Сутність кредитного портфелю та мета управління кредитними операціями

1.2 Сутність кредитного портфелю та мета управління кредитними операціями

Кредитна діяльність банку є одним з основних критеріїв, що відрізняє його від небанківських установ. У світовій практиці саме з кредитуванням зв'язана значна частина прибутку банку. Одночасно неповернення кредитів, особливо великих, може привести банк до банкрутства, а в силу його положення в економіці, до цілого ряду банкрутств зв'язаних з ним підприємств, банків і приватних осіб. Тому керування кредитними операціями є необхідною частиною стратегії і тактики виживання і розвитку будь-якого комерційного банку.

Портфель банківських позичок піддається всім основним видам ризику, що супроводжують фінансової діяльності: ризику ліквідності, ризику процентних ставок, ризику неплатежу по позичці (кредитному ризику).

Керування кредитним ризиком жадає від банкіра постійного контролю за структурою портфеля позичок і їхнім якісним складом. У рамках дилеми «прибутковість – ризик» банкір змушений обмежувати норму прибутку, страхуючи себе від зайвого ризику. Він повинний проводити політику розосередження ризику і не допускати концентрації кредитів у декількох великих позичальників, що чревате серйозними наслідками у випадку непогашення позички одним з них (Керування ризиком концентрації з боку органів влади буде розглянуто нижче). Банк не повинний ризикувати коштами вкладників, фінансуючи спекулятивні (хоча і високоприбуткові) проекти. За цим уважно спостерігають банківські контрольні органи в ході періодичних ревізій.

Якість кредитного портфеля банку і розумність його кредитної політики є тими аспектами діяльності банку, на які особливу увагу звертають контролери при перевірці банку. Якщо взяти як приклад таку країну як США, то відповідно до Єдиной межагентской системою присвоєння рейтингу діяльності банку, кожному банку привласнюється числовий рейтинг, заснований на якості портфеля його активів, у тому числі кредитного портфеля. Можливі значення рейтингу виглядають у такий спосіб:

1 – гарний рівень діяльності;

2 – задовільний рівень діяльності;

3 – середній рівень діяльності;

4 – критичний рівень діяльності;

5 – незадовільний рівень діяльності.

Чим вище рейтинг якості активів банку, тим рідше він буде перевірятися федеральними банківськими агентствами.

Контролери звичайно перевіряють банківські кредити, розмір яких перевищує встановлений мінімальний рівень, і вибірково – дрібні кредити. Кредити, що погашаються вчасно, але мають деякі недоліки (при їхній видачі банк відступив від своєї кредитної політики чи не одержав від позичальника повний комплект документів), називаються критичними кредитами. Кредити, яким властиві значні недоліки чи які представляють, на думку контролера, небезпеку в зв'язку зі значною концентрацією кредитних коштів у руках одного позичальника чи в одній галузі, називаються запланованими кредитами. Запланований кредит являє собою попередження менеджерам банку про те, що даний кредит повинний знаходитися під постійним контролем і необхідна робота зі зниження рівня ризику банку, зв'язаного з подібним кредитом.

Якщо деякі кредити зв'язані з ризиком несвоєчасного погашення, то ці кредити відносяться до категорії неякісних. Подібні кредити підрозділяються на три групи:

кредити з підвищеним ризиком, коли ступінь захисту банка недостатня через низьку якість забезпечення чи низькою можливістю позичальника погасити кредит;

сумнівні кредити, по яких висока імовірність збитків для банку;

збиткові кредити, що розглядаються як кредити, які не можна стягнути.

Звичайною процедурою є множення загальної суми всіх кредитів з підвищеним ризиком на 0,20; суми всіх сумнівних кредитів – на 0,50; суми всіх збиткових кредитів – на 1,00. Ці зважені показники сумуються і порівнюються з розміром резервів на покриття можливих збитків по кредитах банку і розміром акціонерного капіталу. Якщо зважена сума всіх неякісних кредитів занадто велика щодо розмірів резерву на покриття можливих збитків по кредитах і акціонерному капіталі, то вимагаються внести зміни в кредитну політику і практику банку чи збільшити відповідний резерв.

Природно, якість кредитів і інших активів банку є лише одним параметром діяльності банку. Числові рейтинги також привласнюються виходячи з достатності капіталу банку, якості керування, рівня прибутку і ліквідності. Усі п'ять показників діяльності банку зводяться до одного числового показника, відомому за назвою рейтинг CAMEL. Дана абревіатура означає:

достатність капіталу (capital adequate – С);

якість активів (asset quality – А);

якість управління (management quality – М);

прибуток (earnings – E);

ліквідність (liquidity position – L).

Банки, зведений показник CAMEL яким занадто низький – 4 чи 5, перевіряються частіше, ніж банки з високим рейтингом – 1, 2, 3.

Кредитний ризик залежить від зовнішніх (зв'язаних зі станом економічного середовища, з кон'юнктурою) і внутрішніх (викликаними помилковими діями самого банку) факторів. Можливості керування зовнішніми факторами обмежені, хоча своєчасними діями банк може у відомій мірі зм'якшити їхній вплив і запобігти великим втратам[7].

Причиною нестабільності банку може бути його надмірна залежність від невеликого числа кредиторів або вкладників, однієї галузі чи сектору економіки, чи регіону країни, нарешті, від одного напрямку ділової активності. Рівень ризику прямо залежить від ступеня концентрації. Під ризиком кредитної концентрації розуміються ризики, що виникають у зв'язку з концентрацією кредитів, позичок, збалансованих зобов'язань і т. п. Тому що оцінка концентрації ризику повинна максимально відображати потенційні збитки, що можуть виникнути в результаті неплатоспроможності окремого контрагента банку, вона повинна містити в собі суму кредитного ризику, зв'язаного як з фактичними, так і потенційними вимогами усіх видів, у тому числі і збалансованих.

У багатьох країнах введені обмеження на розміри кредитів, наданих одному клієнту чи групі пов'язаних між собою позичальників, чиї потенційні ризики на практиці пов'язані між собою і по суті представляють єдиний великий ризик. Установлюються також вимоги про обов'язкове надання банками органам нагляду зведень про найбільш великі потенційні ризики, і визначається максимальний граничний рівень по таких кредитах (звичайно 10–25% від капіталу банку) [10].

Так, в Англії банки зобов'язані повідомляти центральному банку про великі кредити. Жоден позичальник чи група зв'язаних між собою клієнтів не може одержати без вагомого обґрунтування позики в сумі, що перевищує 10% капіталу банку, і тільки в надзвичайних обставинах може розраховувати на кредит у розмірі, що перевершує 25% банківського капіталу. У цьому випадку при ухваленні рішення про надання подібної позики кредитна організація враховує якість її забезпечення (застави) і укладає спеціальну угоду з банками, що виступають гарантами на ринку позичкових капіталів. Банки також зобов'язані інформувати Банк Англії про концентрацію кредитів як в окремих сферах і секторах економіки, так і в окремих країнах. Центральний банк не встановлює спеціальні нормативи, що визначають припустимий ступінь цієї концентрації, але якщо така концентрація дуже велика, то проблема породжуваного нею ризику може стати предметом обговорення між Банком Англії і відповідним комерційним банком.

В Італії банки і банківські групи не можуть надати одному клієнту чи групі пов'язаних між собою позичальників позички, що перевищують 25% від суми власних фондів банків. У цілому сукупна величина великих кредитів, тобто перевищуючих 10% власних фондів банку чи банківської групи, не повинна більше чим на 80% перевищувати власні фонди.

У Нідерландах банки зобов'язані повідомляти Банк Нідерландів про випадки видачі позики клієнту, що не є банком, в обсязі, що перевищує 1% фактичних власних фондів банку, чи на суму понад 3 млн. гульденів. Концентрація кредитів на одного клієнта в Нідерландах допускається в розмірі до 25% від власного капіталу банку.

У Німеччині банки зобов'язані негайно інформувати центральний банк про всіх так званих великих (складових більш 10% капіталу банку) і мільйонних (більш 3 млн. марок) кредитах, одночасно повідомляючи про позичальника, повідомлення надходять для перевірки в інформаційний центр Бундесбанка. Федеральне відомство по нагляду за кредитними організаціями має постійний доступ до зазначеної інформації. Таким чином, органи банківського нагляду мають точні відомості про позичальників, що одержав кредити в декількох банках, і можливих випадках неповернення виданих позичок.

Загальна сума великих кредитів банку не може перевищувати його капітал більш ніж у 8 разів.

У Швейцарії (відповідно до банківського законодавства) банк зобов'язаний сповіщати банківську комісію, якщо співвідношення кредитів одному позичальнику і суми власного капіталу банка перевищує визначені рівні, табл. 1.4.

Таблиця 1.4. Рівні співвідношення кредитів одному позичальнику і суми власного капіталу

В Україні НБУ вказує точне процентне відношення кредитів, наданих одному чи декільком взаємозалежним позичальникам. Сукупна сума вимог банку до позичальника чи групі взаємозалежних позичальників по кредитах, врахованим векселям, позика не повинна перевищувати 25% від капіталу комерційного банку. Дана вимога дійсна й у випадку, якщо банк виступає лише гарантом чи поручителем (у розмірі 50% суми збалансованих вимог – гарантій, поручительств) по відношенню до юридичної чи фізичної особи. Але даний показник не поширюється на акціонерів як юридичних, так і фізичних осіб і інсайдерів.

Це зв'язано з тим, що позички, надані акціонерам, власникам, філіям, родинним компаніям, можуть викликати конфлікт інтересів і при визначених обставинах призвести до небезпечного співвідношення власних і позикових коштів у рамках групи компаній. Тому в багатьох країнах такі позички заборонені або ж при визначенні показника достатності капіталу віднімаються з капіталу банку-позикодавця. Там, де вони дозволені, наглядові органи по подібним до кредитів, як правило, встановлюють значно нижчі межі, чим для інших позичальників, якщо подібні ризики у визначених обставинах не мають задовольняючого наглядовий орган покриття.

Введення обмежень на надання банками кредитів «інсайдерам» і так званих протекціоністських кредитів викликається тим, що рішення про видачу позички великим акціонерам, директорам, вищим менеджерам і пов'язаним з ними прямо чи побічно юридичним і фізичним особам може бути продиктовано не об'єктивністю і доцільністю, а особистою зацікавленістю, чревате зловживаннями, що загрожують небезпечними наслідками для банківської установи і його клієнтів. Навіть у тих випадках, коли подібні кредити можуть бути видані на комерційній основі, їхня сума, умови повернення по термінах погашення, за рівнем відсотків можуть істотно відрізнятися від ринкових.

У Німеччині для запобігання зловживань шляхом «самокредитування» уведені правила видачі «внутрішніх кредитів», тобто позичок керуючим банку, його засновникам, членам наглядацької ради, їхнім дружинам і дітям, а також підприємствам, більш 10% капіталу яких належить керуючому банку котрі самі володіють більш 10% капіталу банку. Такі кредити можуть видаватися тільки по постанові ради керуючих за згодою наглядацької ради. Особливо ретельно розглядаються запити тих осіб, що претендують на позичку в розмірі, що перевершує їхній доход. Зведення про кредити так названим інсайдерам в обов'язковому порядку представляються Федеральному відомству по нагляду за кредитними організаціями, якщо кредит фізичній особі перевищує 250 тис. марок, а юридичному – 5% від власного капіталу банку.

В Італії обмежується надання кредитів тим основним власникам акцій, у власності яких знаходиться більш 15% акціонерного капіталу банку.

У Нідерландах банки щомісяця повинні звітувати про позички, наданих своїм акціонерам. Відповідно до директиви центрального банку про кредити керівництву від 1994 р. один член правління банку може одержати позичку, розмір якої не перевищує п'ятикратну величину його місячної заробітної плати (без застави). Загальна сума кредитів керівникам банка не повинна складати більше 5% його акціонерного капіталу. Заслуговує на увагу той факт, що співробітникам банків у Нідерландах не дозволено володіти акціями банків і інвестиційних компаній, заборонено підтримувати дружні відносини з працівниками фінансової сфери. Про всі особисті операції з цінними паперами особи, що мають у банку доступ до довірчої інформації, зобов'язані повідомляти в спеціальні бюро, створені в банках відповідно до директиви центрального банку про особисті портфельні інвестиції від 1994 р.

У Росії відношення кредитів, виданих одному чи декільком взаємозалежним акціонерам не повинне перевищувати 20% від капіталу банку, а сукупна величина таких кредитів – не перевищувати 50% капіталу банку. У відношенні інсайдеров комерційний банк не може видати кредит одному інсайдеру чи зв'язаним з ним особам кредит у розмірі більш 2% власного капіталу банку, а загальна сума не повинна перевищувати 50% капіталу.

Концентрація ризику может виступати в різних формах. Крім концентрації кредитних ризиків вона може означати зайву схильність ринковим ризикам, якщо кредитна організація занадто жорстко орієнтована на якийсь сегмент ринку як джерело коштів і дохідних чи надходжень одержує значну частину своїх доходів від обмеженого кола операцій чи послуг. Надійна банківська практика припускає проведення диверсифікованості ризиків у відношенні географічних зон, країн, секторів економіки. Це обгрунтовується тим, що погіршення економічного становища в одному регіоні, дестабілізація політичної чи економічної ситуації в тій чи іншій країні, труднощі у визначеному секторі економіки можуть обернутися для банку занадто великими утратами внаслідок одночасного припинення надходження на його рахунки належних банківських платежів від великої кількості клієнтів і неповернення розміщених їм ресурсів.

У такий спосіб органи влади різних країн намагаються обмежити законодавчим шляхом ризики комерційних банків, зв'язаних із кредитною діяльністю.

Але все-таки потрібно помітити, що основні важелі керування кредитним ризиком лежать у сфері внутрішньої політики банку.

Кредитна політика банку визначається загальними положеннями щодо операцій із клієнтурою, що ретельно розробляються і фіксуються в меморандумі про кредитну політику і практичними діями банківського персоналу, що інтерпретує і втілює в життя ці положення. Отже, у кінцевому результаті здатність керувати ризиком залежить від компетентності керівництва банку і рівня кваліфікації його рядового складу, що займається добором конкретних кредитних проектів і виробленням умов кредитних угод.

У процесі керування кредитними операціями комерційного банку можна виділити кілька загальних характерних етапів:

розробка цілей і задач кредитної політики банку;

створення адміністративної структури керування кредитним ризиком і системи прийняття адміністративних рішень;

вивчення фінансового стану позичальника;

вивчення кредитної історії позичальника, його ділових зв'язків;

розробка і підписання кредитної угоди;

аналіз ризиків неповернення кредитів;

кредитний моніторинг позичальника і всього портфеля позичок;

заходи щодо повернення прострочених і сумнівних позичок і по реалізації застав.

Усе сказане вище підтверджує, що банку необхідно організувати і налагодити кредитну політику. Так він зможе вчасно реагувати на зміни в кредитній політиці держави, а також знизити можливі внутрішні ризики при організації процесу кредитування.

Етапи кредитування є одним з найбільш важливих питань у керуванні кредитними операціями банку, тому що тут і знаходять своє застосування всі наробітки банку по зниженню ризику, підтримці ліквідності й одержанню максимального прибутку.

Процес кредитування можна розділити на кілька етапів, кожний з який вносить свій внесок у якісні характеристики кредиту і визначає ступінь його надійності і прибутковості для банку:

– розгляд заявки на одержання кредиту й інтерв'ю з майбутнім позичальником;

– вивчення кредитоспроможності клієнта й оцінка ризику по позичці

– підготовка і укладання кредитної угоди;

– контроль за виконанням умов угоди і погашенням кредиту.

Клієнт, що звертається в банк за одержанням кредиту, представляє заявку, де містяться вихідні зведення про необхідну позичку: ціль, розмір кредиту, вид і термін позички, передбачуване забезпечення.

Банк вимагає, щоб до заявки були прикладені документи і фінансові звіти, що служать обґрунтуванням прохання про надання позички і пояснюючі причини звертання в банк. Ці документи – необхідна складова частина заявки. Їхній ретельний аналіз проводиться на наступних етапах, після того як представник банку проведе попереднє інтерв'ю з заявником і зробить висновок про перспективність угоди.

До складу пакета супровідних документів, що представляються в банк разом із заявкою, входять наступні[17].

1. Фінансовий звіт, що включає баланс банків і рахунок прибутків і збитків за останні 3 роки. Баланс складається на дату (кінець року) і показує структуру активів, зобов'язань і капіталу компанії. Звіт про прибутки і збитки охоплює річний період і дає докладні зведення про доходи і витрати компанії, чистого прибутку, розподілі її (відрахування в резерви, виплата дивідендів і т. д.).

2. Звіт про рух касових надходжень заснований на зіставленні балансів компанії двох дат і дозволяє визначити зміни різних статей і рух фондів. Звіт дає картину використання ресурсів, часу вивільнення фондів і утворення дефіциту касових надходжень і т. д.

3. Внутрішні фінансові звіти характеризують більш детально фінансове положення компанії, зміна її потреби в ресурсах протягом року (поквартально, щомісячно).

4. Внутрішні управлінські звіти. Складання балансу вимагає багато часу. Банку можуть знадобитися дані оперативного обліку, що містяться в записках і звітах, підготовлених для керівництва компанії. Ці документи стосуються операцій і інвестицій, зміни дебіторської і кредиторської заборгованості, продажів, величини запасів і т. д.

5. Прогноз фінансування. Прогноз містить оцінки майбутніх продажів, витрат, витрат на виробництво продукції, дебіторської заборгованості, оборотності запасів, потреби в готівці, капіталовкладеннях і т. д. Є два види прогнозу: оцінний баланс і касовий бюджет. Перший включає прогнозний варіант балансових рахунків і рахунок прибутків і збитків на майбутній період, другий прогнозує надходження і витрати готівки (по тижнях, місяцям, кварталам).

6. Податкові декларації. Це важливе джерело додаткової інформації. Там можуть міститися зведення, не включені в інші документи. Крім того, вони можуть характеризувати позичальника, якщо буде виявлено, що він ухиляється від сплати податків з частини прибутку.

7. Бізнес-плани. Багато кредитних заявок зв'язані з фінансуванням починаючих підприємств, що ще не мають фінансових звітів і іншої документації. У цьому випадку представляється докладний бізнес-план, що повинен містити зведення по цілях проекту, методах ведення операцій і т. д. Зокрема, документ повинний включати: опис продуктів чи послуг, що будуть запропоновані на ринку; галузевий і ринковий прогноз; план маркетингу; план виробництва; план менеджменту; фінансовий план.

Заявка надходить до відповідного кредитного працівника, що після її розгляду проводить попередню бесіду з майбутнім позичальником – власником чи представником керівництва фірми. Ця бесіда має велике значення для рішення питання про майбутню позичку: вона дозволяє кредитному інспектору не тільки з'ясувати багато важливих деталей кредитної заявки, але і скласти психологічний портрет позичальника, з'ясувати професійну підготовленість керівного складу компанії, реалістичність його оцінок положення і перспектив розвитку підприємства.

Наступним етапом є інтерв'ю з клієнтом. У ході бесіди інтерв'юеру не слід прагнути з'ясувати всі аспекти роботи компанії; він повинний сконцентрувати увагу на ключових, базових питаннях, що представляють найбільший інтерес для банку. Рекомендується розподілити питання по 4 – 5 групам. Це: зведення про клієнта і його компанію; питання з приводу прохання про кредит; питання, зв'язані з погашенням кредиту; питання з приводу забезпечення позики; питання про зв'язки клієнта з іншими банками.

Після бесіди кредитний інспектор повинний прийняти рішення: чи продовжувати роботу з кредитною заявкою чи відповісти відмовленням. Якщо пропозиція клієнта розходиться в якихось важливих аспектах із принципами й положенями політики, що проводить банк в області кредитних операцій, то заявку варто рішуче відкинути. При цьому необхідно пояснити заявнику причини, по яких кредит не може бути наданий. Якщо ж кредитний інспектор за підсумками попереднього інтерв'ю вирішує продовжити роботу з клієнтом, він заповнює кредитне досьє і направляє його разом із заявкою і документами, представленими клієнтом, у відділ по аналізу кредитоспроможності. Там проводиться заглиблене і ретельне обстеження фінансового положення компанії-позичальника. При цьому кредитний інспектор повинний вирішити, хто з працівників відділу краще підходить для проведення експертизи. Наприклад, якщо мова йде про оцінку забезпечення, запропонованого клієнтом, то потрібно висновок досвідченого аналітика, тому що оцінка майна представляє складну процедуру. Якщо ж потрібно одержати зведення у кредитного агентства, то цим може зайнятися менш кваліфікований працівник. Ефективність роботи кредитного інспектора визначається його умінням давати доручення тим службовцем банку, що щонайкраще підходять для цього.

При аналізі кредитоспроможності використовуються різні джерела інформації:

– матеріали, отримані безпосередньо від клієнта;

– матеріали про клієнта, що маються в архіві банку;

– зведення, що повідомляються тими, хто мав ділові контакти з клієнтом (його постачальниками, кредитори, покупці його продукції, банки і т. д.);

– звіти й інші матеріали приватних і державних установ і агентств (звіти про кредитоспроможність, галузеві аналітичні дослідження, довідники по інвестиціях і т. п.).

Експерти відділу кредитоспроможності насамперед звертаються до архівів свого банку. Якщо заявник вже одержував раніше кредит у банку, то в архіві є відомості про затримки в погашенні боргу чи інших порушеннях[2].

Важливі зведення можна одержати в банків і інших фінансових установ, з якими мав справу заявник. Банки, інвестиційні і фінансові компанії можуть надати матеріал про розміри депозитів компанії, непогашеної заборгованості, акуратності в оплаті рахунків і т. д. Торгові партнери компанії повідомляють дані про розміри наданого їй комерційного кредиту, і по цим даним можна судити по тим, чи використовує клієнт ефективно чужі кошти для фінансування оборотного капіталу.

Для оцінки кредитоспроможності підприємства комерційні банки використовують різні методи фінансового аналізу стану позичальника. Численні аспекти фінансового аналізу, будучи з'єднаними в систему, відображають здатність клієнта вчасно й у повному розмірі погашати свій борг.

Повний фінансовий аналіз підприємства складається з трьох частин: аналізу його фінансових результатів, фінансового стану і ділової активності. При цьому необхідно враховувати, що зміст і акценти фінансового аналізу діяльності підприємства залежать від мети його проведення. У випадку, коли аналіз проводиться самим підприємством для виявлення своїх «слабких місць», можливостей підвищення ефективності діяльності, усунення помилок у виробничому процесі і визначення подальшого напрямку розвитку, зазначені складові частини деталізуються до дуже дрібних аспектів функціонування підприємства. Однак для банку немає необхідності проводити фінансовий аналіз підприємства з таким ступенем деталізації, оскільки при кредитуванні головною метою банку є оцінка кредитоспроможності позичальника і перспектив стійкості його фінансового положення на термін користування кредитом.

При оцінці кредитоспроможності позичальника банк передбачає і таку ситуацію, коли клієнт не зможе повернути борг. Для страхування ризику непогашення позички банк запитує різного роду забезпечення кредиту. Однак у світовій практиці вважається, що банкір не повинний давати кредит, якщо в нього є передчуття того, що прийдеться реалізувати забезпечення. Таким чином, забезпечення є страховкою на випадок непередбаченого погіршення положення клієнта, тоді як при нормальному стані бізнесу клієнта кредит буде погашатися в міру здійснення господарського циклу.

Основна увага при визначенні кредитоспроможності зосереджується на показниках, що характеризують здатність позичальника забезпечити погашення кредиту і сплату відсотків по ньому.

Фінансовий стан підприємства визначає його здатність погашати боргові зобов'язання; воно є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства і тому визначається сукупністю виробничо-господарських факторів.

При оцінці кредитоспроможності підприємства основні задачі складаються в аналізі його платоспроможності і ліквідності балансу; структури, стану, і руху активів; джерел коштів, їхньої структури, стан і рухи; абсолютних і відносних показників фінансової стійкості і змін її рівня.

Найбільш важливими для оцінки кредитоспроможності є показники ліквідності балансу і забезпеченості позичальника власними джерелами коштів.

Основне джерело інформації для здійснення аналізу фінансового стану підприємства – це форма №1 для річної і періодичної бухгалтерської звітності підприємства «Бухгалтерський баланс» і форма №2 для річної і квартальної бухгалтерської звітності «Звіт про фінансові результати».

Аналіз кредитоспроможності підприємства-позичальника розбивається на два основних етапи:

1. Загальний аналіз кредитоспроможності позичальника, результатом якого є складання опису фінансового стану підприємства-позичальника з указівкою специфічних особливостей підприємства й оцінкою його фінансового положення.

2. Рейтингова оцінка підприємства-позичальника, що дає стандартну оцінку фінансового стану підприємства і що дозволяє порівнювати його з іншими позичальниками. Розглянемо докладніше названі етапи.

На етапі загального аналізу кредитоспроможності, щоб одержати опис фінансового стану позичальника, потрібно: скласти агрегований баланс підприємства; розрахувати систему фінансових коефіцієнтів на основі агрегованих показників балансу і провести їхній аналіз; оцінити ділову активність підприємства; зробити прогноз фінансового стану підприємства за допомогою статистичних моделей.

Таким чином, чітке розуміння сутності кредитного процесу та принципів його організації, вміння їх використання має важливе значення для ефективної діяльності банку. Банк як кредитор повинен приділяти увагу ефективному управлінню кожною ланкою кредитного процесу.

Похожие работы

Управління кредитними ризиками в діяльності комерційних банків

Скачать

249072

31

6

... та методів аналізу процесу банківського кредитування на прикладі комерційного банку Промінвестбанк, який є одним із лідерів кредитування української економіки. Глава 2. Управління кредитними ризиками в діяльності комерційних банків (на прикладі Промінвестбанку)   2.1 Аналіз процесу банківського кредитування в Промінвестбанку Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк «Промі ...

Управління кредитними ризиками в комерційних банках

Скачать

248938

11

4

... портфеля банку: -  диверсифікація; -  лімітування; -  створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків. Класифікацію методів управління кредитним ризиком наведено в схемі 2.1. (додаток Т). Методи управління ризиком кредитного портфеля банку, які застосовуються в АКБ “Укрсоцбанк”: Диверсифікація. Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитного ...

Управління кредитною діяльностю банку

Скачать

93645

6

6

... і фізичним особам. Дохідність і ризик – основні параметри управління кредитним портфелем банку. За співвідношенням цих показників визначається ефективність кредитної діяльності банку. Головна мета процесу управління кредитним портфелем банку полягає в забезпеченні максимальної дохідності за певного рівня ризику. Рівень дохідності кредитного портфеля залежить від структури й обсягу портфеля, а ...

Управління вартістю кредитного портфеля банку

Скачать

190474

11

59

... управління кредитним портфелем в комерційному банку створюються: 1.  Кредитний комітет 2.  Комітет по ресурсам 3.  Департамент управління ризиками Організаційно –методичне забезпечення управління вартістю кредитного портфелю банку спирається на класифікаційний операційно – довідковий облік виданих кредитів та залучених ресурсів в облікових реєстрах аналітичних рахунків згідно «Плану рахунків в ...