розподіл на основі конкурентного механізму попиту і пропозиції факторів виробництва призводить до того, що винагорода кожного фактора виробництва здійснюється відповідно до його граничного продукту. Зрозуміло, що цей механізм не гарантує і не забезпечує рівності в розподілі доходів і насправді в країнах з розвинутою ринковою економікою має місце нерівність в їх розподілі.

Основним суб’єктом соціальної політики (як і будь-якої іншої форми політики) є держава. Саме поняття передбачає діяльність останньої у різних сферах суспільного життя (економіці, юриспруденції і законотворчості соціальних і національних відносинах, культурі та ін.) з метою підготовки, прийняття та реалізації найважливіших рішень, що стосуються різних соціальних верств, груп та окремої людини в цих сферах. У процесі демократизації суспільного життя суб’єктами соціальної політики стають політичні партії, профспілки, місцеві органи влади, спілки підприємців, різні громадські організації.

Поряд з різними соціальними верствами і групами важливими об’єктами соціальної політики є працездатна і непрацездатна частини населення, ставлення до яких з боку держави має бути взаємозв’язане. Крім того, соціальна політика має органічно узгоджуватися з економічною. В обох випадках вона обов’язково спрямовується на трудову діяльність людей, формування у них соціальних мотивів до ефективної праці.

Протягом 2000—2003 pp. рівень безробіття населення віком 15—70 років, визначений за методологією МОП, знизився з 11,7 до 9,1 % економічно активного населення відповідного віку. Водночас продовжує зростати рівень безробіття населення сільської місцевості. Кількість сільських безробітних, які звернулися за допомогою до державної служби зайнятості протягом 2003 р. (508,3 тис.), порівняно з відповідним періодом минулого року зросла на 7,6 %.

Держава та інші соціальні інститути передусім повинні сприяти всебічному використанню сукупної робочої сили, захищати її від безробіття, тобто гарантувати таке співвідношення між рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх до підвищення свого професійно-кваліфікаційного рівня (у разі потреби — до отримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи. У сфері заробітної плати та формування доходів найманих працівників соціальна політика має бути зорієнтованою на виконання заробітною платою всіх основних функцій (відтворювальної, стимулювальної і розподільної), а також на оптимальне співвідношення між трудовими і нетрудовими (отримання процентів від вкладів, дивідендів) доходами, між заробітною платою високо- і низькооплачуваних категорій працівників та ін.

Важливим напрямом соціальної політики щодо працездатного населення має бути прийняття обґрунтованих рішень, які необхідно спрямовувати на розв’язання проблем гуманізації праці, її характеру і змісту, забезпечення гідних людини умов праці (санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки), піднесення технологічної і загальної культури виробництва, створення сприятливого соціально-психологічного клімату на підприємстві тощо. У зв’язку з наявністю надомної праці, подвійної зайнятості та понадурочних робіт соціальна політика має формувати раціональні рішення і з цих питань.

Соціальна політика щодо непрацездатного населення полягає в його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і зростання цін, знецінення трудових заощаджень та ін. Основним суб’єктом соціального захисту є держава. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини саме вона, сучасна правова держава, повинна гарантувати право членів суспільства на такий рівень життя, який ураховує забезпечення їх їжею, житлом, медичним обслуговуванням, певним рівнем добробуту разом з родиною, право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості та інших випадків втрати коштів до існування через незалежні від людини обставини. Порівняно з цим положенням у Конституції України право громадян на соціальний захист значно звужене. Так, у статті 46 Основного закону зазначається, що громадяни мають право на соціальний захист, яке включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, у разі безробіття через незалежні від них обставини, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Що стосується розвинутих країн світу, то в них досягнуто такого рівня розвитку економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних відносин, економічної власності і господарського механізму) і соціальних інститутів, який дозволяє проводити соціальну політику, зорієнтовану не лише на відтворення робочої сили нормальної якості, а й певною мірою на розвиток особистості, її організаторських і творчих здібностей. Щодо непрацездатної частини населення, то соціальна політика в цих країнах спрямована на забезпечення не тільки фізіологічних, а й мінімального обсягу соціальних і духовних потреб. Стосовно працездатної частини населення найяскравіше соціальна політика виявляється у загальноосвітньому рівні населення.

З часу проголошення державної незалежності України в економічній і соціальній політиці на озброєння була взята неокласична концепція, зокрема монетаризм. Відповідно до її постулатів найкращий соціальний захист населення забезпечує сам ринок. Прихильники цієї доктрини не усвідомлювали, що якраз ринок і неспроможний виконати таку функцію.

Соціальна політика передбачає реалізацію таких головних завдань: по-перше, ліквідацію бідності та забезпечення динамічного зростання рівня життя населення; по-друге, соціалізація складових економічної політики (структурної, інвестиційної, цінової, бюджетної, грошово-кредитної, податкової та ін.); по-третє, реалізація принципів соціальної справедливості та забезпечення соціальних прав, гарантій населення, визначених конституційними нормами; по-четверте, забезпечення соціальної стабільності та соціальної безпеки в країні.

Реалізації цих чотирьох головних завдань мають бути підпорядковані всі структурні складові соціальної політики (див. табл. 8.4).


Таблиця 8.4

ОСНОВНІ СТРУКТУРНІ СКЛАДОВІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Структурні складові Напрями у межах розділів
1. Розподіл і перерозподіл суспільного продукту

1.1. політика формування доходів населення; 1.1.1. політика стимулювання найманої праці; 1.1.2. політика формування доходів власників засобів виробництва і капіталу);

1.2. політика оподаткування доходів і майна;

1.2.1. політика прямого оподаткування доходів; 1.2.2. політика непрямого оподаткування доходів;

1.2.3. політика оподаткування майна населення, тобто нерухомості);

1.3. політика індексації доходів населення;

1.4. політика надання пільг, компенсацій і привілеїв;

1.5. політика обмеження «тіньових» доходів

2. Демографічна
політика

2.1. політика охорони материнства й дитинства;

2.2. політика стимулювання репродуктивного зростання населення;

2.3. політика регулювання шлюбно-сімейних відносин і державної допомоги сім’ї;

2.4. геронтологічна політика;

2.5. міграційна політика

3. Зайнятість та охорона праці

3.1. політика регулювання ринку праці й забезпечення ефективної зайнятості населення;

3.2. політика організації та нормування праці;

3.3. політика забезпечення безпечних умов праці;

3.4. політика страхування праці (у разі безробіття, хвороби або каліцтва);

3.5. політика забезпечення оптимального вирішення виробничих колективних спорів і трудових конфліктів

4. Соціальне
забезпечення і соціальне страхування

4.1. пенсійна політика та забезпечення страхування пенсійних внесків;

4.2. політика медичного забезпечення і медичного страхування;

4.3. субсидіарна політика (політика надання адресної соціальної допомоги);

4.4. політика мінімальних соціальних гарантій, стандартів і ліквідації бідності

5. Соціальна
безпека

5.1. політика гармонізації соціально-економічних інтересів і забезпечення соціального діалогу;

5.2. антимаргінальна політика

6. Функціонально-цільові складові соціальної політики

6.1. тендерна політика;

6.2. молодіжна політика;

6.3. житлова політика;

6.4. політика розвитку соціальної сфери села;

6.5. рекреаційна політика;

6.6. політика захисту прав споживачів

Важливим аспектом є формування соціальної політики на рівні окремого підприємства. Реалізація соціальної політики на цьому рівні, особливо в умовах перехідної економіки, передбачає необхідність інтегруючої оцінки соціальної захищеності працівника і трудового колективу. Елементи такої захищеності формуються у процесі втілення ключових соціальних принципів суспільства: соціальної справедливості, цілеспрямованого регулювання інтересів різних соціальних груп і т. п. Ці основні принципи і цілі безпосередньо пов’язані з регулюванням соціальних процесів трудового колективу, що являє собою сукупність методів, способів і прийомів цілеспрямованого впливу на колектив, внутрішньоколективні відносини та окрему людину. Сукупність усіх цих відносин характеризує місце людей або груп у загальній соціальній організації підприємства, що забезпечує соціальну захищеність працівників.

Сучасна економічна ситуація диктує необхідність підвищення ефективної соціальної політики на рівні підприємства шляхом концентрації зусиль на розв’язанні найгостріших соціальних проблем і виробленні нових механізмів реалізації соціальної політики, забезпечуючи раціональніше використання обмежених фінансових і матеріальних ресурсів. На нашу думку, слід переорієнтувати соціальну політику на активізацію факторів, що стимулюють високоефективну працю, підвищення на цій основі матеріального добробуту працівників підприємства.

Розроблення ефективної програми соціальних реформ полягає в оптимальному виборі форм і методів розподілу і координації функцій реалізації соціальних перетворень між мікро- і макроекономічними рівнями залежно від конкретних умов перехідного періоду. Взаємозалежність макро- і мікрочинників при проведенні соціальної політики, їх взаємодоповнення дозволить скоротити рівень соціальних ризиків і створити умови для поступового розвитку українського суспільства у процесі його реформування.

Отже, повільний і непослідовний перебіг трансформацій у вітчизняній економіці, соціальна нестабільність і висока питома вага тих, хто втратив свій колишній соціальний статус, можуть виявитися загрозою для процесу реформування сучасного українського суспільства. З огляду на це значно посилюється роль програмно-цільового методу планування як стимулювального фактора реалізації прогресивної соціально-економічної політики.

Водночас регулювання соціально-економічних процесів потребує безпосереднього державного впливу на ринкову економіку через цільове програмування у поєднанні із застосуванням ринкових принципів. Адресність та обов’язковість завдань програми мають доповнюватися системою економічних стимулів і господарських договорів. До нових механізмів можуть належати державні замовлення (контракти), договір про спільну діяльність, пайове субсидування, пільгове кредитування, проведення тендерів, залучення неурядових і комерційних організацій тощо.

Аналізуючи досвід постсоціалістичного періоду в історії колишніх радянських республік, можна чітко виокремити три основні моделі розроблення і реалізації соціальної політики: патерналістську модель, адресну та змішану (рис. 8.1).

Рис. 8.1. Моделі соціальної політики

Патерналістська модель соціального розвитку — це запозичення з практики регулювання соціальної сфери ще за часів СРСР. Вона відзначається жорстким визначенням державою поведінки людини у соціальній сфері та охоплює соціальний захист практично всього населення. Проте характерними рисами даної моделі були також низька ефективність, нездатність вирішити сучасні соціальні проблеми, тому одним з основних завдань сучасного соціально-економічного розвитку стало проведення комплексних, системних перетворень у соціальній сфері.

Сьогодні пріоритетним напрямом соціальної політики є перехід до нової, ефективнішої моделі соціальної політики — адресної соціальної системи, що характеризується диференційованим підходом до виконання соціальних функцій держави стосовно різних верств населення, перерозподілом соціальних витрат держави на користь найбільш уразливих груп населення, підвищенням ефективності соціальної системи, зниженням соціальної напруженості в суспільстві.

При цьому адресність виділених на соціальні послуги коштів усуне усередненість і зарегламентованість у задоволенні соціальних потреб. Практика більшості розвинутих країн довела необхідність дотримання і поєднання цих принципів. Проте це стало можливим завдяки тому, що понад 60 % створюваного національного доходу в економічно розвинутих країнах розподіляється у формі оплати праці.

Соціальна політика у постсоціалістичній Україні, так само як і в інших країнах з перехідною економікою, була орієнтована переважно на збереження масштабів соціальних послуг, що надаються державою. Усі інші положення, на яких мають базуватися принципи соціальної політики, відійшли на другий план. Тому на тлі швидкого падіння ВВП частка соціальних витрат у сукупних витратах держави постійно збільшувалась і досягла у 1999 р. майже 50 %. Усе це супроводжувалося помітним зростанням чисельності працівників галузі соціальної сфери як в абсолютному виразі, так і в процентах від загальної кількості зайнятих в економіці (до 1995 р. цей показник порівняно з 1985 р. збільшився на 20 %).

У країнах з ринковою економікою основною формою соціального захисту населення залишається соціальне страхування. Для сучасної системи соціального страхування України все ще характерні основні риси і проблеми патерналістської моделі соціального розвитку. Тому процес реформування страхової системи, що сформувалася за централізованого, планового управління і зрівнялівки при розподілі, ще дуже далекий від закінчення.

Проте непродумана соціальна політика, навіть підвищення частки соціальних витрат у сукупних витратах держави, що мало місце у 1990-ті роки, не була здатна попередити зниження рівня життя населення. Це призвело лише до подальшого швидкого загострення проблеми бюджетного дефіциту.

Серед недоліків патерналістської моделі необхідно виокремити такі:

¾  невідповідність фінансових можливостей держави обсягу законодавчо визначених соціальних зобов’язань;

¾  невиправдано високі (з погляду фінансових можливостей) витрати на соціальну сферу;

¾  недостатня міжвідомча координація органів, що беруть участь у формуванні і реалізації соціальної політики;

¾  перехресна реалізація соціальних програм, що сприяє дублюванню соціальної допомоги;

¾  недосконала система оцінювання ефективності витрат на соціальну сферу;

¾  відсутність системного підходу до формування соціального захисту населення.

Тому найгострішою бюджетною проблемою, розв’язання якої класифікується як одне із стратегічних завдань розвитку країни на сучасному етапі, стала незбалансованість ресурсів і зобов’язань держави. Практично у кожній галузі соціальної сфери існують приклади неефективного витрачання коштів, що насамперед пов’язано з недостатнім просуванням реформ і переважанням безадресних форм соціальних виплат.

У більшості розвинутих країн, за оцінкою Міжнародної організації праці, ефективність програм соціальної підтримки (розраховується як частка сумарних соціальних трансфертів, що припадають на одну малозабезпечену родину) становить приблизно 50 %. В Україні цей показник не перевищує позначки 5 %. Тільки чверть загальної суми, що йде на виплату пільг і допомог, припадає на частку «бідних» домогосподарств, які мають середній дохід нижче за прожитковий мінімум. Інші три чверті спрямовуються на різні соціальні виплати домогосподарствам з доходом вище за прожитковий мінімум. Тобто основна частина соціальної допомоги розподіляється на користь забезпечених домогосподарств і зовсім не сприяє зменшенню диференціації суспільства і зниженню соціальної напруженості.

Ефективність реалізації соціальної політики багато в чому залежить від чіткого розмежування витрат і пільгових повноважень між бюджетами всіх рівнів.

Отже, соціальна система сучасної України відзначається архаїчністю структури розподілу соціальних послуг за видами, категоріями одержувачів, джерелами фінансування і місцями надання допомоги. Проте застосування на початковому етапі соціально-економічних перетворень у нашій державі патерналістської моделі соціальної політики було зумовлено цілим спектром об’єктивних причин: різким падінням рівня життя переважної частини населення; відсутністю досвіду вирішення масштабних завдань у галузі соціальної політики; незабезпеченістю технічними і нормативно-методичними засобами для вирішення багатьох завдань соціальних реформ; недостатньою визначеністю соціально-економічних пріоритетів держави; несформованістю соціальної структури суспільства; необхідністю повного використання тих ресурсів, форм і методів роботи, які залишилися від дореформеної системи соціального захисту.

Через масштабність і значимість накопичених проблем соціальна реформа розглядається як нерозривна складова економічної і фінансової стратегії держави, а пріоритетним напрямом проведення соціальних реформ — перехід до моделі адресної соціальної політики, що реалізується з урахуванням наявних ресурсів і можливостей та орієнтованій на підтримання найуразливіших у соціальному плані груп населення. Подібний підхід до вирішення соціальних проблем дозволить перерозподілити ресурси, що виділяються на реалізацію соціальної політики, на користь особливо нужденних категорій населення, збільшити розмір допомог та інших виплат, одночасно зменшуючи тягар неефективних витрат держави. До таких категорій населення насамперед слід віднести родини з дітьми, людей похилого віку, інвалідів і безробітних з доходом нижче за прожитковий мінімум.

Слід відмітити й основні принципи моделі адресної соціальної політики, найбільш практично значимими серед яких є: диференціація заходів соціальної політики держави стосовно різних верств населення; виокремлення на основі науково обґрунтованих розрахунків категорій одержувачів соціальної допомоги; «муніципалізація» соціальної політики за рахунок передання значної частини повноважень щодо визначення розмірів і форм надання соціальної допомоги на регіональний і муніципальний рівні; переведення системи соціального страхування на засади добровільного страхування соціального ризику.

Одним з принципових положень адресної моделі соціальної політики є мінімізація витрат, пов’язаних з коректним визначенням адресата соціальної допомоги. Розроблення ефективних і недорогих методів перевірки рівня бідності, добре адаптованих до місцевих умов, є одним з найважливіших завдань у реформуванні соціальної політики. На жаль, існуючі методики перевірки бідності, що ґрунтуються насамперед на обліку легальних доходів, є недосконалими і недостатніми. Отже, перейти до нової моделі соціального розвитку можливо лише за умови створення ефективних механізмів реалізації адресної соціальної політики, які повинні диференціюватися за регіонами залежно від географічного положення, місцевих традицій, соціальної структури регіону, рівня життя та особливостей зайнятості населення, бюджетних можливостей територій та ін.

Складовими механізму реалізації адресної соціальної політики мають бути формування єдиних баз даних про одержувачів соціальних послуг, допомог і пільг та здійснення їх персоніфікованого обліку. Без цього неможливо підвищити ефективність соціальної допомоги, уникнути дублювання витрат.

Однак сам процес переходу до ефективнішої моделі соціальної політики, якому притаманні складність і глибина, потребує комплексного, системного підходу. Реформування соціальної сфери не може розглядатися і реалізовуватися у відриві від здійснення макроекономічних перетворень, проведення реформи державної влади. Тому у цей період діє специфічна перехідна модель.

Крім того, слід ураховувати політичну обстановку в країні, рівень соціальної напруженості, обсяг і характер накопичених соціальних проблем. Оскільки в Україні усе перелічене має місце, тож варто додержуватися поетапного, еволюційного підходу до побудови нової моделі соціальної політики. У даному процесі можна виокремити такі основні стадії: антикризове управління соціальними процесами у суспільстві; досягнення соціальної стабільності; стійкий розвиток соціальної сфери.

Таким чином, головне завдання і мистецтво соціальної політики — акумулювати в органічній єдності реалізацію трьох основних функцій держави — забезпечення економічної ефективності, соціальної справедливості та стабільності в суспільстві.

 


Информация о работе «Держава і ринок: філософія взаємодії»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 823470
Количество таблиц: 10
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
39911
0
4

... наведені вище. Вчений Ф.Хайєк каже про це так: «Конкурентний лад – єдиний, де людина залежить лише від самої себе, а не від милості сильних світу цього» {13, с.22]. Ця цитата підкреслює важливу роль держави у ринковій економіці, тому що саме вона виконує ті обов’язки, які спрямовані на розвиток та гідне існування народу країни. Отже, ринок та ринкова економіка – продукт тривалої еволюції товарно ...

Скачать
664560
27
18

... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується ме­тодика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...

Скачать
63586
1
5

... відповідним розвитком міжгалузевого господарського комплексу індустрії туризму; б) розуміння туристичного процесу як геопросторового явища, властивості якого проявляються в функціонуванні ринку туристичних послуг; в) специфіка формування та функціонування туристичного ринку. Масштабність туризму як суспільного явища, а саме прискорений розвиток в часі та поширення по території (з орієнтацією на ...

Скачать
241376
0
0

... її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км². Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного ...

0 комментариев


Наверх