Національна і регіональна економіка України

Тема 1

"Теоретичні основи економіки регіону"

 

1. Предмет та завдання дисципліни "Проблеми національної і регіональної економіки України"

2. Поняття регіону і регіонального господарства

3. Регіональна структура і регіональна політика

1. Учбовий курс " Проблеми національної і регіональної економіки України" являє собою систему наукових знань про сутність, форми, принципи та методи управління відтворювальними процесами в регіоні.

Предметом даної дисципліни є організаційно-управлінський механізм функціонування регіональної соціально-економічної системи. Для з’ясування його суті та відповідності сучасним умовам господарювання доцільно використати аналіз, синтез, індукцію, дедукцію та інші наукові засоби пізнання, а також знання численних економічних дисциплін, що викладаються в економічних вузах.

Головні завдання дисципліни полягають у тому, щоб з’ясувати сутність регіону та його роль в економічному і соціальному розвитку суспільства, форми і методи управління регіональною економікою, правові та економічні основи місцевого самоврядування, взаємовідносини центральних і місцевих органів управління та самоврядування; опанувати методами складання – місцевих бюджетів, планів та програм; ознайомитися із зарубіжним досвідом регіонального менеджменту; набути практичних навичок аналізу економічної ситуації в регіоні; оцінити наслідки здійснюваних реформ; обґрунтувати доцільність формування нової управлінської стратегії регіонального розвитку та визначити шляхи її втілення в життя.

Поглибленому засвоєнню теоретичних надбань сприяє проходження студентами практики в центральних та місцевих органах управління, виконання курсових робіт і підготовка магістерських дисертацій на прикладі окремого регіону з широким використанням прогнозної, планової та статистичної інформації про його соціально-економічний розвиток у системі народногосподарського комплексу країни.

2. Найважливішою функцією держави є управління, тобто свідоме регулювання суспільного виробництва з метою підвищення його ефективності та задоволення матеріальних, духовних і культурних потреб громадян. Управління виробництвом у межах суспільства підрозділяється на галузеве та територіальне.

Галузеве управління спрямовується на вирішення основного завдання галузі — задоволення потреб економіки в окремих видах продукції, робіт і послуг.

Територіальне управління — це управління, яке визначається політичним та адміністративно - територіальним устроєм країни і спрямоване на успішне виконання функцій території. Останні полягають у створенні необхідних умов для всебічного розвитку територіальних складових національної економіки — виробництва споживчих та інвестиційних товарів I військово-промислового комплексу, ефективного використання природно-ресурсного потенціалу та максимально можливого задоволення різнобічних потреб місцевого населення.

Територіальне управління здійснюється на трьох рівнях: загальнодержавному, місцевому (Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та адміністративних районів), місцевого самоврядування (село, селище, місто, адміністративні райони в містах обласного підпорядкування ). Слід зазначити, що рівні політичного і адміністративно-територіального поділу, а також меж місцевого самоврядування є базовими для створення територіальних органів управління та місцевого самоврядування.

У сучасній теорії управління та економічній практиці поряд з терміном «територіальне управління» застосовується термін «регіональне управління». В широкому розумінні вони є синонімами, проте в науковому сенсі містять деякі принципові відмінності, зумовлені зокрема сутністю самого поняття регіону.

Термін регіон походить від латинського і в перекладі означає область, район, місцевість. Найчастіше він застосовується для визначення різних територіальних ланок однієї країни: адміністративно-територіальних одиниць, національних, державних або державно – адміністративних одиниць, економічних районів, спеціальних (вільних) зон, окремих природних зон та ін., але вживається також стосовно частини території кількох країн (наприклад, Донбас – частина території України та Росії), групи країн (наприклад, Латиноамериканський регіон) чи навіть кількох континентів (наприклад, Євроазіатський регіон). Отже, під терміном "регіональне управління" слід розуміти управління будь-якою територією незалежно від існуючих політичних та адміністративно – територіальних кордонів.

Регіональний розвиток і наднаціональна регіональна політика Євросоюзу.

Утворення і розвиток останнього є одним з найбільш важливих досягнень інтеграційних процесів у XX в., і вивчення цієї еволюції дуже корисно для розуміння проблем регіональної економіки і регулювання регіонального розвитку в Україні. По-перше, загальний економічний простір ЄС більш порівняно по регіональному різноманіттю з економічним простором нашої коаїни, ніж окремі європейські країни. По-друге, досвід ЄС цінний із погляду сполучення економічної інтеграції і зближення країн (регіонів) по рівнях соціально-економічного розвитку. По-третє, повчально те, як єдина регіональна політика ЄС гармонизується з національною політикою різних країн.

Розширення Євросоюзу (поетапно з 6 до 15 країн) супроводжувалося ростом регіонального різноманіття і неоднорідності його економічного простору. ЄС свідомо йшов на розширення свого складу, розраховуючи, що надалі інтеграційний ефект перекриє негативи приєднання економічно менше розвинутих партнерів. Ця ідеологія довела свою економічну ефективність: у наявності поступове підтягування відстаючих регіонів до середнього рівня. Щорічний темп приросту ВВП у чотирьох найбільше відсталих країнах (Іспанії, Португалії, Греції й Ірландії) на 0,75-1,75 процентних пункту, рівень душового ВВП у 10 самих бідних регіонах ЄС зріс із 41 до 50% до середнього рівня, а душового ВВП у 25 самих бідних регіонах - із 52 до 59%. При цьому більш благополучні регіони-донори аж ніяк не стають біднішими. У них продовжується економічне зростання.

У основі організації і реалізації наднаціональної політики ЄС лежать три принципи, що відбивають ідеологію європейської інтеграції, - партнерство, субсидіарність і доповнюваність.

Стосовно до регіонального політику партнерство означає тісну координацію дій між Євросоюзом, національними урядами, регіональними і місцевими органами влади.

Субсидіарність - одна з основ федералізму - означає, що проблеми повинні вирішуватись там, де вони виникають, а "нагору" передаються тільки ті повноваження, що не можуть виконуватися (або виконуються неефективно) "насподі".

Принцип доповнюваності застосовується при акумулюванні ресурсів для підтримки регіонів. Ресурси повинні укладатись з джерел, які доповнюють друг друга: засобів ЄС і національних (суспільних і приватних) інвестицій.

Головним фінансовим інструментом загальноєвропейського регіональної політики є Європейський фонд регіонального розвитку (ЕФРР). Регіональну спрямованість мають також два інших фонду - Європейський соціальний фонд і Європейський гарантійний фонд розвитку сільського господарства. Пізніше був створений Фонд зімкнення, засоби якого витрачаються на розвиток "відсталих" країн (згаданих Греції, Португалії, Іспанії й Ірландії), а отже, на підтягування найбільш відсталих регіонів ЄС. Засоби структурних фондів направляються винятково на стимулювання економічної діяльності, вкладаються в людський і фізичний капітал (але не в споживання).

Основною формою регіональної політики ЄС (на основі засобів структурних фондів) є програми, або плани спільного розвитку, а також ініціативні (тобто власні) програми Євросоюзу.

Роль регіонального напрямку в діяльності Євросоюзу зростає. Про це свідчать і інституціональні зміни, і зростаюча частка витрат на регіональний розвиток у бюджеті ЄС (вона складала: у 1988 р. - 17,5%; у 1993 р. - 21,3; у 1999 р. - 36,0%), Наднаціональна регіональна політика ЄС приносить визначні позитивні результати, про що свідчать тенденції економічного росту, зменшення міжрегіональної соціально-економічної диференціації, посилення економічної інтеграції. У той же час до реалізованої політики є чимало претензій і з боку національних урядів, і, зрозуміло, із боку населення країн і регіонів. щонамічається на 2002 р. прийом до ЄС Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії, Естонії і Кіпру, а в наступному - групи країн Східної Європи в черговий разом підсилить міжрегіональну соціально-економічну диференціацію і зажадає втручання Спілки в рішення нових гострих регіональних проблем.

Ліквідація ряду міждержавних бар'єрів усередині ЄС, передача частини державних функцій із національного на наднаціональний рівень, поглиблення економічної інтеграції - усе це посилює роль регіонів в економічному і політичному житті Євросоюзу. Поняття "Європа регіонів" відбиває еволюційний перехід до єдиного політичного й економічного простору, до системи щиро взаємодіючих регіонів.

Ключовий ідеологічний принцип "Європи регіонів" і усе економічної інтеграції, що заглиблюється - зберігання культурно-національної спадщини і розмаїтості всіх країн і народів Європи.

Голова Комісії ЄС Ж. Сантер сформулював цей принцип у такий спосіб: "Ми можемо уніфікувати правила, по яких розвивається єдиний ринок, але ми ніколи не змогли б уніфікувати наші народи. Це неможливо, і ми зобов'язані постійно пам'ятати про їхню індивідуальну самобутність... Наша Спілка крепок своєю розмаїтістю, багатством історії і традицій, і саме такий ми хочемо бачити Європу в XXI сторіччі". Ці слова цілком застосовні і для Росії.

Регіон у національній економіці – це окрема самостійно господарююча система, що має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну і фінансову основу і, як правило, визначається законодавчими актами держави, виходячи з її стратегічних і тактичних цілей та завдань. Визначення регіону як господарчої системи у складі національної економіки спричиняє застосування спорідненого до регіонального управління терміну – управління регіональною економікою.

Регіон, як і будь-яка інша система, складається з окремих взаємопов’язаних підсистем та елементів, що в сукупності утворюють його господарську структуру.

Основними структурними підсистемами регіону є виробнича та невиробнича сфери. Кожна з них представлена галузевим складом, зокрема галузями спеціалізації та функціонально спільними для всіх або частини господарюючих суб’єктів галузями інфраструктури.

Галузь представлена в регіоні окремими елементами: підприємствами, фірмами, акціонерними товариствами, організаціями та установами, тобто певними інституційними одиницями, які утворюють підприємницьку структуру. Якщо галузева структура регіону створюється протягом тривалого проміжку часу і в цілому малорухома, то поелементна постійно змінюється під впливом науково-технічного прогресу, демократизації управління, ринкових перетворень та інших чинників. Вони ж зумовлюють істотні економічні й соціальні відмінності між регіонами, що проявляється врешті-решт у різних рівнях їх розвитку та умовах життєдіяльності населення.

Структура господарства регіону визначається і за формами власності. Як об’єкти управління резидентні інституцій ні одинці приватної, колективної і комунальної власності разом становлять місцеве господарство, а загальнодержавної та власності інших держав – господарство централізованого підпорядкування. Місцеве господарство та господарство централізованого підпорядкування складають господарство регіону в цілому, або регіональне господарство. Його структура може визначатися і за деякими іншими, не вказаними на схемі 1.1 ознаками: секторами економіки (нефінансові корпорації, фінансові корпорації, сектор загальнодержавного управління, домашні господарства, кооперативні організації, що обслуговують домашні господарства), спеціальними функціями управління тощо.

3. Різні регіональні утворення як складові частини всього народногосподарського комплексу країни утворюють її регіональну структуру. Вона має відповідати визначеному Конституцією та іншими законодавчими актами адміністративно-територіальному устрою, формам \ методам управління.

До регіонів України нині відносяться Автономна Республіка Крим, 24 області, міста Київ та Севастополь. Структурними елементами областей є адміністративні райони та міста обласного підпорядкування. Столиця України та м. Севастополь, а також міста обласного підпорядкування поділяються на міські адміністративні райони.

Окрему регіональну господарську структуру становлять економічні райони, виділення яких базується на спільності умов економічного розвитку суміжних територіальних ланок країни та здійснюється за допомогою економічного районування як засобу свідомого впливу держави на територіальний поділ праці.

Україна не має декретно визначених економічних районів, проте зараз Міністерство економіки розробляє державні територіальні програми соціально-економічного розвитку наступних регіонів:

•Донецького (Донецька та Луганська області!);

•Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

•Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);

•Центрального (м. Київ, Київська та Черкаська області);

•Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

•Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області!);

•Причорноморського (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Херсонська, Одеська області та місто Севастополь);

—Карпатського (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області).

Регіональна господарська структура України, зумовлена адміністративно-територіальним устроєм, склалася переважно у народногосподарському комплексі Радянського Союзу і збереглася до цього часу, не ставши поки що предметом наукової оцінки її відповідності інтересам нової незалежної держави, які визначаються власною регіональною політикою.

Аналіз фактичної соціально-економічної диференціації регіонів призводить до висновка про нездійсненність у доступній для огляду перспективі повного вирівнювання рівнів їх розвитку. Можливо говорити про зменшення відставання економічно менш розвинутих регіонів, за допомогою:

більш активного включення всіх регіонів у загальноукраїнський ринок, що відповідає їх інтересам;

зміцнення економічної бази відсталих регіонів для рішення їх соціальних задач.

У теорії регіональної економіки території, що не в змозі самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми (або реалізувати свій високий потенціал) і потребує активної підтримки з боку держави назівають проблемними регіонами. Основні якісні ознаки подібних регіонів такі:

особлива гострота (кризисність) появи тієї або іншої значної проблеми, що створює погрозу соціально-економічному положенню в країні, політичної стабільності, екологічній рівновазі;

наявність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного), використання котрого принципово важливо для національної економіки;

незвичайність геополітичного і геоекономічного положення регіону з погляду стратегічних інтересів країни.

Число проблемних регіонів, які виділяються, не повинно бути велике, інакше зусилля держави по іх підтримці виявляться размитими і малоефективними.

Існують два основних підходи до виділення проблемних регіонів. Перший - оцінка регіонів по ступені гостроти найважливіших проблем. До кризових правомірно відносити регіони, які:

підлягли руйнівному впливу природних або техногенних катастроф;

у який мають місце широкомасштабні суспільно-політичні конфлікти, що викликають руйнацію накопиченого економічного потенціалу і значні розміри змушеної еміграції населення;

де глибина економічної кризи може викликати необоротні соціальні і політичні деформації.

Поняття регіональної відсталості (слаборазвинутості) щодо має сенс лише в контексті соціально-економічної ситуації в країні. Держава може надавати підтримку економічно слабким регіонам за допомогою розвитку виробничої інфраструктури, стимулювання притоки приватних інвестицій, надання деяких податкових і кредитних преференцій, селективного дотируваня підприємств, що забезпечують мінімальну зайнятість. Проте, з огляду на обмеженість фінансових ресурсів, масштаби такої економічної підтримки в найближчі роки не можуть бути значними і достатніми.

Тому поки головний шлях - саморозвиток територій на основі використання власного потенціалу і конкурентних переваг.

При цьому можливості міжрегіонального перерозподілу федеральних прибутків на користь відсталих регіонів будуть розширюватися в міру прискорення економічного підйому в країні.

Депрествні регіони принципово відрізняються від відсталих тем, що при більш низьких, чим у середньому по країні, теперішніх соціально-економічних показниках ці регіони в минулому були розвинутими, а по деяких виробництвах займали головні в Україні місця. Як правило, ці регіони мають досить високий рівень накопиченого виробничо-технічного потенціалу, значну частку промислового виробництва в структурі господарства, щодо високий рівень кваліфікації кадрів. Проте по різних причинах (через падіння попиту на основну продукцію або зниження її конкурентноздатності, виснаження мінеральних ресурсів або погіршення геологічних умов, і т.п.) ці регіони утратили своє колишнє економічне значення і відносні переваги.

Багато проблем подолання депресії можуть і повинні вирішуватися на рівнях регіону і підприємств. Це - диверсифікація, конверсія, модернізація виробництва, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого інвестиційного клімату, пошуки нових ринків збуту, і т.д.

Державна регіональна політика — це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку відповідно до 'її стратегічних і поточних цілей та завдань. Як складова державної економічної політики, вона базується на принципах державотворення, демократії та загальнолюдських цінностей. Її стратегічна мета полягає в тому, щоб поєднати інтереси держави і окремих регіонів, розв'язати проблеми територіального устрою, перевести необхідні функції і ресурси на регіональний рівень, створити сприятливі умови для розширення економічних можливостей та забезпечення стабільності розвитку кожної територіальної ланки господарської системи.

Відповідно до мети державної регіональної політики визначаються її завдання:

—  структурна перебудова економіки регіонів на основі визначення соціально-економічних, науково-технічних, екологічних та демографічних пріоритетів;

—  забезпечення повного і збалансованого використання всього ресурсного потенціалу регіонів;

—розвиток найбільш ефективних галузей виробничої і невиробничої сфери регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів;

—підвищення рівня добробуту населення та поліпшення демографічної ситуації;

—прискорений розвиток регіональної і міжрегіональної інфраструктури;

—істотне поліпшення стану довкілля і збереження генетичного фонду живої природи;

—забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів.

Об'єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічну сутність якого в цій якості можна визначити як систему суспільних відносин по забезпеченню відтворювальних процесів у межах конкретної території. У регіонах складається весь комплекс умов життєдіяльності людей, здійснюється відтворення робочої сили, встановлюється пропорції між секторами та галузями економіки. Тут пересікаються загальнодержавні, галузеві, місцеві, підприємницькі й особисті інтереси, узгодження яких є однією із найскладніших проблем суспільного розвитку.

Суб’єктами державної регіональної політики виступають органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування.

Засобом реалізації державної регіональної політики є управління. Його цілі, функції, методи та організаційна структура визначаються з урахуванням як загальних чинників розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, так і специфічних особливостей окремих соціально-економічних утворень, одним з яких є регіон. Відтак, в останні роки в самостійну галузь науки управління виділилося управління регіональною економікою, започаткувавши відповідну наукову дисципліну.

  Тема 2

"Завдання, форми та методи управління регіональною економікою"

 

1. Завдання та цілі регіонального управління

2. Правові та економічні основи регіонального управління в Україні

3. Форми, функції та система органів управління в регіоні

4. Методи регіонального управління економікою

1. Завдання регіонального управління, як і будь-якого іншого, полягають у досягненні мети, тобто бажаного стану об'єкта в перспективі, завчасно визначених цілей. Цілі регіонального управління можна класифікувати за змістом, часом та рівнем. За змістом вони поділяються на економічні, політичні, соціальні, екологічні та науково-технічного.

Економічні цілі передбачають збалансований пропорційний розвиток регіонів, нарощування та ефективне використання його ресурсного потенціалу.

У політичних цілях відповідно до визначених парламентом засад внутрішньої та зовнішньої політики відображаються завдання політичного розвитку суспільства, особливості їх вирішення в умовах конкретного регіону.

Важливе значення в регіональному управлінні мають соціальні цілі, підвищення добробуту місцевого населення.

Екологічні цілі пов'язані з вирішенням проблем охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування.

Науково-технічні цілі конкретизують напрями розвитку і використання науково-технічного потенціалу регіону.

За ознакою часу цілі регіонального управління поділяються на довго-, середньо- та короткострокові.

Зміст і завдання довгострокових цілей визначають державні та регіональні програми, розраховані на 10— 15 років і більше.

Середньострокові цілі конкретизують визначені довгостроковими цілями завдання на 3-5 років щодо забезпечення збалансованого і пропорційного розвитку економіки регіону.

Короткострокові цілі деталізують середньострокові і є цілями оперативного управління.

Важливе значення має і класифікація цілей за рівнем, на якому вони визначаються і досягаються. За цією ознакою розрізняють загальнодержавні цілі та цілі адміністративно-територіальних одиниць — областей, районів, міст, сіл, селищ.

Формування цілей і завдань управління повинно одночасно вирішувати проблему їх узгодження за змістом, часом та простором. Для цього потрібно використати правові і економічні підйоми. У ст. 19 Конституції України вказується: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України».

Основним економічним засобом узгодження цілей та завдань має стати система прогнозів, планів і програм, розрахованих на довго-, середньо- та короткостроковий періоди.