Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні

Держава і ринок: філософія взаємодії
Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія Держава і ринок: організаційно-економічний аспект Еволюція суспільних функцій держави Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні Методи та інструменти соціалізації економіки Соціальна орієнтація НТП Антимонопольна політика держави Державна кредитна політика Державне регулювання інвестиційного процесу Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства Соціальні пріоритети в структурі економічної політики Соціальне регулювання в економіці України Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94
823470
знаков
10
таблиц
9
изображений

5.3 Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні

Фактичний досвід перехідних процесів формує новий матеріал для теоретичного аналізу сучасної української економічної системи. У визначенні головних завдань і перспектив економічної стратегії в Україні значну допомогу може надати аналіз практики реалізації її в різних країнах світу. Велике значення для визначення теорії перехідної економіки мають найбільш динамічні і суперечливі процеси, які відбуваються у постсоціалістичних країнах. Водночас важко провести аналогії, оскільки ситуація в Україні істотно відрізняється не лише від тієї, що склалася у високорозвинених країнах та країнах, що розвиваються, а й від ситуації у ряді країн колишнього СРСР. Це змушує з певною обережністю ставитися до прямого застосування зарубіжного досвіду в економіці України [31, с. 53].

У сучасних умовах процес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, які по-різному характеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відображають реалії функціонуючої системи (суспільні, економічні, політичні та ін.), у певний період, який обумовлює поступовий розвиток. У розвитку будь-якої економічної системи настає період, коли вона переростає свої можливості і розпочинає переростати в іншу систему. Важливе місце в аналізі перехідного періоду відводиться визначенню характеру системи.

Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі. Основними напрямами реалізації такої моделі мають бути:

¾  всебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступовий перехід до посилення ринкового саморегулювання;

¾  цілеспрямована підтримка державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;

¾  виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності і міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

¾  максимальне залучення існуючої інституційної системи, урахування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів до договірної економіки. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктами господарювання на ринку;

¾  стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;

¾  постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Важливими проблемами для перехідної економіки — розроблення комплексної економічної стратегії держави, яка включає стратегічну мету суспільства, напрями її досягнення, стратегічні завдання і пріоритети. Стратегічною метою українського суспільства, як відомо, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, в якій поєднуються інтереси різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційна ментальність із загальнолюдськими цінностями, нівелюються індивідуалізм приватної власності і тоталітарність державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі сторони соціально-економічної системи — виробничий потенціал, система економічних надбудовних відносин — та їх урахуванні з метою усунення деформацій і забезпечення її гармонічного розвитку.

Соціальна переорієнтація економічної політики — це не тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ. Ідеться про безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. Вивчення зарубіжного досвіду показує, що головними напрямами економічної стратегії української держави мають бути: формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень усуспільнення виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою супроводжуватиметься посиленням непрямих методів управління нею. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.

Економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення. Тому має бути сформована соціальна база, в інтересах якої бажано було б здійснювати перетворення згідно зі стратегічною метою. Досвід показує, що ефективний перехід до ринкової економіки в наш час можливий лише в рамках дотримання соціальних цінностей, особливо соціальної справедливості та стабільності.

Другий напрям має, на нашу думку, розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовій сфері, і включати також стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захист навколишнього середовища тощо.

Третій напрям на ґрунті реалізації перших двох має формувати умови для створення заінтересованості економічних суб’єктів у розширенні й удосконаленні виробництва, структурній перебудові економіки. Орієнтиром при цьому мають бути структурні зміни у продуктивних силах, послідовне усунення макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою тощо. Стратегічний напрям забезпечення економічного зростання має сприяти відновленню збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен забезпечити подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційних структур, зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління. На жаль, в економічному та політичному житті не припинялося протистояння Президента і парламенту. За 1991—2000 рр. замінилося сім урядових кабінетів, але прихід чергового прем’єра аж ніяк не означає різкого повороту в проведенні економічної стратегії та розробленні нової тактики її реалізації.

У сфері економіки на тлі успішного формування основних ринкових інститутів (створення власної валютної і кредитно-грошової системи, мережі комерційних банків, формування приватної власності, значному зменшенні частки державного сектору в економіці і т. п.) відзначаються такі негативні явища: падіння ВВП (у 1999 р. його обсяг, за різними джерелами, становив близько 60 % до 1990 р.); високий рівень бюджетного дефіциту (1992 р. — 10 %, 1992—1997 р. — 6—8 %, у 2003 р. — 0,2 %); значне зростання зовнішньої і внутрішньої заборгованості; великі урядові витрати (до 40 % ВВП за 1990—1998 рр., хоча середній показник для групи країн, до яких належить Україна, становить 16 %; частка державних витрат — на рівні першої десятки розвинутих країн світу, а продуктивність економіки і прибутки на душу населення в нас у багато разів нижчі) [32, с. 27]. Відповідно до звіту Світового банку за 1999 р. за доходами на душу населення Україна посідає одне з останніх місць серед країн із перехідною економікою. Держава в особі уряду залишається основним споживачем кредитних ресурсів. Згідно зі звітом НБУ на 1 квітня 1999 р. 54 % кредитних ресурсів надані державному сектору.
З одного боку, жорстка монетарна політика придушує продуктивну активність національних суб’єктів господарювання, з іншого — навіть наявні кредитні ресурси направляються на споживання державного сектору, а не на приріст грошової пропозиції в економіці. У комплексі це веде до падіння виробництва і погіршення загальної економічної ситуації.

Важливим є оптимальне співвідношення названих напрямів економічної стратегії української держави в часі, їх взаємозалежність і підпорядкування. Як свідчить зарубіжний досвід, найефективнішою є одночасна дія в усіх напрямах з динамічним співвідношенням їх пріоритетності. Справді, економічна стабілізація є неможливою без забезпечення хоча б тенденції економічного зростання. Стабілізація також неможлива і без розвиненого ринкового середовища, оскільки здійснюється ринковими важелями.

Слід відзначити проблему суперечностей між окремими напрямами економічної стратегії, особливо між стратегіями економічної стабілізації та зростання. Це обумовлює необхідність виділення трьох етапів економічної стратегії соціально-економічних реформ в Україні, кожен з яких має власну структуру напрямів, завдань і пріоритетів, набір відповідних заходів економічної тактики.

Тривалість кожного етапу об’єктивно детермінована характером перетворень, пов’язаних зі зміною структури матеріального носія економічних відносин, інерційністю зміни суспільної свідомості, часом інституціоналізації результатів перебудови економічної системи.

На першому етапі пріоритетним стають завдання макроекономічної стабілізації. Даний етап передбачає відбудову галузей життєзабезпечення при стимулюванні попиту, у тому числі інвестиційного; протекціонізм у зовнішній торгівлі; жорстке регулювання основних макроекономічних показників з метою стабілізації економіки, причому загальні темпи економічного зростання можуть бути негативними. Стратегічні завдання досягаються як економічними, так і адміністративними важелями.

На другому етапі має здійснюватись активна розбудова ринкового середовища та підготовка передумов до економічного зростання, побудова інвестиційних механізмів, підвищення інвестиційного та інноваційного потенціалу, послідовна реконструкція продуктивних сил, розширення експорту. На цьому етапі темпи зростання мають бути позитивними, хоч і невисокими. Відбувається зростання ваги економічних важелів регулювання. Критерієм завершення етапу є накопичення критичної маси інвестицій та збільшення темпів економічного зростання.

Пріоритетом третього етапу є стратегія зростання, яка сприяє стабільному розвитку виробництва, підвищенню конкурентоспроможності продукції, розвитку внутрішнього ринку, становленню раціональної структури економіки. Відбувається перехід до переважно ринкових важелів здійснення державної економічної стратегії. Очікуються високі темпи економічного зростання на тлі макроекономічної стабільності та підвищення рівня життя населення.

Таким чином, на нашу думку, лише наступність і логічність зміни пріоритетних напрямів державної економічної стратегії дає можливість поєднувати хід економічних перетворень з готовністю до них економічної системи, запобігти суперечливості в реалізації окремих напрямів економічної стратегії. Це дає змогу провести планомірну розбудову структури економічної стратегії та інститутів державної економічної влади, пристосувати її до потреб конкретного стану соціально-економічної системи.

Для здійснення вказаних напрямів необхідно виділити певну кількість конкретних стратегічних завдань. До їх числа можна включити: переорієнтацію системи державних витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначенням їх пріоритетів і перспектив; сприяння зростанню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури та ін. Характерними ознаками системи економічної стратегії в Україні повинні стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність і наступність.

Стратегічне значення структурної політики полягає в тому, щоб економічну активність держави підпорядковувати її потребам. Зокрема, варто, на наш погляд, позбутися думки про надзвичайну роль грошової політики і надати цій політиці належне в умовах України значення. У зв’язку з цим метою такої політики має бути забезпечення руху товарів грошовою масою і орієнтація на поступове скорочення інфляції як результату загального зниження витрат, а не технічного зменшення пропозиції грошей.

Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера, сприяючи акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення зі швидким терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.

У кредитній політиці слід орієнтуватися на активне кредитування при диференціації процентних ставок залежно від їх цільового спрямування та суворий контроль за ним. Стратегія різкого обмеження кредитування має бути замінена на стратегію кредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно, на нашу думку, застосовувати низькі процентні ставки для інвестиційних кредитів, запобігаючи зловживанням, у тому числі шляхом створення несприятливих макроекономічних умов для спекулятивної активності. На стадії високого попиту на кредитні ресурси уряд повинен практикувати активне втручання в діяльність кредитно-фінансових інститутів з метою контролю за рухом коштів і нормою прибутку, недопущення проявів монополізму. Для цього найефективнішою формою була б концентрація банківського капіталу під державним (опосередкованим) контролем.

Значне недозавантаження потужностей при зростанні грошової маси та попиту внаслідок збільшення пільгового кредитування викличе швидке відновлення основних виробництв і матиме незначний інфляційний ефект. Використання кредитів на інвестиційні потреби справді стане інфляційним чинником, але це відбуватиметься на основі відновлення пропозиції, що дозволить за умови використання зваженої грошової та цінової політики запобігти значному інфляційному тиску. Тому пільгові кредити мають бути обмежені пріоритетними галузями. Перспективною може стати і практика застосування цільових кредитів для підприємств, пожвавлення роботи яких викличе ланцюгову реакцію серед суміжних підприємств.

Особливе місце в позитивних структурних зрушеннях займає бюджетно-податкова стратегія, у зв’язку з чим першочерговим завданням є поновлення бюджетних видатків як дієвого важеля економічної стратегії. Бюджетні витрати повинні зосереджуватися на проведенні структурних змін, здійсненні цільових інвестицій в обрані сектори економіки. Скорочення державних витрат має компенсуватися зростанням сукупного попиту і децентралізованих інвестицій.

Незважаючи на дефіцит державних коштів, слід зберегти систему пільг при оподаткуванні, звернувши увагу на створення умов для цільового використання одержаних суб’єктами господарювання додаткових коштів.

Зменшення бюджетних витрат можливе у разі здійснення взаємозаліків між державними підприємствами чи безпосередньої оплати боргів цих підприємств та установ, що дозволяє виключити подвійний рух коштів через банківську систему.

Цінове регулювання є визначальною складовою стратегії стабілізації соціально-економічних процесів у перехідній економіці. Цінова стратегія передбачає жорстке, аж до адміністративного, регулювання цін у монополізованих і базових «витратоутворювальних» галузях, контроль за формуванням собівартості й рівнем рентабельності. Відповідно до обраної державної стратегії цінова політика повинна сприяти перерозподілу ресурсів у пріоритетних напрямах, регулюванню доходів, забезпеченню структурної перебудови. У процесі насичення товарного ринку державний контроль за цінами має послаблюватися. Зазначимо, що адміністративні обмеження ціни не обов’язково знижують економічну активність, оскільки на суб’єкта господарювання вони діють так само, як регулювання ціни з боку ринку. Здійснення економічної стратегії при жорсткому ціновому регулюванні формує умови для реалізації заінтересованості суб’єктів господарювання у скороченні витрат, підвищенні ефективності виробництва.

Світовий досвід показує, що стратегія держави повинна керуватися системою програм і проектів структурної перебудови, які мали б визначити пріоритети розвитку галузей, інвестиційні пріоритети, у тому числі для залучення іноземних інвестицій, прогнозувати динаміку сукупного попиту під час їх реалізації. Важелями їх виконання, крім фінансово-кредитної політики, можуть стати контрактна система державного замовлення, особливо стосовно планів із високим ступенем обов’язковості, причому розподіл державних замовлень повинен здійснюватися на конкурсній основі, включати пільги для виробника. Пільги можуть бути передбачені і для підприємств, які добровільно згоджуються виконувати положення індикативного плану.

Інвестиційна стратегія держави при обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій. Шляхом до цього є поєднання збільшення власних ресурсів підприємств та зміни структури їх споживання. Якщо перше завдання досягається пільговим оподаткуванням, зростанням амортизаційних відрахувань за рахунок індексації основних фондів, пом’якшенням платіжної кризи тощо, то друге потребує зміни всього комплексу екзогенних чинників приватної економічної стратегії (тобто насамперед поліпшення макроекономічного становища), змін у законодавстві і є значно тривалішим процесом. Тому необхідно спиратися на державні капіталовкладення і централізований перерозподіл коштів, зокрема через цільові позабюджетні фонди та формування інфраструктури для ефективного розвитку приватних інвестицій.

Аналіз сучасного стану економіки України свідчить, що, незважаючи на скорочення ВВП порівняно з 1990 р. більш як удвічі, одночасно зменшився фізичний обсяг капітальних вкладень. Отже, Україна потребує інвестування. Важливою складовою внутрішнього інвестування є оплата праці найманих працівників як одне з основних джерел заощаджень населення та наповнення бюджету.

В умовах перехідної економіки надзвичайної гостроти набуває проблема власності. При цьому важливою залишається роль державної власності як безпосереднього важеля реалізації державної економічної стратегії. Державні підприємства ще тривалий час виступатимуть «донорами» випуску стратегічної продукції за регульованими цінами, на базі яких інші сектори економіки орієнтуються на ефективність виробництва.

Наявність істотної частки державної власності потребує формування спеціального перспективного плану, що охоплює завдання з функціонування, розроблення й упровадження механізмів підвищення її ефективності.

Економіка колишнього СРСР, у тому числі й України, потребувала змін і перетворень, які б забезпечили необхідні темпи економічного розвитку на основі ефективного використання ресурсів. Основні напрями, форми та методи реалізації стратегії економічного розвитку України не відповідали об’єктивним потребам, більше того, прямо їм суперечили, і достатньо переконливим доказом цього виявилися результати цих перетворень.

Аналіз стратегії і тактики економічних реформ в Україні за період незалежності, на нашу думку, дає змогу виявити помилки в проведені ринкової трансформації. Таке дослідження має не тільки історичне (ретроспективне), а й практичне перспективне значення.

Стратегічною помилкою був пріоритет політичних цілей над економічними. Так, цілям перерозподілу власності й економічної влади були принесені в жертву цілі соціально-економічні: ефективне використання ресурсів, підвищення рівня і якості життя людей. Руйнація старого соціально-економічного устрою призвела до руйнації матеріальних основ самого відтворення економіки. На тлі подій, що відбувалися в республіках колишнього СРСР, позитивні результати демонстрували реформи в КНР. Розвиваючи ринкові відносини, тобто рухаючись у тому ж самому напрямі реформ, Китай вважав пріоритетними соціально-економічні, а не політичні мотиви і цілі реформ. Забезпечення більш ніж мільярдного населення продовольчими, промисловими товарами, розвиток нових технологій через вільні економічні зони — такі були основні цілі. Самі ринкові перетворення розглядалися як засоби, підпорядковані цим стратегічним завданням. В економіку не вводилися і не «допускалися» руйнівні цілі і засоби.

У цьому полягає принципова відмінність об’єктивно необхідних перетворень у процесі реформ від нав’язаних політикою «кроків» до ринку, як це було в Україні. Навіть коли економічна неефективність і руйнівний характер ринкових трансформацій стали очевидними, були вжиті додаткові політичні заходи, спрямовані не на обмеження, а на насильницьке продовження реформ. Водночас активно пропагувалася й упроваджувалася ідея неможливості використання переваг планової економіки. Але при цьому руйнувалася не просто форма організації та функціонування економіки, а її матеріальна основа — продуктивні сили, соціально-економічний потенціал.

Сутність такої стратегії можна стисло охарактеризувати таким образним, але правильним висловом: «політика як концентроване гноблення економіки». Остання виявилася жертвою першої. Здійснене політикою насильство над економікою дало свої негативні результати. З цього, очевидно, необхідно зробити висновок про те, що ринкові перетворення, які мають статус реформ, повинні проводитися з чітко визначеними пріоритетними соціально-економічними цілями, з урахуванням інтересів більшості населення. У цьому також мають бути зацікавлені й суб’єкти господарювання, які нерідко стають збитковим об’єктом таких реформ.

До стратегічних помилок, що проявилися в процесі реформ, можна віднести і пріоритетний курс на розвиток спекулятивного сектору економіки. Сподівання на те, що налагоджена грошово-кредитна система, фондовий ринок та інші елементи інфраструктури ринку автоматично стануть основою відродження економіки, виявилися помилковими. Сутність ринкової економіки полягає в розвитку конкуренції при виробництві товарів і послуг. Перехід до ринку в Україні потребував становлення конкурентного виробництва. Але реальний сектор економіки не тільки був позбавлений уваги з боку економічної політики, а навіть цілеспрямовано експлуатувався спекулятивним сектором. Штучно створена висока прибутковість кредитів призвела до цілого ряду негативних результатів: незацікавленість фінансового ринку інвестувати реальний сектор економіки; «перекачування» оборотних коштів підприємств у штучно створений високоприбутковий спекулятивний сектор; диспропорційний розвиток банківської системи, та величезний внутрішній борг.

Основний висновок звідси може бути один: економічну політику необхідно перевернути з «голови на ноги». Пріоритетним має стати реальний сектор економіки, саме цей сектор повинна обслуговувати інфраструктура, добудовуватися над ним і органічно розвиватися разом із ним, а не замість нього. Це аксіоматична істина, але її ціна виявилася настільки високою, а втрати настільки значними, що для виправлення становища не вистачає ресурсів у виснаженої української економіки. Кошти, що пішли в тіньовий сектор і конвертували в закордонні активи, практично неможливо повернути, про що свідчать і судові справи щодо наших екс-урядовців. А виснаженому реальному секторі економіки нескоро вдасться створити і нагромадити кошти для відродження. Для виходу з кризи знову будуть потрібні жертви. І як завжди їх візьме на себе основна частина населення, яка зовсім не причетна до розкрадання ресурсів держави.

Слід вказати й на те, що в економічній політиці чітко окреслилося поверхове уявлення про глибину і рівні ринкових перетворень. Абсолютизувався лише формальний бік економічних і правових реформацій. Зокрема, великі інституційні і політичні зусилля були спрямовані на зміну форм власності. Але до економічно змістовних перетворень, спрямованих на ефективне функціонування формально створених структур, справа так і не дійшла. Так, спочатку багато говорилося про «почуття власника», яке, на думку реформаторів, настільки сильне та дієве, що зміцнить характер функціонування економіки і виведе її на «світлий» шлях ефективного розвитку. Потім постулювалася ідея «ефективного власника», розуміючи під ним банківські й інші фінансові установи, які спроможні брати участь у наступному турі перерозподілу власності. Але саме ці структури виявилися вкрай неефективними з об’єктивних монетарних причин. Оскільки штучно створена прибутковість спекулятивного сектору була значно вищою від прибутковості в реальному секторі економіки, то «нові» власники зробили свій внесок лише у “перекачування” коштів із реального сектору в нелегітимні «ніші», чим посилили економічні негаразди в країні. Що тут можна вважати ефективною власністю? Те, що ефективне з погляду спекулятивного сектору, неефективне для реального сектору.

Прикладом формальних, недієвих заходів було масове перетворення державних підприємств в акціонерні товариства. На це були витрачені великі зусилля. Формування таких АТ було «змістовним» лише з погляду перерозподілу прав власності, однак вони виявилися беззмістовними з погляду економічної сутності власності. Адже головна мета акціонерних товариств полягає в розробленні перспективних інвестиційних проектів, акумуляції коштів для їх реалізації та розробленні ефективного механізму корпоративного управління. Цих своїх переваг з погляду економічного змісту національні АТ не демонструють.

За даними Держкомстату за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобів роздержавленого сектору економіки становила 24,8 %, а державного і комунального — 57,4 % від вартості основних засобів усіх підприємств і організацій України. Водночас за обсягами виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза. При цьому слід наголосити, що в Україну не можна було лінійно переносити західну модель приватизації. Про це неодноразово наголошувалось в нашій науковій літературі [33, с. 56]. Такий висновок випливає з того, що: по-перше, приватизація у західних країнах здійснювалася в умовах іншого (ніж в Україні) співвідношення між державним і недержавним секторами економіки; по-друге, вона відбувалася в умовах розвинутих ринкових відносин і не в період глибокої кризи; по-третє, для цього процесу були характерні більш виважені (помірні) темпи.

Державні підприємства можна було перетворювати в акціонерні виходячи з економічної доцільності, а не просто з політичної кон’юнктури.

Стратегічні помилки були обумовлені і недооцінкою інших факторів, на більш конкретному рівні. Так, стагнація та поглиблення економічної кризи виявили суттєві недоліки в стратегії, заради якої було принесено багато жертв. Багаторічні зусилля уряду були спрямовані на те, щоб призупинити інфляцію. Для досягнення цієї мети не зверталося належної уваги ні на значний спад виробництва, ні на зростання безробіття. Більше того, негативні макроекономічні процеси в реальному секторі могли відповідати монетаристським установкам закордонних експертів. Але уряд теж бажав і очікував піднесення економіки і скорочення безробіття. Відповідно до монетаристських уявлень зниження інфляції (за будь-яку ціну) дасть зниження процентної ставки, що, у свою чергу, збільшить інвестиції у реальний сектор (особливо коли процентна ставка опуститься до рівня прибутковості в реальному секторі) і розвиток економіки буде забезпечений. Гальмування інфляції мало багато в чому економічно непідкріплений характер. Так, жорстка фінансова політика і «стиснута» грошова маса породжували ілюзію зниження інфляції. Проте фактичний рівень інфляції відрізнявся від її офіційного рівня.

Таким чином, наша економіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці між двома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською і кейнсіанською. А по суті — це альтернатива між пріоритетами розвитку реального і тіньового сектору. Зростання реального сектору економіки є найнадійнішою основою вирішення всіх соціально-економічних проблем, у тому числі й призупинення інфляції. Але заради розвитку економіки тимчасово можна припустити і деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі та інвестиційні товари. Альтернативою зниження інфляції при спаді виробництва і збільшенні безробіття, з одного боку, і зростанні виробництва при певному підвищенні рівня інфляції, з іншого, пріоритетним (у конкретній ситуації української економіки) на нашу думку, має бути другий напрям. Варто зауважити, що навіть монетаристська економічна теорія вважає інфляційно безпечною грошову емісію.

Якщо оцінити з теоретичних позицій нашу практичну економічну політику, то слід зазначити, що уряд проводив жорстку фінансову політику (або політику «дорогих» грошей) в абсолютно неадекватній ситуації: при великих незайнятих ресурсах, викликаних глибоким спадом виробництва (більше 50 %), або, інакше, уряд проводив політику, що відповідає динаміці сукупного попиту, хоча економіка перебувала на кейнсіанській ділянці кривої сукупної пропозиції. І основним результатом обмежень міг бути тільки спад виробництва.

Економіка України знову опинилася перед вибором напряму економічних перетворень. Виходячи з викладеного і з огляду на вже отриманий досвід, можна виділити такі пріоритетні напрями:

¾  пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що сприяють ефективному використанню ресурсів; економічному зростанню, підвищенню рівня та якості життя населення;

¾  пріоритет реального сектору над спекулятивним (легітимної економіки над тіньовою). Будь-якими засобами, у тому числі й адміністративними, необхідно розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектору в реальний. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тут першочергове завдання для всіх гілок влади — створити грошово-кредитну систему, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

¾  перебороти демонетизацію економіки, у тому числі й засобами керованої інфляції.

На наш погляд, виділені пріоритети могли б сприяти більш раціональній реалізації стратегії та виконанню програми соціально-економічного розвитку України.

Сьогодні наша країна має у своєму розпорядженні унікальний досвід конструювання самостійного національного господарства. Розпочато формування соціально-економічної системи зі стійкими інституціями ринку і ринковими відносинами.

Оскільки використання в економічній політиці перехідного періоду новітніх теорій дотепер не принесло очікуваних результатів, остільки сьогодні вже ясно, що для її правильного формування ні економіка, ні неокласичний напрям, які побудовані на принципі рівноваги економіки, не можуть дати вичерпних відповідей на всі питання, поставлені життям. Виникла потреба у створенні загальної теорії трансформації, що відображала б цілісну картину економічних процесів, які відбуваються в пострадянських країнах та інших державах світу. Вважаємо, що поєднання неокласичного та інституційного напрямів у теорії дало б можливість, з одного боку, розглядати трансформацію як частину еволюційного процесу, а з іншого — аналізувати поведінку економічних суб’єктів у динаміці. Іншими словами, щоб розробити стратегію економічного розвитку і проводити конструктивну економічну політику в перехідний період, потрібно зрозуміти еволюційну природу трансформаційних процесів.

Шлях України в XXI ст. лежить у площині системної трансформації, спрямованої на кардинальну зміну всіх форм життєдіяльності суспільства. Ідеться про спроможність України відповісти на духовно-культурні, цивілізаційні, формаційні, геополітичні та соціально-економічні виклики, від якої залежать її роль і місце в третьому тисячолітті. Поряд з цим важливо зміцнити нормативно-регулюючі функції держави, оскільки невиконання законів і безлад — одна з головних причин незадовільного функціонування ринкових відносин в Україні.

В основі нового трансформаційного курсу має бути відповідна економічна політика. За своєю сутністю — це концентрована, на-
уково обґрунтована діяльність держави щодо забезпечення раціонального й ефективного функціонування національної економіки як на макро-, так і мікрорівні. Довгострокова мета такої політики — структурна перебудова економіки, формування суб’єктів ринку, створення високотехнологічних і конкурентноспроможних виробництв, а також перехід до стійкого економічного зростання.


Література до розділу 5

1.  Чешков М. «Советология на распутье» и «запутавшаяся переходность»? // МЭ и МО. — 1994. — № 1. — С. 149—151.

2.  Богиня Д., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 12—21.

3.  Бузгалин А. Закономерности переходной экономики: Теория и методология // Вопросы экономики. — 1995. — № 2. — С. 40—50.

4.  Врублевський В. К., Хорошковський В. І. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. — К.: Демократична Україна, 1997. — 426 с.

5.  Гош О. Система форм власності перехідних суспільств // Економіка України. — 1996. — № 6. — С. 54—62.

6.  Чухно А. А. Проблеми теорії перехідного періоду: від командної до ринкової економіки / Економіка України. — 1996. — № 7. — С. 4—22.

7.  Россия и зарубежные страны: Сравнение по основным показателям (объем ВВП, ВВП на душу населения) // Вопросы экономики. — 1997. — № 10. — С. 143—144.

8.  Мюррель П. Эволюционные реформы в экономике восточноевропейских стран // МЭ и МО. — 1991. — № 6. — С. 65—66.

9.  Геєць В. Економіка України і моделі реформування, зміна структури та прогноз розвитку. — К.: ІДУС при КМ України, 1993. — 120 с.

10.  Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004—2015 роки) «шляхом європейської інтеграції» / А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. — 416 с.

11.  Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с. — С. 81.

12.  Гальчинський А. Відновити дієздатність держави / Економіка України. — 2000. — № 8. — С. 3—14.

13.  Геєць В. Економіка України і моделі реформування, зміна структури та прогноз розвитку. — К.: ІДУС при КМ України, 1993. — 120 с.

14.  Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економі-
ки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5. —
С. 8—11.

15.  Павловський М. А. Макроекономіка перехідного періоду: Укр. контекст. — Житомир: Техніка, 1999. — 334 с.

16.  Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К., 1998. — 432 с.

17.  Рибалкін В. Ринок як економічний інститут власності // Економіка України. — 2001. — № 2. — С. 42—49.

18.  Кльман А. Экономические механизмы. — М.: Прогресс: Универс., 1993. — 189 с. — С. 125—126.

19.  Политическая экономия: Учебник для вузов / Под ред. В. А. Медведева, Л. И. Абалкина, О. И. Ожерельева. — М.: Политиздат, 1988. — 735 с. — С. 380.

20.  Глазьев С., Маневич В. Социально-экономическая эволюция России // Российский экономический журнал. — 1998. — № 1. — С. 3—12.

21.  Митяев Д. Экономическая политика при возврате к мобилизационной модели развития // Российский экономический журнал. — 1998. — № 4. — С. 16.

22.  Петраков Н., Перламутров В. Россия — зона экономической катастрофы // Вопросы экономики. — 1996. — № 3. — С. 86—89.

23.  У принципі такі процеси не мають нічого спільного з економічним терміном первісного нагромадження капіталу, адже відтворення основних фондів має звужений характер.

24.  Богиня Д., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 15.

25.  Так само. — С. 16.

26.  Роза Ж.-Ж. Национализация, приватизация и распределение финансовой собственности // Вестн. Моск. ун-та. — Сер. Экономика. — 1994. — № 2. — С. 42—52.

27.  Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 9.

28.  Гуревичев М. Государственное регулирование переходной экономики: Опыт Украины // МЭ и МО. — 1997. — № 7. — С. 71.

29.  Так само. — С. 62—74.

30.  Шамхалов Ф. И. Государство и экономика: (власть и бизнес). — М.: Экономика, 1999. — 414 с.

31.  Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с. — С. 53.

32.  Хансен Дж. Чрезмерное государственное потребление и экономический рост: Украина в международной перспективе // Фондовый рынок. — 1999. — Февраль. — С. 27.

33.  Єщенко П. Економіка перехідного періоду: теоретико-методологічні і методичні підходи // Економіка України. — 2001. — № 5. — С. 56.


РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ РЕФОРМ

 

6.1 Теоретичні принципи соціалізації

Економічна сфера і притаманні їй проблеми ефективного забезпечення матеріальними благами суспільства на перший погляд є індиферентними до соціальної сфери. Проте така індиферентність не виключає можливості формування соціальних інститутів, напрямлених на мінімізацію витрат та максимізацію вигід від суспільної взаємодії. Цілком очевидним є взаємозв’язок між цілями економічного розвитку та інституційною структурою суспільства. Адже реальна економіка виходить за межі матеріального забезпечення потреб людини, а мотивація економічної поведінки індивідів — за оптимізаційні стимули. Подібні мотиви — це продукт функціонування суспільної спільноти, побудованої на принципах методологічного індивідуалізму.

Класичний та неокласичний підходи розглядають соціальні засади формування суспільства у відриві від економічних, як дещо зовнішнє відносно економічної системи суспільства. Інституціональні та кейнсіанські напрями, особливо нове кейнсіанство й неоінституціональна теорія, не відокремлюють економічної будови суспільства від її соціальної організації. За своєю сутністю сучасна методологія економічного аналізу ґрунтується на екуменічному поєднанні різних теоретичних підходів та напрямів наукового пізнання.

Зважаючи на сказане вище, можна визначити, що трансформаційна економічна політика є складовою системних перетворень у соціально-політичних, організаційних та інституційних детермінантах економічного розвитку суспільства. Ендогенний характер економічної політики, у свою чергу, обумовлює необхідність чіткого визначення всієї сукупності детермінант (системи знань, норм та цінностей), що визначають індивідуалістичну функцію поведінки суспільства. Отже, цільова функція економічної політики не може обмежуватися лише детермінантами економічної ефективності, а інструменти — переконанням про необхідність формування соціально орієнтованої ринкової системи. Економічна політика трансформаційних реформ повинна включати весь спектр соціально-економічних, політичних та інституціональних переваг, виявлених на основі індивідуалістичної функції суспільного добробуту.

Соціальна сфера, будучи системою формування функціональних характеристик взаємодії індивідів у суспільстві (знань, норм і цінностей), включає як цілеспрямовані процеси впливу на особистість, так і спонтанні (екзогенні) процеси, що впливають на формування суспільства. Концептуально соціалізація включає такі інструменти впливу на організаційні складові суспільства (індивідів, груп або колективи), які дозволяють їм створити оптимальну функціональну структуру.

Операціоналізація цільових принципів соціально-економічного розвитку суспільства дає змогу визначити досить широкий спектр соціально-економічних індикаторів: характер зайнятості та умови праці; рівень освіти і професійно-кваліфікаційної підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їх якість і обсяг; структуру та якість платних і безоплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду суспільства. Оскільки зміни у соціальній сфері тісно пов’язані зі змінами в усіх сферах життєдіяльності суспільства, зміни рівня соціальної нерівності викликають функціональні порушення в інших сферах господарської діяльності.

Отже, соціальна сфера постає одночасно і зв’язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем, хоча, як відомо, соціальна й економічна сфери — це різні підсистеми єдиної суспільної системи, між якими існує діалектична функціональна залежність і розвиток яких полягає у взаємозалежному системному прогресі, коли жодна підсистема не може бути автономною і не може розвиватися на шкоду іншій, а прогресивні зміни в одній з них набувають реального змісту лише тоді, коли їм відповідають такі самі зміни іншої підсистеми. Соціальній сфері властиві гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних відносин і процесів, що забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, удосконалення та розвиток і спрямовані на забезпечення соціальної справедливості та згуртованості суспільства.

Синтезу соціальної та економічної складових суспільного розвитку, крім принципу оптимальності, відповідає теза про подвійну роль людини у суспільному виробництві: 1) як фактора виробництва, засобу економії (економічний підхід) і 2) мети виробництва, потребам якого покликана служити економіка (соціальний підхід).

Економічний і соціальний підходи передбачають у своєму базисі різні моделі людини і, відповідно, різні механізми координації її поведінки. Економічна людина (homo oeconomicus, тобто раціональна, винахідлива, максимізуюча) взаємодіє з іншими людьми через ринки і ціни, її власний економічний добробут визначається доходом відповідно до ринкової цінності того виробничого фактора, яким вона володіє. Соціальна людина взаємодіє з іншими людьми через соціальні норми, соціальне партнерство, соціальні традиції, її особистий добробут залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя й особливо від соціальної захищеності і самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.

Отже, товарність і соціальність у підході до людини прямо протилежні. Перша визнає тільки людину-функцію, людину — носія робочої сили, друга — індивідуальність людської поведінки в процесі економічної взаємодії суспільства. Аналіз ринкової організації економічної системи відносин не включає морально-етичних та інституціональних аспектів. За межами виробництва індивід залишається персоніфікованим буттям робочої сили, тому його соціальність характеру, його функціонування визнається лише в межах відтворення людини як носія робочої сили і тільки для такого відтворення.

Одним із суттєвих надбань сучасного підходу є екуменічне поєднання принципів аналізу чистої економічної теорії та інституціонального підходу, здійсненого в рамках неоінституціоналізму. Цей підхід покладає на економіку формування прав та обов’язків і передбачає захист і турботу про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості, захист працівників за наймом від небезпечних умов праці, або охорону праці, забезпеченість робочим місцем і гарантії щодо тривалості робочого часу тощо.

Крім того, порядок у сфері праці і соціальних відносин містить нормування цільових детермінант, що випливають із соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальна злагода, соціальний захист і соціальна справедливість. Це — і забезпечення мінімального життєвого рівня, і страхування від ризиків життя, надання соціальної допомоги в одержанні освіти, а також підтримання високого рівня зайнятості й удосконалення її структури.

Соціальні проблеми не тільки пронизують усі сфери життя суспільства. Функціонування всіх інших сфер економіки є обов’язковою умовою розвитку соціалізації, оскільки в них продукуються матеріальні, духовні блага і цінності, реалізуються функції політичної системи суспільства тощо. У державній політиці взагалі та в соціальній політиці як її частині соціалізація стає фактором зміцнення і підтримання стабільності суспільних відносин і процесів, їх відповідної рівноваги. У свою чергу, проведення ціле-
спрямованої та послідовної соціальної політики, застосування дієвих важелів соціального регулювання є необхідною умовою збереження держави як вищої форми організації суспільства.

Взаємодія економічного і соціального визначає перетворення, коли економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб та зворотну дію соціальної складової на підтримання високої економічної активності. Отже, проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов’язані з кардинальними проблемами економічного зростання, тому інвестування соціальної сфери у розвинутих країнах сьогодні є важливою складовою їх суспільного прогресу.

Звідси зрозуміло, що соціальна функція економіки ніколи не була навантаженням на неї, а виявляється органічною складовою, внутрішнім ресурсом і стимулом економічного розвитку, без реалізації якої економіка втрачає здатність до простого відтворювання. Про це свідчить досвід упровадження жорсткої стратегії, що мала на меті ринкове реформування економіки в Україні, яке не передбачало заходів соціального захисту населення. Як наслідок, підвищення ефективності виробництва в умовах соціального обвалу, що виник, супроводжувалося загостренням соціальних проблем. За цих умов необхідність зупинити падіння соціальної сфери вийшла на перший план і таки повинна стати передумовою і метою економічних перетворень у суспільстві. Однак консервація свідомості, зневіра, збайдужіння і незадоволення населення діями владних структур, що виникли як похідні негативних соціальних процесів, вимагають нині від уряду країни проведення активної соціальної політики на рівні держави та нових підходів до умов і факторів, що визначають функціонування економіки, серед яких духовний чинник сьогодні чи не більш важливий, ніж соціальний.

Важливим є питання про умови соціалізації економіки. Його домінантою є оптимальне розв’язання «вічної проблеми» про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження залежить від духовних орієнтирів і моральних цінностей, моделі соціально-економічного устрою суспільства, наявності політичного досвіду узгодження суспільних інтересів і політичної та ділової культури суспільства.

Принципи економічної ефективності та соціальної справедливості слід оптимізувати, адже більшість соціальних факторів, у тому числі розвиток науки, освіти, культури, створення належних житлових умов, охорона здоров’я, забезпечення раціональної зайнятості населення та багато інших сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. Втрата економічної ефективності в більшості випадків спричинена викривленням принципів соціальної справедливості, зростанням соціальних втрат, що підтверджує курс українських владних структур на ринкову трансформацію економіки, який визначався за формулою: спочатку реформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку, і виявив тим самим деструктивний вплив не тільки на соціальну сферу, а й визначив величезні матеріальні втрати для всієї економіки.

Забезпечення економічного, а водночас і соціального розвитку України вимагає орієнтації всіх суспільних процесів на людину з її потребами духовного, фізичного вдосконалення та забезпечення матеріального достатку на прийнятному рівні, що повинно визначати стратегію соціально-економічного розвитку за напрямом формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Однак це потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного і соціального аспектів розвитку і становлення нової інституційної системи в суспільстві.

Перехід до сучасної соціально орієнтованої економіки, що базується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване. Високий професіоналізм, ефективність сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за результати своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення — це вже вимоги до якості трудової поведінки людини, які висуває розвиток НТР. Вони, у свою чергу, потребують перетворень у технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, урахування мінливості суспільних потреб, забезпечення гуманізації праці, а найголовніше — розвитку самої людини, здобуття нею дедалі глибших і універсальніших знань про суспільство і виробничий процес. Саме тому трудова активність людини обумовлена її соціальним становищем, а економічний прогрес пов’язаний з прогресом соціальним.

Ці наріжні істини щодо першочерговості соціальних заходів у трансформаційний період особливо актуальні для України у нинішніх умовах, що однозначно виявило впровадження реформ шокової лібералізації, започаткованих півтора десятиріччя тому.

І хоча рішучого повороту від цього провального напряму розвитку економіки ще не відбулося, проте в суспільній свідомості переважає прагнення викорінити ганебні руйнівні наслідки волюнтаристської недалекоглядної денаціоналізації, проведеної в інтересах груп з особливими інтересами, і розпочати перетворення в інтересах усього суспільства. Тільки це може привести у дію рушійні сили українського суспільства для забезпечення науково-технологічного прогресу та подолання існуючої двозначності, коли розвиток економіки не супроводжується відчутним піднесенням продуктивних сил та коли офіційно проголошується курс на соціальний розвиток суспільства, проте рішучого повороту за цим напрямом не відбувається.

Специфічна складність соціалізації полягає в її надзвичайній багатоаспектності та безмежності. По суті, усі більш або менш суспільно важливі питання можуть бути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери, оскільки економічним відносинам завжди притаманні соціальні наслідки. Тому цілком зрозумілим є необхідність посилення соціальної орієнтації економіки на людину для забезпечення сталого розвитку економіки. Особливо це стосується ситуації в Україні, де провал реформ супроводжувався масштабним підривом соціальної сфери, унаслідок чого створено дегуманізовану за своєю сутністю і недієздатну економіку, що позбавлена можливостей впливати на якісні параметри господарства. При цьому суспільство потерпає від безнадії щодо втілення проголошених зі створенням незалежної України і закріплених у її Конституції прав, які існують не більше як гасла для пересічних громадян, від конфлікту між надто багатими та надто бідними.

Українська економіка з упровадженням реформ опинилася у стані глибокої кризи внаслідок нехтування проблемами соціального захисту людини. Квазіринкова дегуманізована спрямованість економіки виявилася у прагненні забезпечити ринкові перетворення за будь-яку ціну з дотриманням «своєрідної» історичної традиції нехтування інтересами людини заради реформ і прогресу. Це призвело до наростання соціальної напруженості у суспільстві і стало логічним продовженням однобічної монетаристської орієнтації реформ і нерозуміння того, що ринок — не самоціль, а лише засіб створення високоефективної та соціально орієнтованої економіки для забезпечення високих життєвих стандартів людини.

Застосування категоричних ринкових абсолютів (реально — квазіринкових) стосовно конкретної економічної ситуації в Україні із фатальним неусвідомленням владою неможливості автоматичного вирішення соціальних проблем пересічної людини — мети й головної рушійної сили економічних перетворень, ігноруванням її життєзабезпечення при запровадженні реформ прирікає їх на провал, оскільки ніякого автоматизму у діалектичному співвідношенні між первинним і вторинним — розвитком економіки і життєзабезпеченням людини — бути не може. Помітна руйнація існуючого соціального статусу населення, яке, утім, і в минулі часи не забезпечувалося достатніми заходами для розвитку особистості порівняно з тими, що створені у західних країнах, призвела до поширення надзвичайної бідності. Вона охопила всі верстви населення, у тому числі інтелектуальну його частину, яка виявилася усунутою від процесів реформування. Як наслідок, було створено економіку зі спотвореними і деформованими умовами суспільного відтворення, яке тривалий час характеризується рівнем матеріального забезпечення населення нижчим від біологічних потреб, що поставило під сумнів доцільність проведених реформ.

Водночас відбувалося скорочення сфери реальної економіки. Досить згадати, що за цей час було ліквідовано 15 млн робочих місць, зниження зазнали технологічний і технічний рівні виробництва, що супроводжувалося падінням продуктивності праці, невиплатами заробітної плати, ще різкішим збільшенням її неадекватності трудовим витратам (коли заробітна плата нездатна забезпечити найнижчий рівень відтворення трудових ресурсів) подальшим наростанням безробіття, відпливом працездатної та кваліфікованої робочої сили до нематеріальної сфери виробництва — переважно вуличної торгівлі. До того ж спрямованого нищення зазнали сфери фундаментальних та прикладних наук шляхом зменшення обсягів їхніх робіт і чисельності науковців, що не відповідає прогресивному напряму скорочення чисельності працівників матеріального виробництва в міру зростання продуктивності праці на основі використання досягнень НТП, упровадження наукових розробок.

Проблеми соціалізації сучасної економіки України актуалізуються станом її трудового потенціалу й особливо загрозою депопуляції населення України, яке за останні 10 років скоротилося більш як на 3 млн осіб і продовжує щорічно зменшуватися на 500 тис. осіб, оскільки смертність удвічі перевищує народжуваність, продовжує зростати міграція працездатної високоосвіченої частини населення, зменшується питома вага населення молодшого працездатного віку, унаслідок чого відбувається активне старіння нації. В Україні нині 28 % населення існує на межі бідності, 14 % — на рівні злиденного існування, тобто 41 % усіх громадян вимушені вести боротьбу за фізичне виживання, тоді як 1—2 % багатих людей отримують приблизно 25 % усіх прибутків, і розрив між ними і бідними постійно збільшується, що породжує соціальну нестабільність, яка перетворилася у державі на реальну загрозу національній безпеці. З урахуванням негативних тенденцій у відтворенні населення Рада з вивчення продуктивних сил України НАНУ прогнозує його скорочення у 2075 р. до 10 млн осіб, тому нині перехід до активної соціальної політики на першому етапі повинен передбачати впровадження заходів, пов’язаних із вирішенням завдань щодо більш рівномірного розподілу наслідків економічної кризи між різними групами населення. Це потребує посилення регулювання державою розподілу (використання) прибутків як найважливішого чинника соціалізації перехідного періоду; відновлення потенціалу основних галузей соціальної сфери; заохочення державою та створення сприятливих умов для різних форм самодіяльності населення, у тому числі через додаткову зайнятість (городництво, садівництво тощо) як вимушених заходів соціального виживання.

Нагромадження ентальпійних явищ у соціальній сфері української економіки становить загрозу виникнення катастрофічних соціальних вибухів. Небезпечним наслідком нехтування соціальною складовою економічних перетворень є деградація виробничої сфери, втрата кваліфікації та ділових якостей основною масою працівників, усунення від наукової праці та процесу перетворення економіки інтелектуальної частини суспільства — його справжньої еліти. Нищення продуктивних сил без створення відповідних інституційних умов для забезпечення рівних економічних можливостей громадянам в Україні поєднувалося на початку проведення реформ із такими традиційними методами командної економіки, як обмеження демократичних інститутів, недосконале законодавство, свідомо керована криміналізація суспільства з метою налагодження специфічного контролю за приватною діяльністю та організація молодіжної злочинності. Таким чином, податковий та кримінальний тиск, політичне підприємництво, які охопили нині третю хвилю перерозподілу державної власності, створили надто ризиковане середовище для здійснення в країні будь-якої економічної діяльності, що до того ж потерпає від свавілля і корумпованості чиновництва, яке володіє монопольним правом дозволяти або забороняти відкривати свою справу і створювати робочі місця, тобто чинить перешкоди за основним напрямом соціального забезпечення населення. За своєю сутністю це відповідає порушенню висхідної мети економічної діяльності людини, якою є створення економічних благ для поліпшення умов життя. Усе це потребує проведення в країні активної соціальної політики на рівні держави, оскільки економіка, в якій існують і розвиваються згадані негативні явища десоціалізації населення, не може бути внутрішньо збалансованою.

На сучасному етапі в Україні здійснення трансформації національної економічної системи супроводжується такими ознаками: 1) тотальною приватизацією створеного працею багатьох поколінь національного багатства; 2) деградацією основної продуктивної сили (людини) та соціальної сфери з позбавленням переважної більшості населення основних гарантованих Конституцією України прав на безоплатне отримання послуг охорони здоров’я, безоплатну освіту, зокрема вищу та середню, оскільки остання за кількістю грошових внесків фактично перетворюється на платну; 3) руйнуванням раціональних елементів державного регулювання економіки та соціальної сфери економіки; 4) переходом до нераціональних соціальних дій, що відповідають архаїчним формам капіталізму із властивою йому байдужістю до технологічного укладу економіки, орієнтацією не на створення нових джерел збагачення, а переважно на розподіл уже створеного, нехтуванням соціальними інтересами суспільства. Тому важливо не тільки не допустити повторення традиційних вад капіталізму — макроекономічної нестабільності, соціальної диференціації суспільства за доходами і добробутом тощо, а й уникнути на перехідному етапі утворення нових.

Можна констатувати, що в Україні досі відсутня чітко сформульована соціальна складова її економічної політики, оскільки з самого початку перетворень реформатори відмовилися від паралельного пошуку нових критеріїв і механізмів соціалізації загальноекономічного розвитку, прагнучи забезпечити швидкість реформ. Натомість швидкість була забезпечена переважно щодо трансформаційних перетворень власності на користь окремого прошарку населення, що досить виразно підкреслило цілі та на-
слідки такої політики, яка не може служити основою довіри до влади та її підтримання з боку народу. Так, разом із безперечними частковими досягненнями, що стосуються становлення недержавного сектору економіки та прошарку підприємців, деякої демократизації економіки, зародження національних ринків (товарів, праці, капіталів, валюти), формування підвалин ринкової інфраструктури, розширення зовнішньоекономічних зв’язків та низки інших переваг, перехід до ринкових відносин характеризується виникненням сплетіння негативних соціально-економічних явищ у нашій країні, що надали глибокій кризі перманентного, системного характеру, головними серед яких слід вважати такі: 1) структура економіки індустріального типу з переважанням сировинних виробництв; 2) висока енергомісткість виробництва; 3) екологічна небезпечність виробництва; 4) високий ступінь фізичного й морального зношування основних виробничих фондів; 5) низька продуктивність праці (на відсталому обладнанні), але високий рівень напруженості праці та високий рівень експлуатації, зокрема у виробництві; 6) низький рівень заробітної плати; 7) низький рівень інвестування у людський капітал; 8) втеча «мізків»; 9) втеча капіталів з України; 10) некомплексне формування ринкової інфраструктури; 11) зростання боргового навантаження на економіку; 12) низький рівень платіжної дисципліни; 13) велика «тінізація» економіки; 14) гіпертрофована диференціація населення за рівнем доходів; 15) формування в суспільстві стійкого прошарку соціального дна (бомжів, бездоглядних дітей) з числа тих, хто втратив роботу через скорочення 15 млн робочих місць упродовж 90-х років, а житло — внаслідок відсутності правого захисту від незаконних дій; 16) збільшення смертності внаслідок соціально обумовлених хвороб, самогубств, наркоманії, алкоголізму, кримінальних злочинів; 17) криміналізація суспільства; 18) ігнорування підтримки соціального захисту та забезпечення соціальних гарантій населення; 19) порушення прав людини з боку владних структур; 20) витіснення більшості громадян-акціонерів зі сфери реальних власників роздержавлених підприємств і відчуження власності (основних фондів) колективних акціонерних форм на користь формальних переважно шахрайських структур при потуранні цим діям влади; 21) неефективна структура зовнішньої торгівлі тощо.

Вирішення проблеми обмежень соціального розвитку визначає межі соціалізації економіки за критеріями її гуманізації, оскільки обмеження формуються залежно від кількості тих, хто залишився без роботи і без житла, а іноді і без документів унаслідок недосконалості законодавства або недотримання виконання його вимог щодо обмеження шахрайства й афер у сфері економіки. Загальна чисельність таких людей за різними оцінками становить 10 % міського населення, проте насправді їх значно більше з урахуванням такого ж контингенту сільського населення. Таким людям відмовляють у наданні медичних послуг, смітники — джерело їхніх доходів, вони на вулицях живуть, на вулицях і помирають. Безробіття, бідність стали причиною десоціалізації сімей і виникнення на цій основі дитячої безпритульності. Ці явища існують на тлі постійного повторення основної мети трансформаційних реформ — побудови соціально орієнтованої економіки.

Таке насильство над масами, що проявляється у благозвучності намірів і протилежності дій, лежить в основі парадоксальної ситуації, що саме тепер, після проголошення демократії, люди перестали цікавитися політикою. Але цей парадокс розкривається просто: у психології переживання відомо, що людина, яка не бачить ніякого виходу з існуючої ситуації, впадає в стан фрустрації (поводиться цілком не відповідно до ситуації, наприклад б’ється головою об стіну або, навпаки, лежить на підлозі, нерухомо дивлячись у стелю). Нагромаджені в суспільстві аномалії незаперечно свідчать про викривлення суспільних структур, відсутність у структурі суспільних цінностей загальноцивілізаційних морально-етичних норм. Цим обумовлена необхідність зміни структури суспільних і політичних відносин, функцій політичних інститутів і глибока перебудова правової, інституційної та соціальної сфер, оскільки нинішня українська економіка несе загрозу загострення соціальних конфліктів і постає ймовірним детонатором могутнього соціально-політичного вибуху.

Аналіз досвіду радикального реформування економіки України повністю підтверджує тезу щодо індиферентності ультралібералізованого ринку до вирішення проблем соціальної складової економічного розвитку. Наймані працівники приватного сектору економіки найчастіше позбавлені елементарних соціальних надбань — соціального захисту і забезпечення. Компрадорському капіталу через егоїстично обмежене переважання власних інтересів і товарний підхід до людини властиво віднімати, а не поновлювати ресурси, особливо трудові. Досить сказати, що нині переважна більшість працівників приватного сектору позбавлена елементарних соціальних благ щодо оплати відпусток, часу хвороби, подекуди відпустки не застосовують або їх тривалість скорочена до 10 неоплачуваних робочих днів тощо. Згадані соціальні негативи не є чимось несподіваним, непередбачуваним, особливо з огляду на низький рівень моралі, відсутність духовних і моральних орієнтирів «соціальної меншості», але можна вести мову про абсолютну несумісність таких явищ із інтересами соціальної більшості. Отже, невідкладне практичне завдання полягає в тому, щоб забезпечити імперативний соціальний напрям розвитку економіки в Україні.

Рушійною силою перетворень соціальної сфери для відтворення системи соціального захисту населення може стати лише держава, хоча це не означає повного повернення до патерналістської системи соціального захисту. У сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає за певним напрямом на динаміку рівня та якості життя населення. І це є головною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства. Отже, з огляду на це таким важливим є посилення ролі держави в розподілі та перерозподілі прибутків, соціалізації перехідного періоду з метою уникнення суспільних конфліктів.

За цим аспектом держава є найважливішим елементом соціальної ринкової економіки, що повинна формуватися, уникаючи тих кроків перехідної економіки, безперспективність яких в Україні очевидна. Це виявилося у безпрецедентному для мирного часу рівні деградації всіх галузей соціальної сфери та утворенні найгіршого типу соціальної структури суспільства, яке дедалі виразніше поділяється на різні полюси, на одному з яких невелика частина населення (до 2 %), що становить олігархічну верхівку влади, на другому полюсі — бідні люди (близько 60 %), розмір заробітної плати яких нижчий прожиткового мінімуму, пенсіонери, маргінали, паупери, пролетаріат, люмпен і бомжі, бездомні діти, які приречені на злидні, зубожіння, жебрацтво. Крім цих полярних груп, 10 % населення обслуговує багатіїв і 25 % — це так званий середній клас. Подібне нагромадження таких негативів є наслідком розвитку в Україні монополістичного капіталізму, а не соціально орієнтованої ринкової моделі економіки, що загрожує конфліктами між різними соціально-економічними групами і верствами суспільства та суперечить державній економічній політиці демократичних західних суспільств [1].

Суттєвою вадою соціалізації української економіки є те, що в ній використовуються переважно неадекватні методи підтримання соціальної сфери, позбавлені комплексності щодо врегулювання соціально-трудових відносин. У цій сфері й досі застосовується патерналістська політика всеохопної опіки населення, що мала місце за радянських часів. Ця політика все одно неспроможна підвищити рівень мінімально необхідних умов життєдіяльності та відтворення робочої сили з огляду на те, що левова частина бюджетних коштів витрачається на підтримання неефективного підприємництва, а не на соціальні цілі [2]. Подібний тип витрачання державних коштів не є ринковим і не здатний розв’язати жодної проблеми — ні піднесення економіки, ні підвищення добробуту громадян. За такого марнотратства суспільних коштів підвищення добробуту громадян, формування і підтримання підприємництва й середнього класу як основної ланки, що зацікавлена у реформаційних перетвореннях, та гаранта політичних свобод і демократичних прав стають в Україні неможливими.

Життєздатність соціально орієнтованої економіки забезпечується дотриманням необхідних меж соціального захисту, оскільки лише тоді створюються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої здібності, переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такої економіки — значний прошарок економічно активного населення, так званий середній (між найбагатшими та бідними) клас матеріально забезпечених людей, далеких від утриманських настроїв, які усвідомлюють особисту відповідальність за свою долю і здатні стати двигуном економіки за своїм ставленням до праці, кваліфікацією, за можливостями адаптуватися до процесів розвитку економіки та нагромаджувати трудові прибутки.

Світовою практикою доведено, що без середнього класу успішний розвиток країн у сучасних умовах неможливий. Так, у розвинутих країнах середній клас, основою якого є сімейний бізнес, становить 2/3 суспільства, наприклад, у Швеції, Норвегії, Нідерландах, Бельгії це близько 70—75 % населення. Стандартними параметрами середнього класу є розмір ВВП на одну людину, рівень освіти, тривалість життя, наявність приватної власності та достатньої кількості майна (насамперед нерухомості), високий рівень достатку для процвітання власної сім’ї та усвідомлення себе щасливою людиною, тобто середній клас формує власне і суспільне багатство, оскільки створює робочі місця, споживає послуги і творить навколо себе заможний ареал [3]. На жаль, нині в Україні відсутні суспільні умови для створення середнього класу, його становлення за деякими оцінками не відбулося і не планується у найближчому майбутньому [4], навпаки, непомірні податки, через які вилучається до 90 % доходу фізичної або юридичної особи, інфляція, яку панівні групи використовують як інструмент перерозподілу влади, грошей і власності на свою користь, свідчать про субоптимальний характер економіки [5]. На сучасному етапі в українському суспільстві лише частково виявляють себе як середній клас працівники державного менеджменту середнього рівня, які певним чином адаптувалася до трансформаційних умов, чиновники середнього рангу, власники середніх за розміром підприємств та нижчий прошарок вищої групи капіталістів. Проте слід зауважити, що такий середній клас не включає найбільш освіченої та кваліфікованої групи населення, оскільки в Україні вона за соціальними умовами існування наближена до межі бідності або на рівні мінімального забезпечення.

Наявність і чисельне зростання середнього класу в українському суспільстві може стати запорукою формування ринкової економіки на основі приватної власності, економічної свободи, розвитку демократії, ліберально-демократичних цінностей та створення власної національної еліти, оскільки до основних принципів функціонування еліти суспільства відносять насамперед морально-етичні та духовні цінності, а не рівень матеріального багатства. І навпаки, зі зменшенням середнього класу в суспільстві формується соціальна невизначеність та відповідний ризик відкритої фази соціального конфлікту [6]. І якщо існування привілейованого прошарку підприємців підриває конкуренцію, сприяє монополізації економіки, то соціалізація ринку передбачає розширення й активізацію рівноправної участі в ньому та в його регулюванні всього працездатного населення. Натомість нині маємо збереження відчуження громадян від засобів виробництва, управління ринковими змінами, організації економіки, процесів приватизації. Таке відчуження набуває панівного характеру і звужує соціальну базу реформування за рахунок усунення підприємливих груп населення, обмежує їх свободу щодо вибору контактів, інформації, форм господарювання.

Отже, за цим напрямом державою не забезпечені відповідні інституційні заходи щодо обмеження нерівності і забезпечення всім громадянам повної економічної свободи, рівних можливостей для досягнення успіху.

До того ж перехідна економіка України потерпає від невизначеності не тільки меж соціалізації, а й відсутності теоретичного обґрунтування та перспективної концепції щодо вибору моделі соціально-економічного устрою суспільства. Тому спроби соціалізації видаються малозрозумілими, непослідовними і непереконливими, а популістські рішення, що спираються на кон’юнктурні цілі, мають наслідком руйнування логіки соціальних пере-
творень і часто фінансово не забезпечені, а зобов’язання держави у соціальній сфері, установлені законодавчо, значно перевищують фінансові можливості реальних бюджетів.

Українському суспільству необхідно виробити нові підходи до визначення соціальної сфери та оцінювання її ролі в суспільному розвитку. Їх основою має бути визнання того, що людина — центр формування економічних і соціальних відносин, особистий добробут її залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя й особливо від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва. Тому одним із суттєвих завдань у сфері праці та соціальних відносин є недопущення того, аби людина як «засіб», фактор виробництва в економіці перетворювалася на інструмент.

Крім того, сфери праці і соціальних відносин повинні регулюватися з урахуванням соціальних ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист і соціальна справедливість, забезпечення належного життєвого рівня та захист від ризиків життя, медичного обслуговування та освіти, підтримання високого рівня зайнятості й удосконалення її структури. У будь-якому разі не повинна проводитися така соціально-економічна політика, яка спричинює збагачення одних соціальних груп або класів за рахунок погіршення стану інших. Недотримання соціально-економічних засад справедливості в суспільстві унеможливлює соціальну стабільність та економічне зростання. І соціальна, і економічна діяльність мають будуватися з урахуванням цього об’єктивного принципу, завдяки якому можна досягти узгодженості економічної ефективності та соціального ефекту.

Соціальний та економічний порядок є тільки різними вимірниками і компонентами єдиного життєвого порядку, через це вони мають відповідати один одному, тобто економічний порядок має бути адекватним економічному зростанню та не підривати економічних стимулів. Утім в Україні давно підтримується невідповідність між економічним та соціальним, адже українська економіка давно забезпечила можливості суттєвого підвищення заробітної плати й усієї соціальної сфери, але це штучно стримується [7]. Отже, розірвано взаємозв’язок і взаємодоповнюваність економічного й соціального порядку та взаємозв’язок і взаємодоповнюваність соціальної та економічної сфер.

Досвід розвинутих країн слід урахувати й Україні. Посилення соціальної орієнтації економіки має стати важливою характеристикою майбутньої стратегії соціально-економічного розвитку. Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення обумовили свого часу необхідність поглибленого аналізу відносин між працівниками в трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням була присвячена низка праць економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті трудівників», «якості трудового життя».

Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримання соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який забезпечив би гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання. Це розкріпачує працівника, сприяє усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно і соціально активної, раціональної за мисленням та поведінкою, здатної самостійно приймати рішення.

Такий підхід до людського капіталу було сформовано економічною практикою провідних західних країн, що дало змогу збудувати міцний теоретичний фундамент під практичні заходи щодо розвитку людських ресурсів. Результатом визнання продуктивної природи вкладень у соціальну сферу цих країн стало збалансованіше співвідношення економічної і соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії людського капіталу формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рівнем освіти.

Виокремлення фактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінило ставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров’я та інших галузей соціальної сфери як до непродуктивних і на цій основі дало змогу правильно визначити їх економічну роль та поставити їх на одному рівні з галузями матеріального виробництва. Про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвід розвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія, Південна Корея, Тайвань, уся стратегія прогресу яких відштовхувалася від розвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявився глибокий вплив теорії людського капіталу на практику, що визначив докорінні зміни ставлення влади і ділових кіл до галузей соціальної сфери з погляду їх ресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутих країн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм — як фактор підвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почали розглядатися як раціональна діяльність з економічного погляду.

Зростання соціалізації — це курс, що визначає загальний напрям руху, коли неминуча соціальна нерівність має бути збалансована пошуками справедливості, де індивідуалізм урівноважується дуже розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю, а ідеалам свободи і справедливості у суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін; 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства. У сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає на динаміку рівня та якості життя населення. І це є головною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства.


Информация о работе «Держава і ринок: філософія взаємодії»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 823470
Количество таблиц: 10
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
39911
0
4

... наведені вище. Вчений Ф.Хайєк каже про це так: «Конкурентний лад – єдиний, де людина залежить лише від самої себе, а не від милості сильних світу цього» {13, с.22]. Ця цитата підкреслює важливу роль держави у ринковій економіці, тому що саме вона виконує ті обов’язки, які спрямовані на розвиток та гідне існування народу країни. Отже, ринок та ринкова економіка – продукт тривалої еволюції товарно ...

Скачать
664560
27
18

... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується ме­тодика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...

Скачать
63586
1
5

... відповідним розвитком міжгалузевого господарського комплексу індустрії туризму; б) розуміння туристичного процесу як геопросторового явища, властивості якого проявляються в функціонуванні ринку туристичних послуг; в) специфіка формування та функціонування туристичного ринку. Масштабність туризму як суспільного явища, а саме прискорений розвиток в часі та поширення по території (з орієнтацією на ...

Скачать
241376
0
0

... її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км². Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного ...

0 комментариев


Наверх