Наслідки укладення шлюбу за законами Ману

6.1 Наслідки укладення шлюбу за законами Ману

Що стосується наслідків укладення шлюбу тим чи іншим способом (див. початок), то в цьому відношенні закони Ману відрізняються також суперечливістю і наводять на цікаві думки. Так, ми вже знаємо, що влада чоловіка над дружиною (svamua) ґрунтувалася на передачі нареченому дівчини її батьком; ця влада в першооснові зводилася, як і «манус» у Римі, до того, щоб бути речовим пануванням. Таким чином, шлюб з підпорядкуванням дружини чоловіку, його влади (svamua), був так само, як і в Римі, невільним шлюбом. Звідси, способи Брахми, богів, ріші, праджапаті, асурів, які мали між собою те загальне, що вони супроводжувалися передачею дівчини її батьком нареченому, вели, за законами Ману, до встановлення невільного шлюбу. Так ми повинні вважати не тільки тому, що передача дівчини характеризує собою ці способи укладення шлюбу, але і тому, що ці способи вважалися у знавців кращими. На цій же підставі і спосіб ракшасів (викрадення), як найкращий для кшатріїв, повинен також вести до невільного шлюбу. Сумнівними лишаються способи гандхарвів і пішачів. Однак, перший з цих способів вів, як про те передає пізніший редактор, до невільного шлюбу. Вважається, що майно [жінки, яка вийшла заміж] за обрядами брахма, дайва, арша, гандхарва чи праджапаті, [належить] тільки чоловіку, якщо вона вмирає без потомства759.

Невільний шлюб характеризується тим, що дружина не може мати свого майна. Її майно переходило до чоловіка, як і сама вона стає частиною сім’ї чоловіка, його майна. Вільний шлюб, як ми вже знаємо, характеризується, навпаки, тим, що в дружини зберігається майнова самостійність. Її майно переходить до її дітей чи, у випадку, якщо вона помре бездітною, повертається в колишню сім’ю. Доля майна дружини після її смерті служить, таким чином, до розпізнання одне від одного невільного і вільного шлюбів. Закони Ману постановляють в одному місці, що якщо заміжня жінка взяла шлюб, який був укладений одним зі способів Брахми, богів, ріші, гандхарвів, праджапаті, і вмирала без потомства, то вважалося, що її майно належало одному чоловіку. Але якщо майно було дано заміжній жінці, що була в шлюбі асурів і інших двох шлюбах (ракшасів і пішачів), то майно це вважалося приналежним матері, батьку, якщо вона вмирала без потомства. Вважається, що майно [жінки, що вийшла заміж] за обрядами брахма, дайва, арша, гандхарва чи праджапаті, [належить] тільки чоловіку, якщо вона вмирає без потомства. Але яке б майно не було дано їй при одруженні за обрядом асура і за іншими, [гідним осудження обрядам], воно вважається [приналежним її] матері і батьку‚ якщо вона помре бездітною760.

Постанови ці належать, треба думати, пізнішому редакторові. Це випливає з того, що шлюб купівлі-продажу нареченої редактор виключає зі способів невільного шлюбу, а так само виключає і викрадення, цей найкращий спосіб, на думку знавців, для кшатрія; навпаки, спосіб гандхарвів, що не супроводжувався передачею дівчини і являв собою вільний шлюб, як заснований тільки на любові нареченого і нареченої, редактор визнає невільним шлюбом. Яким чином вільний шлюб гандхарвів ставав шлюбом невільним, — редактор не пояснює. Цікаво, що майно дружини переходило чоловікові, якщо вона помирала без потомства; у такий спосіб невільний шлюб став уже, власне кажучи, вільним шлюбом.

Прагнення пізнішого редактора до встановлення вищих форм шлюбу і негативне відношення його до купівлі-продажу нареченої знаходять собі підтвердження в тому, що їм встановлюється привілей на користь дочки брахмана, що, яке б майно їй не було дано її батьком, вона є спадкоємицею цього майна сама або її потомство. Ця постанова особливо важлива в тому відношенні, що вона уже визнає вільний шлюб, як основний інститут для брахманських дочок. Усяке майно (vita), дане коли-небудь батьком дружині, може забрати дочка [дружини] брахманки, або нехай воно належить [її] потомству761.

Таким чином, щоб усвідомити собі на підставі законів Ману особисте і майнове становище заміжньої жінки в сім’ї чоловіка, необхідно постійно мати на увазі два інститути: невільний і вільний шлюб. Суперечливість постанов законів Ману в сфері цивільно-правового становища заміжньої жінки знаходить собі пояснення в існуванні цих двох інститутів шлюбу.

Майнове становище заміжньої жінки у невільному шлюбі характеризується повним її підпорядкуванням владі чоловіка. Вона нічого не могла здобувати для себе, і усе, що вона здобувала, це належало не їй, а її чоловіку. «Жінка, дитя і раб, (ці) троє, — говориться в законах Ману, — визнані нездатними володіти (майном); те, що вони здобувають, це — майно того, чиї вони (самі)»762. Той же самий правовий принцип проведений був, як відомо, і в римському праві763. У законах Ману міститься, далі, як і в інших стародавніх законодавствах, правило про те, що жінки повинні знаходитися день і ніч у владі своїх родичів і чоловіків. «Батько опікує (жінок) у дитинстві, чоловік опікує (їх) у молодості, сини опікують (їх) у старості; жінка нездатна до самостійності»764. Ясно, що при невільному шлюбі не могло бути і успадкування чоловіка своїй дружині. Якщо ж ми знаходимо вказівки на успадкування чоловіка765: «Якщо дочка-путрика випадково вмирає, не залишивши сина, тоді майно, не коливаючись, може одержати чоловік цієї путрики; якщо навіть неуповноважена [дочка] чи уповноважена [путрика] родить сина, рівного [по варні], дід по матері тим самим здобуває онука; нехай цей онук приносить пинду й одержує майно», то це говорить нам уже про існування в житті вільного шлюбу. На користь існування вільного шлюбу свідчить і ще дуже багато чого. Так: 1) інститут подарованої частини. Чоловіку доводиться терпіти дружину, що ненавидить [його] рік, але за (плином) року, відібравши дарунок, він може припинити злягання з нею766; 2) готівка в дружини власного майна. Прикраси, що могли бути носимі жінками за життя своїх чоловіків, спадкоємцям ділити не можна‚ ті, що ділять — впадають у гріх (раtati)767; 3) успадкування дітей після матері. Але по смерті матері всі єдиноутробні брати нехай розділять нарівно все майно матері‚ єдиноутробні реєстри також учасниці поділу768; 4) повернення майна бездітно-померлої дружини в її колишню сім’ю. У дитинстві їй належить бути під владою батька, у молодості — чоловіка, по смерті чоловіка — [під владою] синів: нехай жінка ніколи не користується самостійністю. Батько охороняє [її] у дитинстві, чоловік охороняє в молодості, сини охороняють у старості; жінка ніколи непридатна для самостійності769.

Усі ці ухвалення зовсім далекі від інституту невільного шлюбу. Подвійність майнового становища заміжньої жінки в невільному і вільному шлюбі відбилася і на особистому становищі її в сім’ї чоловіка. Так, у невільному шлюбі дружина не має влади навіть у своєму домі. Жінкою — у дитячому віці, молодою чи навіть літньою — ніяка справа не повинна виконуватися за своєю волею, навіть у [власному] домі770.

Вона знаходиться під постійною опікою чоловіка. Батько охороняє [її] у дитинстві, чоловік охороняє в молодості, сини охороняють у старості; жінка ніколи непридатна для самостійності (svatantrara). У дитинстві їй належить бути під владою батька, у молодості — чоловіка, по смерті чоловіка — [під владою] синів: нехай жінка ніколи не користується самостійністю (svatan-trara)771.

Цікаві, при цьому, ті самі мотиви несамостійності жінки в законах Ману. Внаслідок прихильності до чоловіків, мінливості і природної безсердечності вони в цьому світі зраджують чоловікам, навіть ті, кого ретельно охороняють. Один безкорисливий чоловік може бути свідком, а також інші [багато чоловіків], не обтяжені пороками, але не жінки, [хоча б і] чесні, навіть якщо їх багато, — унаслідок мінливості жіночого розуму772; і римських письмен-ників773.

Вона повинна бути постійно веселою, зайнятою роботою по господарству, помірною у витратах. [Їй] треба бути завжди веселою, майстерною в домашніх справах, що має добре вичищений посуд й ощадливою у витратах774.

Вона зобов’язана коритися тому, кому вона дана батьком чи братом за згодою батька‚ влада чоловіка покоїться на передачі йому нареченої її батьком. Кому б не віддав її батько, чи з дозволу батька, брата, їй варто коритися йому за життя і не зневажати ним після його смерті775.

Доброчесна дружина повинна шанувати навіть і дурного чоловіка, як бога. Чоловік, [навіть] далекий від чеснот, розпусний чи позбавлений добрих якостей, доброчесною дружиною повинен бути шанований як бог776.

Для жінки немає потреби в жертвоприносинах, в обітницях‚ для її порятунку досить однієї покори чоловіку. Для дружин не існують окремо жертвоприносини, обітниці, посади‚ якою мірою вона кориться чоловіку, у такій же вона прославляється на небі. Доброчесна дружина, що бажає досягти [після смерті] місцеперебування чоловіка, нехай не робить нічого неприємного для отримавшого її руку, — як живого, так і померлого.

Чоловік, зі свого боку, зобов’язаний піклуватися про їжу і утримання дружини. Чоловіку, зайнятому справами, варто відлучатися в далекі краї, забезпечивши дружину коштами для існування, тому що навіть доброчесна дружина, що має недостатньо коштів для існування, може согрішити. Якщо двічі народжені беруть дружин зі своєї й інших варн, то старшинство, пошана і житлове приміщення для них повинні відповідати порядку варн. Чоловік одержує дружину, дану богами, а не за своїм бажанням‚ її, віддану, треба завжди утримувати, роблячи [цим] бажане богам777.

Він також повинен охороняти і берегти свою дружину. Ніхто не може охороняти жінку силою, але вони можуть бути охоронені вживанням наступних заходів: треба доручити їй збирання і витрату майна, [підтримку] чистоти, [виконання] дхарми, готування їжі, піклування про домашнє начиння778.

Жінки, [навіть] заточені, [навіть охоронювані] людьми, гідними довіри, [усе рівно, що] неохоронювані: добре охоронювані ті, які самі себе охо-роняють779.

Усунення дружини і заміщення її другою дружиною могло мати місце лише за дотримання встановлених законом умов. Чоловіку слід терпіти дружину, що ненавидить [його] рік, але за [плином] року, відібравши дарунок, він може припинити злягання з нею. Та, яка виявляє неповагу до чоловіка, відданого [якій-небудь дурній] пристрасті, до п’яниці чи хворого, повинна бути вилучена на три місяці [і] позбавлена прикрас і начиння. Але для тої, що ненавидить божевільного, ізгоя, імпотента, безплідного й ураженого жахливою хворобою не належить ні вилучення, ні позбавлення майна. Схильна до пияцтва, до [усього] дурного, суперечлива, хвора, злісна чи марнотратна є дружиною, при якій може бути завжди узята інша. Якщо дружина не народжує дітей, може бути узята інша на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими — на десятім, якщо народжує тільки дівчаток — на одинадцятому, але якщо говорить грубо - негайно.

Але, якщо хвора [дружина] ласкава і наділена чеснотами, може бути узята інша [тільки] з її згоди‚ вона ніколи не повинна бути зневажувана780.

У вільному шлюбі особисте становище заміжньої жінки було, звичайно, більш незалежним.

Поліпшенням свого особистого і майнового становища в сім’ї чоловіка заміжня жінка зобов’язана знову таки перш за все захисту своєї колишньої сім’ї. Спочатку такий захист був викликаний матеріальними інтересами цієї сім’ї. Саме ж поліпшення сімейно-правового становища дружини відбувалося шляхом приватної угоди зацікавлених у тому осіб.

Так, у законах Ману знаходиться цілий ряд постанов про перерву шлюбного співжиття, точніше, про усунення і заміщення дружини. Хоча ці постанови мають у законах Ману вигляд позитивних норм, однак, вони ще носять помітні сліди договірного свого походження. А саме, у цих постановах звертають на себе увагу казуїстичність, точність в обчисленнях і зайві подробиці, — усі такі ознаки, що вказують на походження цих постанов шляхом договору. Так‚ наприклад, у законах Ману говориться:

1) «Жінку, яка ненавидить (свого) чоловіка, чоловік зобов’язаний терпіти протягом одного року; після закінчення ж одного року, узявши (у дружини) подаровану (їм частину), чоловік може не жити з нею», тобто не мати з нею подружнього спілкування781.

2) «Яка (дружина) неслухняна (чоловіку) гуляці, п’яниці чи хворому, та повинна бути усунута на три місяці і позбавлена прикрас і постелі»782;

3) «(Але) якщо дружина навіть ненавидить чоловіка божевільного, виключеного з кати, імпотента, позбавленого насіння, що страждає заразною хворобою, то вона не може бути ні усунута ні позбавлена своєї подарованої (чоловіком частини)»783;

4) «(А) яка дружина буде (сама) п’яниця, поганого поводження, непокірлива чи хвора, злісна, марнотратка, та може бути завжди заміщена другою дружиною»784;

5) «Безплідна (дружина) може бути заміщена на восьмому році; (дружина), усі діти якої вмирають, — на десятому році; (а дружина), що народжує тільки дівчаток, — на одинадцятому році; але та (дружина), що сварлива, може бути заміщена негайно»785;

6) «(А) яка (дружина) буде хвора, а за (своєю) натурою гарна і вдачею добра, та не повинна бути заміщена без її згоди і ні в якому випадку (не повинна знаходитися) у зневазі»786.

Утім, у законах Ману збереглася і більш пряма вказівка на можливість перевірки з боку родичів дружини правильності заміщення її другою дружиною. «А яка заміщена дружина залишить у гніві дім (свого чоловіка), та повинна бути негайно або зв’язана або розлучена в присутності (своєї) сім’ї»787. Ця постанова говорить, отже, що заміжня жінка шукала собі захист, як і в давньоруському праві, у своєї колишньої сім’ї. Наведену постанову треба, імовірно, так розуміти. Слідом за відходом дружини з дому чоловіка негайно відбувався над нею сімейний суд. Якщо дружина втекла неправильно, то вона зв’язувалася і поверталася чоловікові, а якщо вона виявлялася правою, то в такому випадку шлюб припинявся і винний чоловік ніс матеріальний збиток. Будь там що, для нас у даному випадку важливий той факт, що колишня сім’я дружини є в ролі сторони, що захищає дружину. Отже, ця ж сім’я брала участь і у виробленні тих постанов, порушення яких другою стороною вона вправі перевіряти.

Разом з тим, усі тільки що наведені постанови законів Ману побічно промовляють на користь існування вільного шлюбу. Зміст цих постанов знаходиться у повному протиріччі з поглинанням особистості дружини особистістю чоловіка, що є істотним для становища заміжньої жінки в невільному шлюбі. У зв’язку з цим необхідно зробити одне зауваження загального характеру. Англійський дослідник Мен не розрізняє існування у стародавньому індуському праві вільного і невільного шлюбу, як двох зовсім самостійних і яскраво виражених правових інститутів. Цим пояснюється, чому він в одній зі своїх робіт пише так: «якщо в якому-небудь ранньому періоді заміжня жінка в індусів володіла майном, зовсім вільним від усякого контролю з боку її чоловіка, то нам буде дуже важко усвідомити собі, чому ті узи, що накладалися сімейним деспотизмом, втрачали свою силу в цьому винятковому випадку. Зосереджуючи свою увагу на індуському праві, ми не знаходимо ключа до цієї таємниці»788. Мен намагається пояснити цю таємницю, виходячи з ідеї придбання дружини купівлею. Частина «ціни нареченої» діставалася батькові нареченої у вигляді винагороди за патріархальну чи сімейну владу, якою поступались чоловікові; інша ж частина переходила до самої нареченої для її окремого користування і не змішувалася з майном чоловіка. Таким чином, на думку Мена, доісторичне походження окремої власності заміжньої жінки коріниться в ціні за наречену789. Таке пояснення, можливо правильне саме по собі, мабуть, не входить у сутність питання: воно говорить, як спочатку утворилося окреме майно дружини, але воно не відповідає на саме питання, чому заміжня жінка, будучи безправною в особистому відношенні, придбала право на окрему власність. На нашу думку, Мен не тільки не відповів на задане ним собі питання, але не зовсім правильно поставив і саме питання. З одного боку, він узяв з невільного шлюбу дійсно безправне особисте становище заміжньої жінки‚ з іншого боку, він узяв з вільного шлюбу інститут майнової самостійності заміжньої жінки. Цим шляхом і створилася „таємниця”, до вирішення якої Мен не знаходить ключа. Разом з тим, таємниці ніякої немає.

У вільному шлюбі не тільки жінка була незалежна від чоловіка в майновому відношенні, але вона була і більш повноправна в особистому відношенні, тому що мала захист своєї особистості з боку колишньої сім’ї790.

Таким чином у Китаї виробилася, хоча це тільки патріархальна держава, але все-таки держава, що має своїм осередком імператора, як носія небесного і земного знання і волі і який таким чином містить у собі необхідний істотний момент усякого державного життя, єдність і загальність. Але ця єдність ще не роздрібнилася в розходження й особливості, за вічним законом протилежностей, для того, щоб ці розходження й особливості відродилися самі потім у ще вищу єдність. Тому найближча мета державного життя повинна була складатися в побудові розходжень, у дифференціюванні єдності в множину і ця мета здійснилася саме в Індії. Поряд з тим, як ми в Китаї зустрічаємося з простою єдністю і загальністю, які ще не допускають виникнення станів, в Індії ми бачимо вже розходження й особливості, які, однак, костеніють при самому зародженні в касти‚ ці касти нерухомі й окуті законом народження, заважають переходу з однієї в іншу і тому перешкоджають відновленню вищої єдності. Державний момент, життєвий принцип якого є єдність, тут цілком позбавлений останнього, і от звідки походить те, що між тим, як Китай є цілком держава, Індія є тільки народ, і що в Індії існує тільки спільне проживання, а не справжнє управління єдності.

Незначний проблиск політичного життя, що на підставі сказаного ще можливий в Індії, цілком заснований на сім’ї. Як поділ на касти слід розлядати, як базис держави, так само цей поділ цілком ґрунтується ‚ у свою чергу‚ на законодавстві, яке стосується сім’ї791. Що ж стосується цього законодавства, то так само, як ми вище помітили про Китай, тільки новітнє більш точне знайомство з індійськими законами і поезією, вказало нам, яким чином, навіть у цій країні найвищою мірою розвинутої фантазії, переважає моногамічний елемент шлюбу. Найближчим приводом до невірних понять шлюбних відносин індійців, що існували дотепер, головним чином послужило для нас переважно індійське богослужіння, яке, носячи на собі чисто чуттєвий відбиток і блиск, передбачає, однак, запровадження баядерок, танцівниць, які повинні віддаватися всякому бажаючому, і які навчають брамінів, їх земних богів, усяких поз, які роздразнюють чуттєвість, і рухів тіла. Але ця чуттєвість становить одну тільки сторону індійського культу, який з іншого його боку прямо, навпаки, полягає в безмежному презирстві до усього чуттєвого. Заперечення всякого існування, презирство до життя, простота і суворість нравів і обуздання всяких чуттєвих пристрастей, суть ті умови, що ми знаходимо і в індійському шлюбі. Між тим, як з одного боку баядерка, яка винятково служить для богослужіння, повинна віддаватися всякому чоловікові для того, щоб виконати своє призначення, шлюбна дружина, навпаки, яка вступає в інтимні зносини зі стороннім, за законами Ману, позбавляється всякого блаженства і щастя.

В індійців шлюб вважається чимось божественним і святим, не присвоюючи, однак, цю святість йому одному і не даючи йому особливого значення. Бо індійський дух, який знаходиться ще на стадії мріяння‚ звертає, за відсутністю всякого спокійного визначеного розуму, кінцеве в нескінченне і робить Індію країною дикої, безладної і вигадливої фантазії. «Святе і божественне всюдисуще не існує ніде і, навпаки, не існує нічого, що б не було божественним»792. Оскільки це божественне в Індії є множиною, то ця множина виявляється також у восьмивидовій формі укладення шлюбу, безглуздій, безпідставній й існуючій тільки завдяки безмежній грі індійського духу, що марить‚ ця форма заснована не на істотному розходженні понять, тому що розходження ці стосуються лише незначної різниці речовинних застосувань. Однакова випадковість і необґрунтованість проглядують також у визначеннях про ті обставини, коли шлюб недозволений з відомими жінками, як це особливо встановлює закон Ману, що доходить до дріб’язкової дбайливості793.

У законах Ману ми знаходимо ті ж самі основні положення про шлюб, як і в Китаї, положення, що майже завжди зустрічаються у всіх історичних народів Сходу: полігамічна і моногамічна форма шлюбу‚ сувора залежність дружини від чоловіка, положення‚ що тільки жінка порушує шлюб, прагнення до можливо більшого числа синів та істотні переваги первістка. В Індії, як у Китаї, діти всіх дружин вважаються повноправними і законними, тому що Схід, взагалі, не знає властивого Заходу своєрідного інституту незаконнонароджених, інституту, що звалює всі негоди на третього невинного (тобто незаконнонародженого). Але між тим, як у Китаї при байдужності державної єдності син може досягти вищих почесних посад тільки своїм знанням і своїми власними заслугами, в Індії син уже народженням своїм пов’язаний з кастовою відособленістю. Отже в Індії важелем усього політичного життя служить народження‚ тільки на ньому тримається розходження каст.

Але це не слід розуміти так‚ як розуміли його стародавні, особливо греки, саме, що шлюб дозволений тільки між особами однієї касти, а навпаки збереження чистоти каст засноване на тому, що до касти належать тільки діти, які народилися від матерів, що належать до однієї касти з батьком, а не від різних з ним каст. Таким чином незабаром повинні були виникнути змішані касти, відносини яких до інших регулює вже Ману (у всій Х главі), і які зі своїм постійним розмноженням збільшували ще більш рідкі розходження, що роздрібнили громадське життя в Індії, унеможливили загальне правління й таким чином сильно полегшили англійцям завоювання країни794. Але ці змішані шлюби, дозволені законами Ману, допускаються тільки між трьома вищими кастами «двічі народженими»795. Каста ж шудра повинна задовольнятися жінками своєї касти. Двояконародженому тоді тільки дозволено взяти собі дружину з найближчої нижчої касти, якщо він уже має одну дружину зі своєї касти‚ у протилежному ж випадку він разом із сімейством переходить у касту шудр (Ману, 111, 13; IX, 149).

Ця постанова Ману, у зв’язку з іншими указаними, не залишає ні найменшого сумніву, що в Індії полігамія законом була дозволена і що вона узвичаїлася. Та ж індійська історія учить нас, що їхні королі і сановники, як взагалі інші володарі Сходу, жили в гаремах і навіть у їхніх драматичних і епічних творах ми часто знаходили багато слідів цієї полігамії. Так, наприклад, у Рамаяні Душруеа має трьох дружин796, а Душманто в Сакунталі має гарем зі 100 дружин.

А тим часом у світі поезії й у дійсному житті Індії зустрічається так багато, що вказує на моногамію, що є схильність визнавати її якщо не загальним, то принаймні переважаючим тут звичаєм797. Уже сам Ману у своїх законах додає моногамічному шлюбу таких переваг, які безперечно роблять його єдино можливою формою шлюбу для благочестивих. «Тоді тільки людина досконала, коли вона складається з трьох осіб: із дружини, себе самого і сина,» проповідує Ману (глава IX, стор. 45) і для сімейного щастя він дає наступне повчання: «щастя буде вічним у тому сімействі, де чоловік задовольняється своєю дружиною і дружина – чоловіком» (глава II, 60). Між тим, як ці закони прямо показують перевагу моногамічної форми, інші наказують для сімейних відносин таке ж поводження, що може бути зрозуміле тільки при з’єднанні одного чоловіка й однієї дружини. Вони визнають необхідною умовою благоденства ввічливе поводження з дружиною, дбайливість про її щастя і веселість, доставляння прикрас з жемчугів на радість їй і таким чином засновують відносини, подібні до відносин Наля до своєї вірної Дамаянти і щирість подібна тій, з якою автор Мегадута оспівує свою дружину. З іншого боку, і від дружини потрібна також прихильність і самовідданість стосовно чоловіка‚ до цього ще приєднується становище залежності, яка в силу східного принципу, що тільки один може бути вільний, знаходиться у всіх державах Азії. Таким чином, в Індії, як і в Китаї, існує правило, що жінка ні за якої умови не може бути незалежна і що вона нічим не може вільно розпоряджатися. Вона повинна любити свого чоловіка навіть тоді, коли він анітрохи не задовольняє вимогам, які любляча дружина вправі пред’явити своєму чоловікові і повинна бачити в ньому предмет обожнювання, якщо тільки вона бажає мати царство небесне.

Але у відомих випадках закон надає їй право залишати чоловіка й обвінчатися з іншим — право, яке, зрозуміло, надається і чоловіку, що‚ у свою чергу, з небезпекою позбавитися свого майна, пов’язаний законними підставами розлучення, з яких найважливішим є бездітність чи народження одних тільки дочок. Оскільки і в Індії найбільшим блаженством для батька вважається багаточисленність синів, а відсутність їх — нещастям, то для подолання цього вдаються до усиновлення‚ оскільки саме нащадки повинні приносити на могилу жертви тіням предків, яким у протилежному випадку закритий вхід у сурги, тобто у вищий світ798.

Видалення дружини внаслідок бездітності пов’язане з відомою кількістю років. Негайно ж залишити свою дружину чоловік має право тільки у випадку нечемного її з ним поводження. Цей останній, так часто законом згадуваний дозвіл розлучення, внаслідок нечемних з боку дружини промов, своєю невизначеністю самим наочним чином доводить залежність і абсолютну підпорядкованість індійської жінки, що повинна поважати свого чоловіка, як вищу істоту. За його відсутності настає для неї смуток і невтішність, за його відсутності вона не може ні добре вдягатися, ні відвідувати дім чужого, ні стояти біля вікна, а з його смертю для неї починається життя постійних каять і самокатування, під час якого простий навіть помисел про іншого чоловіка суворо заборонений. Про спалювання дружин на могилах чоловіків між самими індійськими мудрецями панують різні погляди. Що цим вони роблять богоугодну справу, усі визнають‚ у цьому також виявляється напрямок індійського культу, який полягає в запереченні існування і взагалі в презирстві до життя‚ але обов’язок цей ніде не пропонується. Благочестиве, повне каяття життя вдови зовсім достатнє, щоб удостоїтися з’єднатися з померлим чоловіком, з яким вона в замогильному житті також тісно з’єднається, як це було за життя.

За таких умов шлюбу в Індії, тут, як у Китаї, утворилася така чистота і щирість, які можуть тільки мати місце при моногамічній формі шлюбу. Великі протиріччя, що існують між Сходом і Заходом, тут є вже істотно згладженими. Тільки в ісламізмі духу Сходу, зверненому головним чином на чуттєве і природне, призначено було проявитися з усієї силою й енергією, щоб установити протиріччя між Сходом і Заходом виразно і назавжди.