Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


Антимонопольна політика держави

Держава і ринок: філософія взаємодії
Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія Держава і ринок: організаційно-економічний аспект Еволюція суспільних функцій держави Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні Методи та інструменти соціалізації економіки Соціальна орієнтація НТП Антимонопольна політика держави Державна кредитна політика Державне регулювання інвестиційного процесу Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства Соціальні пріоритети в структурі економічної політики Соціальне регулювання в економіці України Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94
823470
знаков
10
таблиц
9
изображений

7.1 Антимонопольна політика держави

У процесі трансформування економіки України, як і економік інших пострадянських країн, відбувається радикальна зміна не тільки економічної системи, а й суспільної свідомості щодо питань взаємодії держави та ринку. На цю проблему існують неоднозначні погляди. Одні автори виходять з досконалості суто ринкового механізму, тобто саморегуляції, здатності ринку самостійно та найбільш ефективно розв’язувати економічні проблеми, інші вважають, що ринкова стихія веде до появи економічних диспропорцій та соціальних конфліктів, тому надають перевагу державному регулюванню і передусім плануванню. Між тим обидва підходи не позбавлені заідеологізованості та догматизму [1]. Згідно з екуменічним підходом до аналізу економічних явищ, який було розглянуто в першому розділі, зазначені вище думки не повинні повністю відкидатися при виробленні відповідної економічної політики. Кожна з них має сенс у частині відображення якоїсь однієї сторони економічного процесу. Представники ринкового лібералізму правильно доводять тезу щодо можливості ринкового саморегулювання, але це не означає, що ринок спроможний повністю регулювати всі пропорції та забезпечувати соціальну справедливість у суспільстві. Керуючись принципом раціоналізму та ефективності, ринок, навпаки, поглиблює соціальну неоднорідність. Тому державне регулювання економічних, соціальних, екологічних та інших проблем якраз надає економічному механізму динамічності, стабільності та соціальної напрямленості.

В історії економічної думки існували різні погляди на роль держави в регулюванні економічних процесів. До XVII ст. домінувало твердження, що держава повинна відігравати активну роль у розвитку торгівлі та промисловості. Можна припустити, що у відповідь на цю теорію А. Сміт написав у 1776 р. книгу «Дослідження про природу і причини багатства народів», де відстоював думку про обмеження ролі уряду [2]. Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про «природний порядок», А. Сміт як ми вже зазначали, підкреслював, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», яка забезпечує загальну гармонії через «вільну гру» приватних інтересів, тобто економічне життя людей підпорядковується об’єктивним закономірностям. Для епохи А. Сміта ця теза справді була прямим і достовірним відображенням реальних процесів в економіці. Але півстоліття пізніше, коли почали проростати акціонерні товариства, що сприяли утвердженню елементів монополізму на ринку, сила «невидимої руки» почали танути.

Крім того, виходячи з твердження щодо необхідності розмежування виробничої і кінцевої ефективності[44] та можливої їх реалізації в умовах досконалої конкуренції, коли фірми адаптують граничні витрати до ринкових цін і досягають максимізації прибутку, необхідно звернути увагу на ту обставину, що при пануванні на ринку монополій, ситуація радикально змінюється. Тобто досягнення виробничої та кінцевої ефективності стає проблематичним. В умовах монополії та олігополії фірми можуть диктувати ціни вище граничних витрат виробництва. У сучасних умовах ринок характеризується недосконалою конкуренцією і монополізмом, коли кінцева ефективність не збігається з виробничою ефективністю [3].

Обґрунтовуючи підходи до державного втручання в економіку, західні теоретики посилаються на дві симетричні теорії: «провал ринку» та «провал держави». Якщо прихильники державного активізму виходять з «провалу ринку», то неоконсерватори обґрунтовують необхідність приватизації та дерегулювання, роблячи наголос саме на «провалі держави», який на їхню думку, перевершує «провал ринку».

Ринок являє собою певний спосіб взаємодії виробників і споживачів продукції. Ринковий порядок взаємодії економічних суб’єктів передбачає наявність конкуренції, економічного суперництва виробників, споживачів, виробників і споживачів. Питання конкурентності в економіці — це питання, у якій кількості поставили на ринки різних товарів і послуг незалежно діючі виробники і споживачі, а також питання ступеня свободи їхнього входу на ці ринки і виходу з них. Основними інституційними засадами формування ринкового середовища є приватна власність, вільне ціноутворення, конкуренція, свобода укладання контрактів, вільний доступ до інформації тощо.

Вічною проблемою залишається вирішення питання щодо пошуку оптимального поєднання держави і ринку в контексті їх взаємодії в короткостроковому та довгостроковому періодах з урахуванням конкретних завдань перед економікою, які необхідно розв’язати в кожній окремій країні на певний історичний період. Означена проблема є предметом гострих наукових і політичних суперечок. Річ у тім, що ринкова реформа в постсоціалістичних країнах за моделлю «шокової терапії» розпочинається з так званої «лібералізації», тобто різкого обмеження економічної ролі держави та її відходу зі сфери економіки. Лібералізація проявилася в тому, що держава відмовилася від директивного планування, фондованого розподілу матеріальних ресурсів, адміністративного регулювання цін і зарплати, від монополії зовнішньої торгівлі. На першому етапі ринкових реформ політика лібералізації була необхідною і виправданою, оскільки привела до демонтажу командної, планово-розподільної системи і відкрила шлях розвиткові ринкових відносин. До цього слід додати, що йшлося про обмеження економічної ролі старої, тобто тоталітарної, держави. Проте етап «лібералізації» (скорочення економічних функцій держави) в Україні надмірно затягнувся, а тому призвів до ряду негативних наслідків, посиливши стихійний характер багатьох перехідних процесів. Цілком очевидно, що на сучасному етапі ринкових реформ економічна роль держави має істотно зрости.

З огляду на особливості перехідної економіки, очевидно, що місце держави в таких економіках повинно суттєво відрізнятися від того місця, яке посідає держава в країнах з розвинутою економікою. Держава тут не тільки виконує регулюючі економічні функції, а й стає суб’єктом економічних відносин, що матеріалізуються у створюваному нею державному секторі економіки. Особлива роль держави реалізується в умовах необхідності розвитку приватного підприємництва та специфіки діалектики економіки та політики. Якщо в промислово розвинених країнах посилення економічних функцій держави відбувається внаслідок високого рівня усуспільнення виробництва, проведення макроекономічної стабілізації, то в країнах з транзитивною економікою зміцнення економічних функцій держави є результатом відсталості, значної архаїчності та дезінтегрованості соціально-економічної структури. Життєво важливою проблемою є досягнення економічної незалежності, і саме держава виступає домінантною силою у розв’язанні цього завдання.

Головними причинами особливої ролі держави у країнах з перехідною економікою є:

1)  необхідність регулювання діяльності іноземного капіталу, з тим щоб максимально підвищити народногосподарську ефективність його використання;

2)  протистояння несприятливій кон’юнктурі світового ринку в умовах нерозвиненості ринкового господарства і національного приватного підприємництва;

3)  відсутність у більшості з цих країн механізму суспільного відтворення, який спирався б на національні цінності і враховував інституційні особливості;

4)  необхідність акумуляції коштів для нагромадження і розвитку суспільного капіталу;

5)  потреба в найшвидшому оволодінні досягненнями НТП.

Держава впливає на соціально-економічну структуру не тільки через систему управління, а й через державний сектор економіки як безпосереднього учасника економічних відносин. Звідси й різні форми вияву економічних функцій держави. Перша з них — це встановлення «правил гри» (законодавчі та інші правові акти), фіскальна, грошово-кредитна політика, іншими словами, опосередкований або непрямий вплив держави. Друга форма — безпосередня участь держави у сфері виробництва та обігу, управління підприємствами, банками, об’єктами інфраструктури. Саме ця форма, на відміну від країн з розвинутою економікою, є основною для більшості країн з транзитивною економікою.

У перехідній економіці лише започатковано формування окремих інституційних елементів ринкової економіки, що супроводжується непередбаченою появою величезних сегментів недосконалої конкуренції на так званих неорганізованих ринках. Водночас монополізм набуває нових форм і масштабів, що суперечить інтересам досягнення високої кінцевої ефективності. Фактично в країнах з перехідною економікою відмовилися від планування, що призвело до анархії та до розбалансованості в економіці. А приватизація і лібералізація не виконали своєї функції створення підприємця та стимулювання зростання обсягів виробництва і підвищення його ефективності. Тобто незрілі й до кінця не доведені інституційні ринкові перетворення не привели до створення саморегулівного ринкового механізму, де конкуренція відігрівала би визначальну роль.

У процесі більш як десятирічного трансформування економіки стало зрозумілим, що для формування ринкових принципів господарювання недостатньо розробити законодавство (закон про приватну власність тощо) та створити відповідну організаційно-економічну структуру (фондову біржу тощо). Для цього необхідно ще переорієнтувати саму поведінку людини, систему прийняття нею рішень. На прийняття рішень впливає й процес монополізації економіки, який у перехідній економіці набуває гіпертрофованих форм.

Більшість сегментів ринків у перехідній економіці України є конкурентними лише формально. Такий стан необхідно пояснювати не тільки низьким рівнем підприємництва, а й інституційними чинниками, що активно стримують розвиток конкурентного середовища. До таких слід віднести розподільну психологію чиновників та виробничих управлінців, безініціативність, що пояснюється рабською свідомістю, тощо. Тільки невелика частина підприємців ведуть активну конкуренцію за збільшення частки на ринку. Згідно зі спостереженнями, що були здійснені Держкомстатом, лише 26 % керівників промислових підприємств зазначали високу конкуренцію з боку аналогічних вітчизняних і 15 % — з боку аналогічних зарубіжних товарів. Тільки в торгівлі, як показали опитування, спостерігається досить жвава конкуренція серед вітчизняних підприємців. Відомо, що відсутність конкуренції стримує зниження витрат виробництва, упровадження досягнень науково-технічного прогресу, реструктуризацію підприємств, застосування технологічних інновацій.

Подолання монополізму включає ряд суттєвих моментів, які мають попередити штучні обмеження конкуренції. Монополіст — це не обов’язково дуже велика корпорація, а компанія будь-якого розміру, що виключає конкуренцію. Таке становище виникає внаслідок захоплення джерел сировини та каналів збуту, а також різного типу портфельних угод між двома або кількома компаніями, спрямованими на витіснення конкурентів з ринку, його поділ між собою. Монополістом може бути фірма, яка монопольно володіє бізнес-інформацією, тому й приймає відповідне рішення, що дає змогу привласнювати надвисокі прибутки. Протидія обмежувальній практиці, що реалізується в тій чи іншій формі, утворює безпосередню мету системи антимонопольного захисту суспільства [4].

Щодо причин виникнення монополій існує два погляди. За першим монополізм трактується як випадковий, не властивий ринковому господарству, за другим — монополістичні утворення визначаються як закономірні. Один із прихильників такого погляду — англійський економіст А. Пігу — наполягає на тому, що «монополістична влада не виникає випадково» [5]. Вона є логічним завершенням стратегії підприємства. Перефразувавши це, можна сказати, що всі дороги ведуть до монополії. Ще сформульований А. Смітом принцип економічної вигоди змушує підприємство постійно шукати можливості збільшення прибутків і однією з них є досягнення позиції монополіста. Отже, можна зробити висновок, що монополістичні тенденції в економіці виникають із закону максимізації прибутку.

Оскільки на початку 90-х років в українській економіці повсюдно панував монополізм, то головний акцент у законах, які розроблялися і приймалися в той час, робився на його подоланні. Українське законодавство, що регулює економічну конкуренцію, зароджувалося насамперед як антимонопольне законодавство. Запровадження антимонопольного законодавства було започатковане ще за часів адміністративно-командного соціалізму. Так, наприклад, ще в 1990 р. було прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо демонополізації народного господарства», а в 1991 р. Закон СРСР «Про обмеження монополістичної діяльності в СРСР», який охопив майже всі положення, що притаманні антимонопольному законодавству розвинених країн. Першим правовим актом незалежної України щодо регулювання монополізму став Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р.

Структура, компетенція, організація діяльності та підзвітність Антимонопольного комітету України були визначені Законом України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. Треба зауважити, що згаданий вище Закон не є оригінальним, а спирається на відповідні закони розвинутих країн, таких як Японія, США та ін. У процесі ринкових перетворень було ліквідовано більшість монопольних структур[45]. Верховна Рада України 21 грудня 1993 р. прийняла Постанову «Про Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції», а Указом Президента України від 21 березня 1995 р. було створено Міжвідомчу комісію з питань демонополізації економіки, що до 2001 р. була постійно діючим органом, спеціально створеним для координації дій міністерств, відомств, інших державних органів та органів місцевого самоврядування. Відповідні норми закріплено в Конституції України (ст. 42): «Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом». Завдяки наведеним вище законодавчим актам на етапі, що тривав до 1999 р., було визначено основні принципи антимонопольної політики України, що полягали у комплексному впровадженні заходів демонополізації економіки й розвитку конкуренції у взаємозв’язку з іншими напрямами економічної реформи. Як результат — на загальнодержавних і регіональних ринках з’явилися десятки тисяч самостійних суб’єктів господарювання, що стало передумовою для подальшого розвитку конкурентного середовища.

Наведені обставини спричинили у 1999—2001 рр. перенесення акцентів у державній економічній політиці зі здійснення заходів демонополізації на забезпечення розвитку й удосконалення конкурентного середовища. Державна політика у сфері обмеження монополізму та захисту конкуренції остаточно набула рис політики конкурентної. Указом Президента України від 26 лютого 1999 р. № 219/99 було визначено основні завдання органів Антимонопольного комітету України (АМКУ), інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також заходи, спрямовані на забезпечення реалізації напрямів конкурентної політики в усіх галузях і сферах економіки. Надалі такі завдання було послідовно визначено Указом Президента України від 19 листопада 2001 р. № 1097/2001 «Про основні напрями конкурентної політики на 2002—2004 рр.». Цей Указ визначив мету, завдання та механізми реалізації конкурентної політики на сучасному етапі розвитку національної економіки [6]. Антимонопольне законодавство трансформовано в законодавство про захист економічної конкуренції. Прийнятим у лютому 2000 р. Законом України «Про природні монополії» визначено правові, організаційні та економічні засади державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій. У березні 2002 р. набрав чинності Закон України «Про захист економічної конкуренції», який визначає правові засади підтримання і захисту конкуренції. На сучасному етапі конкурентна політика передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища, зменшення частки монопольного сектору в економіці України, удосконалення правил конкуренції, упровадження сучасних методів державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, зменшення частки монопольного сектору у внутрішньому валовому продукті, розвитку інституційного забезпечення конкурентної політики.

З огляду на невеликий досвід роботи АМКУ щодо захисту економічної конкуренції в Україні активна діяльність його обмежується низькою правовою культурою, волюнтаризмом в економічній діяльності держави та недосконалістю розмежування прав між суб’єктами господарювання та державними органами управління [7]. Повноваження АМКУ за чинним і перспективним (ураховуючи проекти) законодавством про захист економічної конкуренції можна поділити на три великі групи [8]:

¾  група повноважень щодо здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції;

¾  група повноважень щодо здійснення контролю за узгодженими діями та концентрацією;

¾  група повноважень щодо формування та реалізації конкурентної політики, нормативного й методичного забезпечення узгодженої діяльності органів антимонопольного комітету.

Глибока структурна демонополізація проведена в агропромисловому і паливно-енергетичному комплексах, легкій, деревообробній промисловості. Конкурентне середовище створено в торгівлі, громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні. Аж ніяк не випадково найшвидшими темпами розвиваються ті галузі, де рівень конкуренції особливо високий: харчова, деревообробна, поліграфічна промисловість. Проте частка монопольного сектору у ВВП становить ще близько 40 % [9]. Вона надмірна і є одним із факторів, які гальмують економічний розвиток країни.

Органами Антимонопольного комітету України визначено, що на 6951 товарному ринку за станом на 1 січня 2003 р. монопольні позиції займали 4689 суб’єктів господарювання. З них 374 суб’єкти були монополістами на 560 загальнодержавних ринках і 4315 — на 6391 регіональному товарному ринку. Серед монополізованих загальнодержавних ринків переважають ті, для яких є характерними високі бар’єри входження внаслідок значної фондомісткості, а також обмеженості ресурсів. Це — ринки продукції машинобудування, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості. Серед монополізованих регіональних ринків найбільше ринків природних монополій (централізоване водопостачання і водовідведення, теплопостачання тощо), а також ринків комунальних послуг, що не належать до сфери природних монополій (ринки з експлуатації і поточного ремонту житлового фонду, технічного обслуговування та ремонту приладів обліку води, газу, тепла, електроенергії та ін.). Монополізованими є 890 регіональних ринків послуг, пов’язаних зі здійсненням функцій держави та самоуправління. Серед них — оформлення та реєстрація документів на право власності на нерухоме майно, аналіз і підготовка висновків та інших документів для оформлення дозволів, ліцензій.

Існують, щоправда, 103 потенційно конкурентні ринки, демонополізацію яких з різних причин не завершено [10]. Це — ринки хліба і хлібобулочних виробів, борошна, нафтопродуктів у деяких регіонах. Обмеження конкуренції на 79 ринках пов’язане зі збереженням неринкових організаційних структур та розподільних систем. До них належать, зокрема, ринки послуг роздрібної торгівлі у сільській місцевості, де в багатьох регіонах зберігається монопольне становище споживчої кооперації, послуг будівництва, ремонту та утримання доріг загального користування.

Таким чином, основна частина монополізованих товарних ринків в Україні — це ринки, монополізація яких зумовлена природними причинами та адміністративними факторами. Тому хоча можливості подальшого розвитку конкуренції шляхом дроблення, ліквідації успадкованих від Радянського Союзу монопольних утворень частково вичерпані, але вже спостерігається формування нових структурних монополістичних угруповань (ринок нафтопродуктів, металургійної промисловості тощо). Основним змістом нового етапу конкурентної політики є захист уже створеного конкурентного середовища, перетворення існуючих конкурентних відносин в ефективніші.

Механізм ринкового саморегулювання не може гарантувати стабільності та пропорційності економічного розвитку. Тому держава й потрібна для відповідної корекції ринкових важелів саморегулювання економіки. Це передусім стосується створення умов конкуренції для реалізації мотивів, що забезпечують ефективне функціонування підприємств. Для української економіки вирішення цього питання значною мірою є новою і досить серйозною проблемою.

Зазначимо, що в окремих сферах економіки конкуренція є небажаною, суперечливою чи навіть неприйнятною формою економічних відносин. Це ті галузі господарської діяльності, що потрапляють до розділу винятків із загального правила, які за своєю технологічною специфікою не вписуються в можливість досконалого конкурентного змагання. До таких відносять підприємства, що забезпечують постачання населення електроенергією, газом, водою, багатьма послугами зв’язку і транспорту. Не тільки неможливо, а й не вигідно з суспільного погляду, щоб у районі вашого місця проживання, наприклад, паралельно діяло б кілька незалежних підприємств щодо теплозабезпечення житла і кожне з них прокладало б свої власні комунікації до квартир чи будинків.

Необхідність антимонопольного регулювання економіки обумовлена насамперед перевагами вільної конкуренції, завдяки яким досягається суспільний прогрес. До таких переваг необхідно віднести таке.

По-перше, конкуренція забезпечує можливість вибору покупця чи продавця товару, що спричинює активну боротьбу між ними за отримання відповідного контракту чи угоди. Цим самим і стимулюється процес підвищення якості та розширення асортименту продукції, зниження цін тощо. Можливість вибору — це створення умов змагання за відповідний ресурс чи товар. Тобто змагання (конкуренція) є активним інструментом впливу однієї сторони обміну на іншу.

По-друге, конкуренція завдяки механізму вільного ціноутворення виконує функцію ефективного розподілу ресурсів і кінцевих товарів. Вільне ціноутворення є необхідною і засадною складовою ринкового механізму. На принципах вільного ціноутворення базується ринок як саморегулівна система.

По-третє, конкуренція виконує контрольну функцію щодо відповідності інтересів приватного підприємництва суспільним інтересам. Тільки ефективне та рентабельне підприємництво залишається учасником ринкової діяльності, всі інші неефективні структури змушені покинути ринкове середовище. У цьому плані конкуренція, з одного боку, забезпечує відбір ефективніших підприємств, з іншого — у разі банкрутства виникає проблема безробіття, яку ринок сам не в змозі вирішити.

По-четверте, конкуренція створює зацікавленість в удосконаленні системи машин та технології, науково-технічному відновленні виробництва.

Законними формами державного контролю є патенти, авторські права, товарні знаки. Патент дає винахіднику нового продукту чи технології виключне право контролю за їх виробництвом протягом визначеного періоду. Держава забезпечує захист ідей винахідника, затрачених ним праці, грошей, часу від неоплачуваного присвоєння. Авторські права дають винахідникам виключні права продавати чи тиражувати свої винаходи. Товарні знаки — це символіка, використовувана підприємствами, зареєструвавши яку, держава робить незаконним її використання іншими.

Суспільне регулювання діяльності економіки може здійснюватися на основі використання різних форм. Звичайно держава вдається до цінового контролю, установлюючи конкретні значення цін чи їхні граничні рівні для підприємств-монополістів. Нерідко держава для таких суб’єктів визначає територію діяльності, контролює якість продукції. Ступінь обмежень ще залежить від того, є природний монополіст приватною чи державною структурою.

Одна з умов досягнення конкурентного середовища в Україні — реалізація триєдиної ролі Антимонопольного комітету України: як нормотворчого органу, правозастосовного органу і як учасника формування конкурентної політики держави. Означена триєдина роль АМКУ можлива лише за умов проведення чіткої конкурентної політики і виявлення політичної волі законодавчої та виконавчої влад. Також назріла нагальна необхідність не допускати обмежень конкуренції у випадках, коли державні органи одночасно здійснюють на певному ринку господарську діяльність і функції державного регулювання. Необхідно визначитися з обсягами господарської діяльності державних органів і, де можливо, скоротити їх. А там, де від такої діяльності відмовитися не можна, слід ввести регулювання цін на платні послуги органів державної влади.

Дії, спрямовані на централізований розподіл товару, а також поділ ринків між суб’єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації або закупівель, за колом споживачів чи продавців — шість порушень, або 1,3 % загальної кількості порушень даної категорії [11].

Основними ринками, на яких виявлено і припинено зазначені порушення, були: ринки агропромислового комплексу (39,8 % порушень); ринки автотранспорту (9,6 %); ринки страхових та інших фінансових послуг; ринки поставок природного газу підприємствам комунального господарства, населенню та бюджетним організаціям; ринки кабельного телебачення; ринки вивезення твердих побутових відходів; ринки ветеринарних послуг, металобрухту, послуг щодо проведення експертних робіт, комплексних послуг з надання місць для торгівлі продовольчими і непродовольчими товарами, метрологічних вимірювальних лабораторій підприємств та організацій, платних послуг судових експертиз, роздрібної торгівлі продовольчими товарами, засобами захисту рослин, надання послуг з охорони державної та іншої власності, реалізації лісопродукції, а також на ринках сухих будівельних сумішей.

За станом на 1 січня 2003 р. державне регулювання цін (тарифів) здійснювалося у 265 суб’єктів господарювання, які діють на 459 регіональних товарних ринках. Порівняно з 1 січня 2001 р. кількість суб’єктів господарювання, щодо яких здійснювалося таке регулювання, зменшилася на 12,5 %.

Водночас органи Комітету ініціювали скасування державного регулювання цін і тарифів насамперед у зв’язку з розвитком конкуренції на діючих товарних ринках. Однією з причин даних пропозицій було також те, що раніше введене регулювання часом негативно позначалося як на умовах конкуренції на відповідних ринках, так і на інтересах споживачів цих товарів і послуг.

Ситуація, що склалася у сфері природних монополій, пояснюється не тільки прагненням монопольних утворень використати свою монопольну владу на ринку для забезпечення власних інтересів за рахунок інших підприємців і споживачів, а й, насамперед, недосконалістю системи їх державного регулювання. Тому необхідно ввести у дію механізм регулювання суб’єктів природних монополій, який ґрунтується на встановленні цінових обмежувачів та контролюванні витрат. Запропонований механізм дасть змогу уникнути негативних явищ, породжених природними монополіями [12].

Говорячи про державне регулювання економіки в цілому, не можна не враховувати однієї важливої обставини. Потреба у державному регулюванні — це цілком об’єктивна річ. Але реалізується вона не прямо (через дію певних автоматичних ринкових механізмів), а опосередковано (через дії певних політичних сил). Ці сили можуть мати на меті як виключно загальнонаціональні інтереси, так і корпоративні (власні). Добре, якщо перші з них повністю збігаються з другими. У цьому разі немає жодних підстав для суперечностей. Але на практиці така ситуація трапляється не завжди. Певні політичні сили, що перебувають при владі у даний момент, можуть використати її при здійсненні державного регулювання економіки для реалізації не загальнонаціональних інтересів, а корпоративних (власних). Навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою, де існують усталені демократичні традиції, історія знає чимало таких прикладів. Для постсоціалістичних і пострадянських держав, унаслідок нерозвинутості в них інститутів громадянського суспільства, ці випадки ймовірні ще більшою мірою.

Тому в суспільстві необхідно встановити певний громадський контроль за тим, як держава забезпечує регулювання економіки, тобто контроль, який суспільство здійснює за діями уряду опосередковано — через неурядові інституції (зокрема, громадські організації). І перша запорука дієвості такого контролю — це «прозорість» при здійсненні процедур державного регулювання економіки (за винятком тих, які пов’язані з державною таємницею) [13].

Досвід розвитку країн пострадянського простору свідчить, що за умов становлення ринкових відносин, коли ще не встигали повністю сформуватися основи вільного підприємництва, роль держави та державного регулювання економіки повинна бути досить активною, зваженою та науково вивіреною. Лише за умов узгодженості та оптимальності поєднання державних важелів та ринкових принципів можна забезпечити розвиток країни у перехідний період своєї історії. Завдяки цьому посилюється соціальна спрямованість держави. Державне управління зосереджується на вирішенні проблем соціально-культурного розвитку суспільства на основі економічного зростання. Використовуються сучасні методи управлінської діяльності, відповідні стану соціально-економічного розвитку, підвищується професійний рівень працівників державною апарату, втілюються прогресивні управлінські технології.

На жаль, зараз державне управління діє в Україні ще не досить ефективно, що значною мірою залежить як від перехідного характеру сучасного етапу розвитку суспільства, так і від того, що функціональна та структурна організація органів державної влади здебільшого залишилися від попередніх часів. У зв’язку з удосконаленням функцій, що виконуються державним апаратом, до його діяльності висуваються дедалі вищі вимоги.

Успішно справитися з новим завданням можна лише двома шляхами: або збільшувати кількість структурних підрозділів, а відповідно й кількість службовців, або запроваджувати нові методи та форми роботи, істотно підвищуючи ефективність управлінських процесів. Другий шлях, як відомо, — наукова організація праці. Її сутність полягає у розробленні та запровадженні новітніх досягнень науково-технічного прогресу в повсякденну діяльність працівників державного апарату.

Держава, визначаючи відправні ідеї, основні принципи стратегічної лінії в економічній, соціальній та інших сферах, має проводити збалансовану економічну політику, у тому числі гармонійно поєднувати механізм конкуренції та засоби регулювання діяльності монополій. Конкуренція при цьому є елементом ринку, який забезпечує його саморегуляцію.

Функціонування саморегулівного ринкового механізму і вплив держави на економічні процеси характеризуються співвідношенням, що проявляється у певних функціях держави. Деякі з них спрямовані на підтримання і полегшення конкуренції на ринку, інші полягають у спеціальному правовому регулюванні відносин, у яких беруть участь суб’єкти господарювання, що посідають домінуючі позиції на ринку. Саме ці обставини спонукають державу запроваджувати систему організаційно-правових заходів протидії спотворенню конкуренції з боку суб’єктів господарювання, які мають ринкову владу, а також здійснювати регулювання на конкретних монополізованих ринках.

Антимонопольне законодавство потребує певного коригування з урахуванням фактора міжнародної конкуренції. Це стосується насамперед запровадження правил злиття компаній, що відповідають міжнародній практиці. Ці правила мають установити чітку різницю між тими злиттями і поглинаннями, які сприяють конкуренції, і антиконкурентними, а також регламентувати контроль за економічною концентрацією. Особливого доопрацювання потребують ряд основоположних принципів:

¾  забезпечення рівності прав усіх суб’єктів господарювання щодо доступу до участі в конкурсах на отримання права постачання продукції для державних потреб;

¾  сприяння створенню за участі підприємств та фінансово-кредитних установ лізингових структур, які б забезпечували використання у малому бізнесі вітчизняного обладнання на умовах лізингу.

Неоднозначність і непрямолінійність взаємодії конкуренції і монополії у зв’язку з мінливістю економіки, процесів ринкової трансформації та глобалізації постійно висувають проблему пошуку рецептів досягнення оптимальної взаємодії державного управління та ринкових принципів саморегулювання, що і становить філософію взаємодії держави і ринку.

 


Информация о работе «Держава і ринок: філософія взаємодії»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 823470
Количество таблиц: 10
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
39911
0
4

... наведені вище. Вчений Ф.Хайєк каже про це так: «Конкурентний лад – єдиний, де людина залежить лише від самої себе, а не від милості сильних світу цього» {13, с.22]. Ця цитата підкреслює важливу роль держави у ринковій економіці, тому що саме вона виконує ті обов’язки, які спрямовані на розвиток та гідне існування народу країни. Отже, ринок та ринкова економіка – продукт тривалої еволюції товарно ...

Скачать
664560
27
18

... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується ме­тодика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...

Скачать
63586
1
5

... відповідним розвитком міжгалузевого господарського комплексу індустрії туризму; б) розуміння туристичного процесу як геопросторового явища, властивості якого проявляються в функціонуванні ринку туристичних послуг; в) специфіка формування та функціонування туристичного ринку. Масштабність туризму як суспільного явища, а саме прискорений розвиток в часі та поширення по території (з орієнтацією на ...

Скачать
241376
0
0

... її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км². Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного ...

0 комментариев


Наверх