Реформи Солона і Клісфена та Перікла в Афінах

Реформи Солона і Клісфена та Перикла в Афінах

Реформи Солона

Наприкінці VII – початку VI ст. до н. е. Афіни роздирало протистояння аристократії, що зосередила у своїх руках владу, а також більшу частину земель, і більшості населення, обтяженого боргами, через що багато хто потрапив в становище гектеморіїв, тобто найманих робітників, що обробляли землі знатних за шосту частину врожаю, тобто досить незначну частку. Багато хто за борги потрапив в особисту кабалу, дехто був проданий за кордон. Нарешті, у руках евпатрідів знаходилися цілком і управління, і суд. Крім багатої знаті і приниженої маси бідняків, існував уже досить численний середній клас, створений новими економічними чинниками: торгівлею і промисловістю. Цей клас, разом з бідняками, був зацікавлений у реформах – і на нього мав спиратися Солон, так само як і на найблагорозумнішу частину евпатрідів. Соціальна ворожнеча погрожувала небезпечною боротьбою, результатом якої могла стати тиранія. За переказом, деякі переконували Солона прагнути до тиранії, але він відмовився, тому що «тиран гине сам і губить свій дім» – мотив відмови, дуже характерний для грецької моралі того часу.

Близько 594 до н. е. афіняни обрали Солоні правителем і архонтом і надали йому повноваженя на проведення політичних і економічних реформ (можливо, втім, що реформи Солона мали місце двадцятьма роками пізніше). Реформи були досить радикальні. Солон почав з сейсахфії: скасував борги, що забезпечувалися землею або особою боржника (дехто вважає, що були знищені усі взагалі борги, але це сумнівно), домігся звільнення тих, хто вже потрапив у рабство за борги, і заборонив надалі робити позики під заставу особистої свободи. Солон вжив заходів і до того, щоб повернути на батьківщину по можливості всіх, хто за борги був проданий за межі Аттики: їх викуповували, але на які кошти – невідомо. Сейсахфія розчистила ґрунт для подальших реформ. Сейсахфія була єдиною радикальною мірою Солона; у всій іншій реформаторській діяльності він виявляє схильність до «золотої середини», до помірності, до можливого примирення нових вимог зі збереженням старого. Законодавча діяльність Солона не обмежилася сейсахфією і реформою державного устрою: він реформував все афінське право, за винятком карного. Що стосується управління, Солон установив в Афінах тимократичну систему, зв'язавши права громадян на участь у виборах і участь у політичній діяльністю з їхнім доходом. Пентакосіомедімни (1‑й клас) і вершники (2‑й клас) могли засідати в Раді і посідати найбільш високі посади. Зевгіти (3‑й клас) могли посісти нижчі посади і входити в Раду (буле), у той час як найбідніші громадяни, або фети (4‑й клас), могли брати участь тільки в народних зборах. Рада (відома за назвою Ради чотирьохсот) також являла собою одне з нововведень Солона; члени Ради щорічно обиралися чотирма афінськими філами, по 100 чоловік від кожної філи. Солон створив і апеляційний суд, гелією, що була фактично народними зборами з кворумом у 6000 чоловік, де розглядалися оскарження вироків [1].

Солон впровадив зміни у сімейне і родове право (закони про сиріт-спадкоємців, дуже важливий закон про спадкування, що дозволило при відсутності дітей розпорядження майном за заповітом, чим нанесений був удар родової замкнутості, і ін.). Він обмежив придбання землі (щоб перешкодити скупченню її в деяких руках), регулював відносини сусідів по землеволодінню (напр., заборонив затінювати посадками на межі землю сусіда), користування джерелами води, установив деякі правила, що стосуються торгівлі (заборонив вивіз з Аттики сільськогосподарських продуктів, крім олії), ввів нову систему вагів і мір, а також почав карбування монети, що успішно конкурувала з монетою інших грецьких держав (ввів в Афінах евбейську систему), дозволив свободу зібрань для релігійних, торговельних і інших цілей, приймав міри проти розкоші (і зокрема проти розкоші жінок). Інші економічні реформи заохочували розведення в Аттиці оливи, а також стимулювали виробництво і торгівлю в Афінах (для чого іноземним ремісникам надавалося афінське громадянство).

З інших законів Солона важливе значення мав дозвіл кожному складати скарги на несправедливість, заподіяну навіть особі, зовсім сторонній для скаржника, і вимога, щоб під час хвилювань і міжусобиці кожний примикав до однієї з партій; хто не виконував цього, піддавався атимії, позбувався громадянських прав (спрямування цього закону – охоронити місто від тривалих смут і від захоплення влади енергійною меншістю, що спирається на політичну індиферентність маси).

Закони Солона були написані на дерев'яних таблицях (кірбах), укладених у рами, що оберталися на осі. Справжній текст цих законів не зберігся, тому важко беззаперечно вказати, які з них дійсно були видані Солоном і які лише згодом приписані йому. Реформоване Солоном право виявилося більш живучим за встановлений ним політичний лад і вплинуло на деякі пізніші законодавства (напр., на римські закони ХІІ таблиць). Солон призначив виданим ним законам столітній (за іншими звістками – десятилітній) термін і виїхав з Афін під приводом торгових справ. Він бажав уникнути наслідків невдоволення, що він збудив у багатьох своїми реформами: в уривку однієї з елегій він сам говорить, що багато хто були незадоволені ним, тому що він не зробив переділу всієї землі, на яку вони сподівалися; інші (знатні) вважали, що і так він зайшов занадто далеко. Плутарх цитує висловлення Солона: «Важко у великих справах догодити одразу всім».

Реформи Клісфена

Після падіння тиранії Пісістратидів афінську демократію очолив Клісфен, що належав до роду Алкмеонидів. З ім'ям Клисфена пов'язана подальша демократизація афінського політичного ладу. Клісфену довелося витримати напружену боротьбу з реакційним угрупованням землевласницької знаті, очолюваної Ісагором, сином Тисандра.

Спираючись на широкі кола, Клісфен запропонував реформи, які повинні були остаточно підірвати панування родової знаті. Ісагор не користувався достатньою підтримкою серед населення й звернувся по допомогу до Спарти. Спартанці зажадали видалення з Афін Клісфена під тим приводом, що він належав до «проклятого» роду Алкмеонидів, предки яких святотатственно порушили клятву, розправилися із прихильниками Кілона.

Спроба відродити в Афінах аристократичний лад за допомогою спартанців, таким чином, привела до повстання народу. Родова аристократія зазнала поразки, і Клісфен став на чолі держави [2].

Прийшовши до влади (508 р. до н.е.), він приступився до проведення реформ, які повинні були закріпити перемогу демосу й назавжди покінчити з небезпекою відродження влади родової аристократії. Найважливішою реформою Клісфена було введення нового адміністративного подолу Аттики, побудованого на чисто територіальному принципі, що було покликано замінити древні родові розподіли. Поділ цей полягав в наступному: Аттика розчленовувалася на три територіальних округи:

1) місто Афіни із передмістями,

2) внутрішня центральна смуга,

3) берегова смуга.

Кожний округ складався з десяти рівних частин – тритій. Три тритії, по одній з кожного округу, поєднувалися у філу, і в такий спосіб складалося десять територіальних філ. Отже, клісфеновські філи являли собою об'єднання локально розділених цивільних груп, що з'єднувалися під час голосування. Метою реформи було змішати населення, роз'єднати роди й тим самим послабити силу впливових їхніх членів, тобто евпатридів. Старі філи з їх філобасилеями залишалися, але зводили до простих культових об'єднань. Нові філи також здобували сакральну санкцію й були названі по іменах древніх атичних героїв.

Тритії розпадалися на дрібні сільські одиниці – деми; в Аттиці за часів Клісфена налічувалося 100 демів; із часом їх стало більше. Дем являв собою одночасно господарську, адміністративну, культову, військову й політичну одиницю. З демом кожний афінянин був зв'язаний від дня народження. Коли йому виконувалося 18 років, виборний демарх (староста) заносив його в цивільні й військові списки, і після проголошення клятви вірності афінській державі молодий афінянин зараховувалася в ефебы для проходження військової служби, а також одержував право виступати на суді. З 20 років він здобував всі цивільні права. По конституції Клісфена, права громадянства визначалися приналежністю до того або інший дему, а не роду. «Залиши в спокої філи й роди» – говорила афінська приказка, породжена в часи Клісфена. При складанні списків демотів (цивільних списків) у них було включено багато метеків і вільновідпущених, завдяки чому кількість афінських громадян збільшилося.

У демах же відбувався набір гоплитів і обиралися за жеребом члени суду присяжних. Крім того, кожний із громадян міг бути обраний у члени знов створеної ради п'ятисот (буле), що замінювала колишню раду чотирьохсот. Нова рада складалася з 500 чоловік, обраних по 50 від кожної філи. Усередині філи голоси розподілялися відповідно величині демів. Таким чином, основним осередком і в цьому випадку залишався дем.

Нарешті, Клісфен створив колегію з десяти стратегів – проводирів афінського ополчення, які надалі по черзі виконували функції головнокомандуючих. Щоб охоронити державу від можливих політичних потрясінь і захоплення влади тираном, Клісфен установив екстраординарний «суд черепків» – остракізм.

Щороку навесні скликалося екстрені народні збори, що визначали голосуванням, чи потрібно вдатися до остракізму, тобто чи немає серед громадян кого-небудь, небезпечного для цивільної волі. Якщо такі виявлялися, то збори збиралися вдруге, і тоді кожний громадянин писав на глиняному черепку (остракін) ім'я того, хто, на його думку, загрожував цивільній волі. Засуджений більшістю голосів віддалявся за межі Аттики на десять років (без конфіскації майна), після закінчення яких він повертався в Афіни й одержував всі свої цивільні права [2].

Демократизація політичного ладу Афін викликала невдоволення в тих грецьких державах, де у влади ще стояла родова аристократія. Проти Афін виступила коаліція, у яку входили Спарта, Фіви, Халкіда й Егіна. У пошуках союзників афінський уряд звернувся до Персії. Перси погодилися підтримати афінян за умови, якщо Афіни визнають верховну владу перського царя. Афінське посольство, очолюване Алкмеонідами, погодилося на цю вимогу. Але договір з персами не був затверджений народними зборами. Таким чином, афінянам довелося поодинці боротися із силами коаліції. В 506 р. до н.е. війська союзників вторглись в Аттику. Однак у результаті розбіжностей серед спартанського командування коаліція незабаром розпалася. Афіняне зуміли завдати нищівної поразки халкидянам і фіванцам. Слідом за цим афінське військо переправилося на Евбею й захватило Халкіду. На території, віднятої в халкідян, було поселено чотири тисячі афінських клерухів. Таким чином, похід спартанців в Аттику не увінчався успіхом: афіняне не тільки відбили всі спроби союзників вторгнутися на територію Аттики, але зміцнили й розширили свої володіння. Афінський уряд відхилив також вимогу персів відновити в Афінах владу Гіппея. Зміцнення внутрішньополітичного й міжнародного становища Афін значною мірою пояснюється успіхами реформаторської діяльності Клісфена.

Законодавство Клісфена зіграло дуже велику роль в історії афінського поліса як заключний етап реформ, початих Солоном. Самі греки вважали Клісфена родоначальником грецької демократії. «Після Клісфена, – читаємо в «Афінської политті» Аристотеля, – Афінська держава зробилася значно демократичнішою, чим воно було, наприклад, при Солоні».

Сучасна наука – не тільки історія, але й політологія – з великою увагою ставиться до історичного досвіду древніх афінян. Особливо цікаво поетапне формування держави в заключне століття архаїки.

VІ в. до н.е. – століття держави знаті в Греції й у той же час це період боротьби проти держави. На чолі держави стоять, переміняючи один одного, члени найбільш знатних і багатих родів. Вони діють у власних інтересах, бажаючи затьмарити інші роди впливом і пишністю. Їх життєвий ідеал – військові подвиги, перемоги на загальногрецьких змаганнях, посідання влади в полісі, важлива роль у культових церемоніях, коли демос міг наочно переконатися у величі й благочесті представників даного роду. Чудове мистецтво VІ в. до н.е. – живе відбиття цього ідеалу, а монети й вазовий живопис свідчать про боротьбу знатних родів один з одним.

Якщо вождь роду захопив владу, він з підозрою й ворожнечею дивиться на можливих суперників, готовий удатися до будь-якого засобу для їхнього усунення. Немає підстав шукати в діях цих аристократів принципові мотиви: сьогодні вони ворогують із одним, завтра підписують із ним же союз, щоб звалити ще більш небезпечного претендента. На знаті (як і на демосі) відбиваються умови перехідного періоду. Знатні роди прагнуть розширити зв'язки з головними релігійними центрами, підкреслити проходження прадідівським звичаям, але в той же час і в їхньому житті й політичній діяльності позначається віяння нового часу, часу посилення активності широких верств населення й політичних переворотів.

Родові зв'язки давно вже поєднували не все населення, а лише вищий його шар. Якщо в далекі часи це населення і являло собою сукупність родів, то в VІ в. до н.е. роди, про які нас повідомляють джерела, становлять лише особливий привілейований клас, міць і вплив якого ґрунтуються на багатстві, пов'язаному значною мірою з новою економічною кон'юнктурою й політичною ситуацією, на володінні землею, на використанні торговельних і зовнішньополітичних зв'язків, на залежності й безправному положенні маси населення, на одержанні «добровільних» дарунків від полісів як компенсації за «послуги» та інше [4].

Влада керівних угруповань знаті в Аттиці VІ в. до н.е., як і в інших областях еллінського миру, переміняється владою демосу. Демос у соціальному відношенні неоднорідний, але об'єднаний прагненням домогтися політичних прав. Неспокійний і вимогливий, він ще перебуває під владою стародавніх звичаїв; сповнений ворожнечі до знаті, що гнітила його, він проте готовий надати своїм вождям – вихідцям з тієї ж знаті – традиційну головну роль у політичному житті. Це життя після бурхливих зіткнень VІ в. до н.е. входить у нове русло. Державний устрій, що склався в результаті реформ Клісфена, надав верховну владу демосу.

Ріст класових антагонізмів приводить до оформлення державної організації. Це оформлення – тривалий процес, особливості якого не могли не позначитися на політичній практиці й у період подальшого розвитку держави. До Клісфена головним класовим антагонізмом в Аттиці був антагонізм між знаттю й демосом. Рабство не могло мати такого значення, як згодом. Перші остаточно сформовані в Греції держави були державами рабовласницькими, але навряд чи можна думати, що держава вже в процесі свого виникнення представляє із самого початку організацію для придушення маси рабів: адже маса могла скопитися лише тоді, коли економіка грецьких полісів зробила подальший крок у своєму розвитку.

Шляхи розвитку держави були різноманітні, і до складу панівного класу, що визначався характером структури суспільства додержавного періоду, ступенем і особливостями пережитків родової організації, природно, входила родова знать, що протягом певного часу могла втримувати владу навіть і тоді, коли вже розвивалися й одержували все більше значення нові класові антагонізми [3].

В історії Аттики VІ в. до н.е. відому роль зіграла тиранія, що зміцнила центральну владу. Все-таки це була система хиткої рівноваги, коли права й сваволя «особливого привілейованого класу» були якоюсь мірою обмежені тираном, а майбутній панівний клас Афін, тобто повноправне громадянство, що протистоїть рабам і метекам, ще не було допущено до влади. Кінець VІ в. до н.е. знаменує й повний розвиток держави в Аттиці, а разом з тим і встановлення класового ладу, заснованого на застосуванні підневольної праці.

Реформи Периклу

Перикл (495 до н. е. – 429 до н. е.) – державний діяч, стратег, оратор і полководець у Стародавніх Афінах. Подробиці життя Перикла відомі майже виключно за працею Плутарха «Порівняльні життєписи».

Після вбивства Ефіальта афінську демократію очолив Перикл – виходець зі знатного афінського роду, обдарований політик.

З його ім'ям пов'язують не тільки проведення реформ, але й розробку нових принципів управління суспільством, в основі яких – вимога політичного професіоналізму й формування нової соціальної філософії. Перикл, що беззмінно обирався стратегом в 444/443–429 р. до н.е., згуртував навколо себе союз однодумців, своєрідну політичну й інтелектуальну еліту афінського суспільства, за підтримкою якої він здійснював всі свої зовнішньополітичні й внутрішньополітичні заходи [8].

Аристотель пов'язує з ім'ям Перикла два найважливіших закона: про цивільні права й про оплату посадових осіб. Насамперед, була уведена плата суддям. Народний суд, заснований ще при Солоні, становив основу всієї демократичної системи афінської держави. До середини V століття до н.е. геліея поєднувала 6 тисяч афінських громадян, які повинні були засідати в різних судових комісіях, відриваючись від своїх повсякденних справ. Роль суду була багатогранна: він вирішував безліч питань як між самими афінськими громадянами, так і між союзниками Афін по морському союзу, перетворюючись одночасно в найважливіший інструмент контролю над ними.

Отже, уводячи таке нововведення, як оплата праці чиновників, Перикл відкривав дорогу для участі в державних справах самого широкого кола афінських громадян, у тому числі – малозабезпечених. Аристотель у творі «Афінська політія» описував це в такий спосіб: «Платню одержує народ за рядові народні збори – по драхмі, а за головні – по 9 оболів. Потім у судах одержують по 2 оболи; члени Ради – по 5 оболів, притани – по 6, архонти – по 4.»

У тісному взаємозв'язку з початком виплат платні чиновникам перебувала й інша проведена Периклом реформа – цивільна. Відповідно до її вимог, громадянином Афін міг вважатися лише той, чиї мати й батько були афінянами. Значення цього нововведення дослідники оцінюють по-різному. Відповідно до Аристотеля, воно було наслідком занадто сильно розгалуженої цивільної громади, а тим часом громадянство древні завжди розглядали як найважливішу умову успішного функціонування державного організму. Отже, цивільна реформа Перикла мала на меті формування найбільш оптимального по чисельності цивільного колективу, у чому в той період був особливо зацікавлений афінський демос [7].

Крім того, як повідомляє Аристотель, Перикл відняв деякі права в ареопагів й «особливо рішуче наполягав на розвитку в держави морської сили…,» що по великому рахунку також було, насамперед, в інтересах середніх шарів афінського суспільства.

Таким чином, у період правління Перикла відбувається більш чіткий поділ влади: законодавча належала Народним зборам, виконавча – Раді 500 і магістратам, судова – геліеї. Одночасно принцип жеребкування поширюється на більшість виборних посад, що також свідчить про зміцнення демократичних початків у керуванні.

У цілому ж можна сказати, що реформи Перикла завершили процес формування системи афінської рабовласницької демократії, забезпечили механізм її успішного функціонування. Широкі кола громадян поліса одержали можливість брати участь у державній діяльності – як через обрання посад, так і через участь у роботі Народних зборів. Право бути обраним поширювалося на всіх громадян без обмеження. Введення плати за виконання суспільних функцій створювало реальну можливість для політичної діяльності малозабезпечених громадян. Був визнаний і став реальністю для будь-якого афінського громадянина принцип свободи слова.

Список використаної літератури

1. Батыр К.И. История государства и права зарубежных стран. – М., 1996.

2. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохи станово-кастового суспільства): Навчальний посібник для студентів, курсантів, слухачів. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000.

3. Зельин К.К. Боротьба політичних угруповань в Аттиці в VІ в. до н.е. М., 1994. С. 249

4. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Под ред. проф. Крашининниковой Н.А. и проф. Жидкова О.А. – М., 1996.

5. Курс лекцій по історії держави й права закордонних країн / Під ред. Кузнєцова, Алексєєва й ін. – М. Юрайт, 1998.

6. Страхов М.М. Історія держави та права зарубіжних країн: Підруч. Для студ. юрид. спец. вищ. навч. зал. – 2 – ге вид., переробл. та допов. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 584 с.

7. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М., 1996.

8. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн.-К., 1994.