Методи та інструменти соціалізації економіки

Держава і ринок: філософія взаємодії
Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія Держава і ринок: організаційно-економічний аспект Еволюція суспільних функцій держави Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні Методи та інструменти соціалізації економіки Соціальна орієнтація НТП Антимонопольна політика держави Державна кредитна політика Державне регулювання інвестиційного процесу Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства Соціальні пріоритети в структурі економічної політики Соціальне регулювання в економіці України Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94
823470
знаков
10
таблиц
9
изображений

6.2 Методи та інструменти соціалізації економіки

Згідно з основними принцами, обґрунтованими в концепції соціально орієнтованої ринкової економіки німецьких ордолібералів, на державу покладаються функції з формування норм і цінностей, спрямованих на створення оптимальної функціональної структури суспільства. У сучасних умовах держава повинна забезпечувати реалізацію насамперед таких загально цивілізаційних цінностей, як економічна ефективність, людська гідність (рівність можливостей та мінімальний рівень споживання), збільшення рівності здобутків (роулсіанські та утилітарні функції суспільного добробуту), свободу (вибору й здійснення підприємницької діяльності, конкуренції, отримання й поширення інформації, вибору місця проживання тощо), а також збереження інституційних цінностей (сім’ї, національного суверенітету держави та ін.).

Оптимальне співвідношення наведених вище складових соціально-економічного розвитку, обумовлює раціоналізацію інструментів та методів державної політики. Використання методів реалізується переважно через механізми розподілу та перерозподілу благ у суспільстві. Насамперед ідеться про розподіл національного доходу через бюджетну систему країни, яка ґрунтується на податковій політиці та політиці доходів населення, за допомогою яких здійснюються інвестиції у розвиток соціальної інфраструктури, тобто на «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо. До методів соціального регулювання слід віднести і соціальні трансферти — різні способи перерозподілу доходів, а також різного роду безпосередньо регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулювання доходів і цін.

Соціалізація повинна передбачати широкий доступ до соціальних послуг через надання державних кредитів, грошових виплат на задоволення соціальних потреб унаслідок обмеженості ресурсів тільки для осіб з незначними доходами, а також до гарантованого мінімуму заробітної плати. Отже, проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов’язані з кардинальними проблемами економічної реформи. Інвестиції у соціальну сферу у розвинутих країнах постають сьогодні важливою складовою суспільного прогресу. Взаємодія економічного і соціального означає не тільки те, що економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб, а й зворотну дію соціальної складової на підтримання високої економічної активності. Соціалізація економіки має бути спрямована на виявлення потенціалу людської особистості.

Соціальна орієнтація економіки має враховувати людські і матеріальні ресурси, екологічну обстановку, національну своєрідність і традиції. З розвитком суспільства змінюються не тільки природні умови чи запаси ресурсів, а й людські потреби. Індивідуалістичність цільової функції суспільства обумовлює необхідність переоцінювання співвідношення складових економічного розвитку.

Зміни у соціальній сфері тісно пов’язані зі змінами в усіх сферах життєдіяльності суспільства, тобто їм притаманна функціональна залежність від економіко-політичної, гуманітарної та інших сфер суспільної взаємодії. Таке визначення соціального розвитку має багато аспектів і передбачає орієнтацією на духовне вдосконалення особистості, досягнення політичної і громадянської злагоди в суспільстві, духовне вдосконалення суспільства через вплив на особистість тощо. Йдеться про політичну, громадянську, економічну та соціальну стабільність суспільного і державного життя як обов’язкову передумову забезпечення належної якості життя людини, її прав і свобод, тобто всіх тих детермінант, що визначають категорію добробуту в суспільстві.

Зазначимо, що духовні фактори разом з культурою буття народу, яка має спиратися на високий рівень суспільної моралі, справляють особливий вплив на соціальну сферу. Проте соціальна сфера залишається відносно самостійною, хоча й впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства, інтегрує ці можливості й адекватно перетворює кожну з них і разом з тим сама зазнає постійного впливу цих сфер, унаслідок чого перебудовується, нейтралізує або асимілює ці впливи.

Оскільки суперечність між потребами людей і матеріальними умовами їх задоволення — об’єктивна передумова діяльності індивідів та груп у соціальній сфері, основою руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, є загальний для всіх її компонентів і специфічний для системи взагалі закон зростання потреб. Цей закон управляє функціонуванням як самого цілого, так і частин, що його створюють. Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуального. У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання міри задоволення потреб людей, і до соціально групової відмінності. Ця суперечність системна, вона відтворює взаємодію елементів з системою і частини з цілим та виявляється як загальна закономірність діалектичного процесу: роздвоєння об’єкта на протилежні частини зі збереженням його як цілого.

Економічний прогрес тісно пов’язаний з прогресом соціальним, без цього взаємозв’язку неможливий ані соціальний, ані економічний розвиток. Проте оцінити такий зв’язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного — характерна риса системного суспільного розвитку. У ньому економічна якість прогресу однаковою мірою поєднується з соціальною якістю, що концептуально має передбачати домінування гуманістичних факторів, за якими людина визнається центром формування економічних і соціальних відносин.

Інтегральним показником стану соціальної сфери суспільства виступає єдність істотних потреб життя людей зі способом їх задоволення. Наприклад, потенціал соціальної сфери, рівень та якість життя сімей, рівень соціальної захищеності населення, соціальне самопочуття людей, соціальна напруженість також конкретніші, пов’язані з об’єктивною і суб’єктивною оцінкою міри задоволення потреб особистості, соціальних груп у житлі, медичному і побутовому обслуговуванні, освіті, культурно-духовному спілкуванні, політичному житті.

Розвиток соціальної сфери визначають закони соціального розвитку. Соціальна сфера характеризується наявністю власних внутрішніх законів розвитку, що виявляються як суттєві, необхідні, стійкі системоутворювальні зв’язки повторюваних явищ і процесів соціального відтворення людини й суспільства, із взаємодією економічних, політичних, соціокультурних виявів суспільного життя як компонентів конкретної соціальної системи суспільства, її взаємозв’язку з суспільством взагалі. Ці закони мають об’єктивний характер і реалізуються завдяки діяльності людей, наукове пізнання якої можливе лише при врахуванні єдності об’єктивного та суб’єктивного. До них належать закони соціальних переміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвитку соціальної структури, саморегулювання відносин на основі узгодження очікувань суб’єктів тощо.

Розвиток кожної з підсистем соціальної сфери відбувається своїм шляхом, проте взаємозалежно. Руйнування соціальних цінностей унаслідок ігнорування соціальних традицій, соціальної пам’яті обертається на практиці трагедіями для великої кількості людей, втратами для суспільства, які неможливо відновити. Руйнуванню протистоїть соціальна інтеграція, найважливішим фактором якої є зайнятість населення, а безробіття існує як форма відторгнення людей, що призводить до нарощування в суспільстві соціальних втрат, яким треба запобігати, а не приймати як невідворотне зло. Соціальний розвиток спирається на відчуття співпричетності, солідарності, соціального співробітництва, що протилежні відторгненню, та є кращими факторами залучення людини до життя суспільства, її інтеграції з іншими людьми, щоб не перетворити великі соціальні групи на супротивників реформ.

Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби — це матеріальні потреби людини, у тому числі ті, що пов’язані з функціонуванням суспільного виробництва. Соціальні потреби — це потреби людини як особистості, що первісно задані самою природою людини і розвиваються у зв’язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення тих чи інших потреб здійснюється за умов певного соціально-економічного порядку, тобто обмежень, що коригуються як ринковим механізмом саморегулювання, так і іншими складовими механізму. Пов’язано це з тим, що є угоди та дії, які гальмують конкуренцію, або обставини, коли заради збереження конкуренції нехтують соціальними інтересами на користь економічних. Тому має бути встановлений порядок для створення норм формування якості конкуренції та її захисту, а також норм захисту існування самої конкуренції, оскільки вона є безпосередньою рушійною силою економічного розвитку між незалежними економічними суб’єктами.

У сучасних умовах процес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, що по-різному характеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відповідають реаліям функціонування системи (суспільні, економічні, політичні тощо), з певним періодом, який обумовлює поступовий розвиток. Отже, у розвитку будь-якої економічної системи настає період, коли вона переростає свої можливості і розпочинає переростати в іншу систему. Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі на основі змін (це слід особливо підкреслити) в економічній стратегії, що полягають у визнанні пріоритетності структурної та промислової політики з урахуванням функціональної цілісності ринкової системи, та проведення приватизації як фактора підвищення економічної ефективності.

Основними напрямами для реалізації такої моделі можуть бути:

¾  усебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступового переходу до посилення ринкового саморегулювання;

¾  цілеспрямоване підтримання державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;

¾  виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності й міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

¾  максимальне залучення існуючої інституційної системи, урахування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів до економічного процесу. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктами господарювання на ринку;

¾  стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;

¾  постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Соціально орієнтована ринкова економіка потребує поєднання інтересів різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційної ментальності із загальнолюдськими цінностями, нівелювання індивідуалізму приватної власності і тоталітарності державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі складники соціально-економічної системи: виробничий потенціал, систему економічних надбудовних відносин та їх урахування з метою усунення деформацій і забезпечення гармонійного розвитку суспільства.

Соціальна переорієнтація економічної політики за таких умов має розглядатися не як тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ, безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально-орієнтованої ринкової економіки. Аналіз зарубіжного досвіду дає змогу виокремити такі головні напрями економічної стратегії держави для української економіки: формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків незавершеної ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень суспільного виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою повинно супроводжуватися посиленням непрямих методів управління. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.

Проте економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення, тому має бути сформована соціальна база для її втілення за умови дотримання соціальної справедливості та стабільності в суспільстві.

Другий напрям передбачає стримування погіршення основних соціально-економічних показників і має розглядатися ширше, ніж стабілізація грошово-фінансової сфери, тобто включати стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захист довкілля тощо.

Третій напрям має реалізовувати досягнення перших двох формуванням умов для задоволення інтересів економічних суб’єктів до розширення й удосконалення виробництва, структурної перебудови економіки на основі структурних змін продуктивних сил із послідовним усуненням макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою й інших чинників для забезпечення збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен охоплювати заходи щодо подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційних структур, демократичних суспільних інститутів, забезпечення свободи підприємництва, застосування обмежень щодо зловживань бюрократичного чиновництва та зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління.

Здійснення економічної стратегії за згаданими напрямами вимагає реалізації певних стратегічних завдань, які передбачають: переорієнтацію системи державних витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначенням їхніх пріоритетів і перспектив; сприяння збільшенню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури тощо. Характерними ознаками системи економічної стратегії в Україні мають стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність і наступність.

Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера для акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення з невеликим терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.

У кредитній політиці головним є активне кредитування із застосуванням диференційованості процентних ставок залежно від їх цільового спрямування й суворого контролю за ним. Стратегія різкого обмеження кредитування має бути замінена стратегією кредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно застосовувати низькі процентні ставки для інвестиційних кредитів, запобігати зловживанням, зокрема через створення несприятливих макроекономічних умов для спекулятивної активності. Інвестиційна стратегія при обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій, у тому числі іноземних, та зміну структури їх використання. Проте головним інвестором України має стати його народ, а для цього насамперед необхідно, щоб кваліфікована праця, як і будь-яка інша, оплачувалася на гідному рівні, а не на рівні жебраків. В Україні оплата праці інтелектуалів, працівників реальної економіки, соціальної сфери тощо невиправдано низька, і водночас у кредитно-фінансовій сфері невиправдано завищена. Неприпустимо, що нині до бідної частини населення належить інтелектуальна його частина — працівники науки, освіти, охорони здоров’я, культури. Причому низький рівень реальної заробітної плати значно перевищує темпи зниження ВВП, тобто сучасний стан оплати праці загалом і працівників соціальної сфери зокрема не відповідають рівню можливостей економіки України. До того ж ні середня, ні, тим більше, мінімальна заробітна плата в Україні не виконує функції відтворення робочої сили навіть на найнижчому рівні. Споживчий бюджет населення навіть з середніми доходами за рівнем витрат на харчування свідчить, що переважна більшість сімей перебуває на межі голодування. Проте слід пам’ятати, що низький рівень оплати праці — це не тільки низький рівень життя населення, низький платоспроможний попит. Чим менші доходи, тим менший (відповідно до попиту) рівень виробництва. Отже, нинішні низькі доходи населення — фактор стримування розширення внутрішнього ринку та технологічного оновлення виробництва.

Таким чином, наша економіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці між двома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською і кейнсіанською, що у специфічних українських умовах стали, по суті, альтернативою між пріоритетами розвитку реального і тіньового секторів економіки. Зростання реального сектору економіки є найбільш надійною основою вирішення всіх соціально-економічних проблем, у тому числі призупинення інфляції, проте тимчасово можна припустити і деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі та інвестиційні товари.

Економіка України знову стала перед вибором напряму економічних перетворень. З огляду на викладене та з урахуванням уже набутого досвіду можна виділити такі стратегічні напрями:

¾  пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що ведуть до ефективного використання ресурсів; економічного зростання, підвищення рівня та якості життя населення;

¾  пріоритет реального сектору над спекулятивним та легітимної економіки над тіньовою. Будь-якими засобами, у тому числі адміністративними, необхідно розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектору до реального. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тут першочергове завдання для всіх гілок влади — створити грошово-кредитну систему, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

¾  перебороти демонетизацію економіки, у тому числі й засобами керованої інфляції.

Першочерговими заходами подолання економічної кризи і забезпечення цивілізованого рівня життя населення є активне впровадження інноваційно орієнтованої моделі економічного розвитку країни; поступове цілеспрямоване проведення соціально орієнтованої економічної політики; конструктивне посилення політики держави в усіх сферах економічного та соціального життя і дієва корекція на цій основі процесів ринкової трансформації.

Пріоритетними більш конкретними шляхами усунення деформацій перехідного процесу в Україні виділено такі: припинення масового субсидіювання та застосування раціональної процедури банкрутства щодо неконкурентоспроможних підприємств; формування функціонально цілісної ринкової інфраструктури; інноваційне та інвестиційне підтримання всіх галузей національної економіки; стимулювання підприємництва в галузі високотехнологічних виробництв; органічне поєднання на економіко-правовому рівні процесу приватизації із закінченням реструктуризації та модернізації підприємств; легітимне упорядкування податкового тиску на суб’єктів та ліквідація тіньового сектору, особливо реприватизація кримінального капіталу на користь держави; підвищення купівельної спроможності населення на основі стимулювання процесу залучення його до високопродуктивної праці у вітчизняному виробництві.

Соціально орієнтована економіка стає життєздатною тільки тоді, коли дотримуються необхідні межі соціального захисту, оскільки лише тоді забезпечуються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої можливості, переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такої економіки — масовий прошарок економічно активного населення, яким виявляє себе середній клас, здатний стати двигуном економіки і виявляти вплив на проведення активної соціальної політики державою, що має стати головним пріоритетом у її діяльності.

6.3 Інституційні основи соціальної економіки

Координування соціальної економіки полягає у проведенні державою цілеспрямованої політики щодо забезпечення нею як суб’єктом економічних відносин формування інституційної структури соціальної сфери економіки і створення передумов для формування різноманітних подібних інститутів іншими суб’єктами економічних відносин.

Соціальні функції держави впливають на її обов’язки перед суспільством, регламентуються Конституцією України і об’єднують численні складові, до основних з яких належать: забезпечення хоча б простого відтворення населення з поліпшенням якості життя та стану генофонду; відтворення потенціалу ресурсів праці за вимірами його духовності, здоров’я, професійного рівня тощо; забезпечення зайнятості, мінімального прожиткового рівня, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури; поліпшення стану довкілля за коротко- та довгостроковими програмами. Зокрема, на найближчий час конче потрібно головні зусилля зосередити на: 1) збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (науки, освіти, медичного обслуговування); 2) рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що вимагає від держави відповідного регулювання доходів.

Формування сильних інститутів справедливо вважається більш важливим, ніж швидкість проведення реформ, проте на становлення інституційної системи в Україні гальмівну дію виявляє фактор спадкоємності, коли в умовах інституційної невпорядкованості приватизація відбулася в інтересах вузької групи суспільства з особливими інтересами, що призвело до утворення переважно неефективних власників та розподільних коаліцій. Це, у свою чергу, суттєво впливає на створення і розбудову нової інституційної системи українського суспільства.

Такий підхід до реформування інституційної системи в Україні (особливо формальних норм) обумовив гостру політичну та адміністративну боротьбу як між різними політичними угрупованнями та економічними групами, так і всередині владних структур (законодавчої та виконавчої влади, різних відомств між собою, а також угруповань та осіб), боротьба між якими точиться не за реалізацію загальнодержавних інтересів, а за поліпшення власного становища або в інтересах груп.

Результатом такої боротьби стало викривлення неформальних норм, пов’язаних зі сприйняттям законодавчої бази суспільством, що стає індикатором політичної нестабільності. Наслідками цього стали розкрадання державної скарбниці, паразитарні форми «співробітництва» приватного та державного секторів економіки в інтересах окремих осіб і корпоративно організованих груп, коли непривілейований приватний сектор позбавлений можливості функціонувати у ринковому режимі, оскільки для частини привілейованих підприємців існує необґрунтована система державних пільг, фінансове підживлення за рахунок державного бюджету, що повинно кваліфікуватися як суспільне марнотратство. Отже, недосконалість інституційної системи виявляється у незабезпеченні дотримання стандартних правил взаємодії суб’єктів ринку.

Як наслідок, гальмується трансформація інституційної системи, а разом з нею необхідний процес гуманізації економіки та виробничого процесу, забезпечення економічної свободи людини та гарантій рівних умов для саморозвитку, рівноправної участі у ринкових процесах усього працездатного населення. Натомість за необмеженої державної влади «левіафана» та неадекватних підприємництву економічних умов триває тотальне відчуження громадян від засобів виробництва, управління, організації та результатів праці, що має наслідком дестабілізацію суспільства, десоціалізацію особистості й можливість зловживання владним становищем.

Інституційні пастки, створені за період трансформаційних перетворень, гальмують процеси формування інституційної структури соціальної сфери економіки, що проявляється у непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, який не задовольняється, як відомо, лише заробітною платою, а щедро підживлюється за рахунок народу при потуранні держави додатковими пільгами щодо оплати житла, відпочинку, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю за діяльністю сьогоднішнього бюрократичного апарату, міцно укоріненого психологічно і матеріально в системі безоплатного існування за рахунок держави, у тому числі за привілейованим пенсійним забезпеченням — надто складний процес. Він потребує формування засад реальної демократії, з тим щоб покласти край лицемірству державної влади щодо захисту основної маси населення та необмеженої турботи, що виявляється до найбільш забезпеченого прошарку українського суспільства, добре підгодованого приватизацією-розподілом державної власності.

Без скасування цих вад соціального буття в Україні важко розраховувати на створення повнокровної інституційної системи, на довіру населення і позитивне сприйняття реформ. Нині ж показником результативності соціальної діяльності держави є надзвичайно низькі рівень та якість життя населення, скорочення соціальної сфери та загальна бідність народу з відповідними показниками скорочення тривалості життя та іншими параметрами, за якими оцінюються успіхи трансформаційних процесів.

Отже, соціальна орієнтація економіки України стане можливою лише із запровадженням широкого кола інституційних заходів для підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, між приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю для збалансування соціальної нерівності, оскільки будь-які перекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічної системи. Органічний же розвиток рівною мірою визнає й економічні, і соціальні параметри та їх взаємозв’язок, коли економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) поєднується із соціальною якістю (високий рівень освіти, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо).

Інституційні зміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різних організаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів шляхом удосконалення або формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правил проведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносин між суб’єктами економічного процесу. Одні й ті самі економічні інститути в одних випадках можуть бути ефективними, а в інших — гальмувати розвиток окремих систем, зокрема систему охорони здоров’я, і це залежить не тільки від загальної економічної ситуації, в якій перебуває система на момент введення «нового» інституту. Ефективність інституційних змін насамперед залежить від загальної інституційної структури кожної із систем.

Формування соціальної інституційної системи відбувається під подвійним впливом інститутів усієї системи, в якій кожен з елементів (інститутів) зазнає впливу інституційного середовища і, у свою чергу, впливає на ефективність діяльності інших інститутів та інституційної системи соціальної економіки у цілому. Типи та форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації досить різноманітні. Вони утворюють інституційну структуру соціальної економіки, що охоплює сфери освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, системи страхування, громадського транспорту тощо. Важливо те, що ці інститути обмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам. Сукупність суспільних інститутів — це інформаційний образ співтовариства, який структурує поведінку людей.

Практика довела, що ефективно можуть розвиватися лише «консенсусні» типи створюваних інститутів, тобто коли нова правова норма запроваджується внаслідок демократичного узгодження і під пильною увагою держави щодо її дотримання. Велике значення має формування соціальних інститутів зростання — приватної власності, конкуренції, відповідної їм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основою створення та розвитку громадянського суспільства.

Інститути у системі соціальної економіки різняться формою та змістом, кожному типу інститутів притаманні як загальні риси, так і особливості, що в сукупності визначають умови й наслідки їх одночасного функціонування. Цікавим щодо цього є приклад обмеження прав власності соціальною функцією. Так, у ст. 14 Конституції ФРН (1949 р.) законодавчо закріплено переважання суспільних інтересів над індивідуальними щодо обмеження прав власника соціальними інтересами, тобто передбачається домінування у суспільстві тенденції щодо використання власності з метою досягнення загального добробуту. На сучасному етапі інституційними обмеженнями прав приватної власності виступають і такі заходи, як державне оподаткування, пряме й опосередковане втручання держави у межах правого регулювання економічної діяльності, забезпечення права робітників і службовців на участь в управлінні підприємством, а також акціонерів, які володіють певною кількістю акцій (але не найдрібніших акціонерів з одною-двома акціями).

Координація соціальної економіки здійснюється за умов відповідного інституційного забезпечення, тобто вироблення відповідних норм права у сфері суспільних та економічних відносин, а також заходів і дій держави, спрямованих на формування або трансформацію існуючих інститутів власності, фінансових, соціальних, правових, політичних «правил гри», соціальних явищ (психологічних, етичних), які впливають на розвиток усієї економіки та соціальної сфери. Такими інститутами є конкуренція, економічна свобода, монополії, держава, профспілки, податки, заробітна плата, страхування, сталий спосіб мислення, юридичні норми, правила, постанови, права соціальних верств, система відносин між суб’єктами господарювання тощо.

Соціальне страхування та заробітна плата стають провідними механізмами збереження та запобігання соціальних гарантій у випадках недопустимого зниження рівня життя людини та відтворення можливих втрат унаслідок соціальних ризиків. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. загальна декларація прав людини визначила право кожного на соціальне забезпечення як від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття), так і в усіх інших випадках втрати засобів до існування з причин, незалежних від людини, мінімальні норми такого захисту пізніше були визначені конвенцією Міжнародної організації праці (МОП).

Інститут обов’язкового соціального страхування створений індустріальним суспільством для забезпечення фінансування мінімальних соціальних гарантій у разі матеріальної незабезпеченості існування працездатного населення у зв’язку із втратою працездатності (часткової, повної, тимчасової, постійної) або втратою місця роботи.

Важливий інститут соціального захисту населення — соціальна допомога, особливо найбіднішим, проте у перехідній економіці України фінансування цього напряму, особливо щодо забезпечення населенню гарантованого мінімального доходу та відповідного рівня пенсій було недостатнім. Система соціального захисту передбачає систему заходів, розроблених для забезпечення прожиткового мінімуму та доступу до гарантованих соціальних послуг усіх членів суспільства: не тільки окремим громадянам, а й інститутам, від діяльності яких значною мірою залежить життєвий рівень населення — це насамперед фінансування медичного обслуговування та освіти.

Серед надбудовних факторів інституційного вдосконалення соціальної економіки визначальну роль відіграють юридичні, зокрема вдосконалення існуючих та прийняття нових правових законів для формування юридичних форм інституційних змін у сфері базисних (економічних) відносин і вдосконалення на цій основі господарського механізму, який, у свою чергу, теж є важливим фактором інституційних перетворень.

Розвиток науки і технологій опосередковано впливає на зміни і перетворення соціально-економічних інститутів через технолого-економічні (спеціалізація, кооперування) та організаційно-економічні відносини. Відсутність в Україні прогресивних зрушень у сфері науки внаслідок недостатнього інституційного забезпечення та несформованості раціональних форм управління економікою призвели до погіршення соціального стану 90 % населення.

Максимальне використання переваг запровадження ринкових відносин і на їх основі досягнення позитивних зрушень у соціальній сфері неможливі без інституційного забезпечення у суспільстві економічної свободи, що реалізується у різних формах і варіантах економічної поведінки підприємств, сім’ї, індивідів щодо вибору сфери застосування своїх здібностей, знань, доходів тощо. Економічна свобода з урахуванням норм законодавства, інтересів інших суб’єктів господарювання повинна поєднуватися з економічною відповідальністю.

Економічною основою свободи у сучасних умовах є поєднання приватної, колективної і державної власності, без значної частки якої на засоби виробництва, частину національного доходу не може бути реалізована економічна свобода держави, існування самої економічної системи та в її межах приватної власності. Важливим для розвитку трансформаційних процесів демократизації суспільства і самої економіки, у тому числі соціальної сфери, є забезпечення свободи інформаційної сфери як основи незалежності засобів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності, що визначають прозорість усіх суспільних процесів, а отже, стають важливими чинниками їх удосконалення.

Зміна економічних відносин у процесі трансформації економіки обумовлює відповідні реформи інституційної структури, коли певні інститути припиняють своє існування з обов’язковим формуванням інших, більш придатних до існування у системі нових економічних відносин, що особливо властиво сучасній українській економіці в цілому, для якої характерний пошук ефективних економічних механізмів і відповідних їм форм інституційної організації соціальної системи з метою подальшого розвитку виробництва соціальних благ, підтримання рівня здоров’я нації, забезпечення соціального захисту населення на основі соціально прийнятного балансу розподілу національного доходу.

Докорінних змін вимагають недосконалі та суперечливі закони, підзаконні акти, що регулюють відносини у сфері охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення. Нових підходів потребують проблеми визначення заробітної плати в усіх сферах матеріального і нематеріального виробництва, оскільки нинішня середня заробітна плата в Україні ледь перевищує мінімально необхідний її рівень і не забезпечує відтворення робочої сили. Це призвело до того, що у державі немає навіть простого відтворення населення і виникла загрозлива тенденція перевищення смертності над народжуваністю, а отже, загроза депопуляції українського народу.

Змін потребують фінансові інститути, зокрема з метою адаптації сфери охорони здоров’я та системи пенсійного забезпечення до умов ринкової економіки, і ці зміни повинні передбачати диференціацію підходів щодо організації їх фінансування та самофінансування. Так, важливою інституційною складовою сфери охорони здоров’я є забезпечення конституційного права громадян України на безоплатну медичну допомогу. Не менш важлива складова — науково-дослідні інститути, діяльність яких є невід’ємним елементом загальноекономічного інноваційного процесу. Найбільш ефективні інституційні зміни в цій галузі пов’язані з розвитком кооперації між державою, академічними центрами, фармацевтичними компаніями та компаніями, що виробляють медичну техніку за формою спільних дослідних центрів, консорціумів та спільних дослідницьких програм.

Однією з гострих проблем продовжує залишатися бюджетне забезпечення функціонування і розвитку сфери виробництва соціальних благ, тому відповідно має бути збільшена координаційна діяльність держави за цим напрямом, тобто держава повинна взяти на себе: 1) забезпечення трудовими, матеріальними, фінансовими та інформаційними ресурсами наукової і дослідної роботи для здійснення інноваційного розвитку економіки за аспектами досягнень НТП; 2) розвиток сфери охорони здоров’я, насамперед тих її ланок, що мають високий ступінь неконкурентності та існування яких як соціального блага є необхідною умовою існування суспільства (швидка допомога, санітарно-епідеміологічна служба, науково-дослідна робота тощо); 3) організацію колективних дій потенційних споживачів щодо ресурсного забезпечення сфери соціального виробництва; 4) заохочення колективних дій щодо забезпечення виробництва соціальних благ і послуг.

Не можна вважати досконалим перерозподіл обмежених коштів державного та місцевих бюджетів на користь соціального сектору економіки зі збільшенням загальної суми видатків на соціальний сектор у цілому. На практиці такий перерозподіл ресурсів на користь соціалізації призведе до погіршення умов виробництва інших секторів економіки. Найбільш прийнятним вирішенням проблеми зростання обсягу фінансування соціального сектору економіки є діяльність держави щодо оптимізації структури всієї сукупності суспільних благ, ресурсного забезпечення їх виробництва та розподіл фінансування за принципом економічної доцільності.

Без забезпечення високих темпів економічного зростання та активної ролі держави щодо вдосконалення податкової політики, збільшення обсягу дохідної частини державного та місцевих бюджетів істотне збільшення видатків на соціальні потреби в найближчі роки малоймовірне, тому важливим напрямом діяльності держави можна вважати залучення до соціальної сфери економіки позабюджетних джерел фінансування.

Сьогодні одним із таких джерел могли б стати медичні страхові компанії як альтернативний державній системі охорони здоров’я інститут. Інвестуючи страхові внески у медичну галузь, вони сприяли б створенню недержавних закладів охорони здоров’я. Нині страхові компанії не дають змоги широко користуватися послугами медичного страхування, оскільки вони перетворились у кращому випадку на посередників, а в гіршому — на структури для ухилення від сплати податків унаслідок недосконалого законодавства та надто низького рівня доходів більшої частини населення.

Отже, держава як захід зростання соціальної сфери й економіки в цілому має рахуватися з таким важливим його джерелом, як зростання рівня соціального забезпечення населення за рівнем заробітної плати.

Не можна визнати нормальною ситуацію, що склалася нині, коли найбільш дієвий вплив на проведення доцільної внутрішньої економічної політики та прийняття рішень на користь соціального розвитку української економіки справляють міжнародні чинники.


Информация о работе «Держава і ринок: філософія взаємодії»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 823470
Количество таблиц: 10
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
39911
0
4

... наведені вище. Вчений Ф.Хайєк каже про це так: «Конкурентний лад – єдиний, де людина залежить лише від самої себе, а не від милості сильних світу цього» {13, с.22]. Ця цитата підкреслює важливу роль держави у ринковій економіці, тому що саме вона виконує ті обов’язки, які спрямовані на розвиток та гідне існування народу країни. Отже, ринок та ринкова економіка – продукт тривалої еволюції товарно ...

Скачать
664560
27
18

... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується ме­тодика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...

Скачать
63586
1
5

... відповідним розвитком міжгалузевого господарського комплексу індустрії туризму; б) розуміння туристичного процесу як геопросторового явища, властивості якого проявляються в функціонуванні ринку туристичних послуг; в) специфіка формування та функціонування туристичного ринку. Масштабність туризму як суспільного явища, а саме прискорений розвиток в часі та поширення по території (з орієнтацією на ...

Скачать
241376
0
0

... її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км². Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного ...

0 комментариев


Наверх