ЗМІСТ

Вступ

1.    Реформи 1863-1874 рр. в Росії. Реформи місцевого самоврядування.

2.    Діяльність революційних гуртків на початку 30-х років ХІХ ст. Гуртки М. Станкевича та П. Чаадаєва.

3.    Історичний портрет М.І. Новікова (1744-1818)

Висновок

Список використаної літератури


Вступ

Політична та економічна ситуація в Російській імперії у ХVІІІ – ХІХ ст.. була досить мінливою і нестабільною

У середині 50-х років 19ст. у Російській імперії розпочався період реформ, які сприяли загальному пом’якшенню і лібералізації царського режиму. (Терміни «відлига» і «гласність» вперше були вжиті саме у цю епоху). Реформи були вимушеним кроком, на який повинно було піти самодержавство під натиском загальної кризи системи та загрозою революційного вибуху.

Безпорадність централізованої системи управління з особливою наочністю проявилася у часи Кримської війни (1853-1856), в якій Росія зазнала нищівної поразки. Однією з ознак кризи стала активізація народних рухів. Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історію під назвою Київської козаччини. Рухи виникли у тій місцевості, де жила пам’ять про козацькі традиції. Російський уряд видав з приводу війни маніфест, в якому закликав усіх підданих вступати до війська. Оголошення маніфесту дало українським селянам привід думати, що їх закликають у козаки і звільняють від панської залежності. Селяни чинили опір будь-яким спробам повернути їх назад у кріпацтво.

Всі ці чинники спричинили необхідність проведення реформ. Реформи треба було проводити на селі, у військовому секторі, в органах місцевого самоврядування.

На початку 19 ст., зокрема в 30-х роках в Росії почали виникати різні революційні невдоволення, в наслідок чого виникло багато революційно спрямованих гуртків.

Мета даної роботи полягає у висвітленні трьох питань з історії Росії ХVІІІ – ХІХ ст.

Завданням при цьому є:

-   з’ясувати суть та причини проведення реформ 1863-1874 рр. в Росії, зокрема реформ місцевого самоврядування;

-   проаналізувати діяльність революційних гуртків на початку 30-х років ХІХ ст.

-   викласти дані історичного портрету М.Новікова (1744-1818).

Аналізуючи літературні джерела, які розкривають суть питань даної роботи, необхідно сказати, що історія Росії ХVІІІ – ХІХ досить широко і детально охарактеризована в навчальних підручниках та періодичних виданнях. Це дало мені змогу досить добре розкрити усі питання роботи.


1. Реформи 1863-1874 рр. в Росії. Реформи місцевого самоврядування

Селянська реформа 1861 р. призвела до змін в економічній структурі суспільства, що викликало необхідність трансформації політичної системи. Нові буржуазні реформи, вирвані в уряду в період демократичного підйому, з'явилися побічним продуктом революційної боротьби. Реформи в Росії були не причиною, а слідством розвитку соціально-економічних процесів. У той же час, після реалізації, реформи об'єктивно впливали на ці процеси.

Проведені перетворення мали суперечливий характер - царат намагався пристосувати стару політичну систему самодержавства до нових умов, не змінюючи її класової сутності. Реформи (1863-1874) відрізнялися половинчастістю, непослідовністю й незавершеним характером. Вони проектувалися в роки революційної ситуації, а проводилися, особливо деякі з них, через 10-15 років в обстановці спаду революційної хвилі.

Найбільш архаїчною в середині XIX в, залишалася система російського судочинства. Суд носив становий характер, засідання мали келійний характер і не висвітлювалися в пресі. Судді повністю залежали від адміністрації, а підсудні не мали захисників. Найбільш рельєфно буржуазний початок виявився в нових судових уставах 1864 р., в основу яких були покладені головні принципи буржуазного права: неупередженість суду, змагальний характер процесу, гласність і незалежність суддів.

Результатом судової реформи стало введення в Росії двох систем: коронних і світових судів. Коронний суд мав дві інстанції: окружний суд і судова палата. У ході судового засідання обвинувачення висував прокурор, а захист вели адвокати (присяжні повірники). Рішення про винність обвинувачуваного приймали виборні присяжні засідателі. Міру покарання встановлювали суддя й два члени суду.

Світові суди розглядали дрібні злочини, судочинство тут вели світові судді, що обираються земськими зборами або міськими думами.

Однак і на новій системі судочинства лежав відбиток старих феодальних пережитків. Так, були збережені спеціальні суди для окремих категорій населення (наприклад, волосні суди для селян). Обмеженими виявилися й гласність судочинства й незалежність суддів від адміністрації.

Необхідність підвищення боєздатності російської армії, що стала очевидною вже в ході Кримської війни явно заявила про себе під час європейських подій 70-х років 19 ст., коли продемонструвала свою боєздатність прусська армія (об'єднання Німеччини під верховенством Пруссії, франко-прусська війна 1870 р.), вимагала здійснення корінних військових реформ.

Ці реформи були проведені під керівництвом військового міністра Д.А.Мілютіна. В 1864 р. він увів систему військових округів, трохи пізніше здійснив централізацію військового управління. Була реформована система військових навчальних закладів, прийняті нові військові устави. Проводилося переозброєння армії. В 1874 р. у Росії була введена всестанова військова повинність із обмеженим терміном військової служби.

Військова служба замість 25 років установлювалася строком 6 років (на дійсній службі) і 9 років у запасі. На флоті служили 7 років і 3 роки в запасі. Ці строки істотно скорочувалися для осіб, що мали сім’ю. У такий спосіб у країні була створена масова армія буржуазного типу, що мала обмежений кадровий склад у мирний час і великі людські ресурси на випадок війни. Однак як і раніше кадровий офіцерський склад російської армії складався переважно із дворян, солдати ж - вихідці із селянської маси - були безправні.

Розвиток капіталістичних відносин призводив до реорганізації фінансової системи імперії, сильно розстроєної в роки війни. Серед найважливіших заходів щодо впорядкування фінансів було створення Державного банку (1860), упорядкування процесу формування державного бюджету, перетворення державного контролю. Слідством «трезвенного» руху стало скасування винних відкупів. Незважаючи на те що фінансові перетворення носили буржуазний характер, вони не змінили станового характеру системи оподатковування, при якому вся вага податків падала на податне населення.

Проведення в 60-х роках ХІХ ст.. серії фінансових реформ було спрямованим на централізацію фінансів і торкнулися головним чином апарату фінансового управління. Тут велику роль зіграв відомий фінансист, державний контролер В.А.Татарінов, який спеціально вивчав фінансову справу в Європі. Діяльність Міністерства фінансів була підзвітна Державному контролю.

Подушний податок, оброчні і викупні платежі в 60-70 роках ХІХ ст.. складали більше 25% державних доходів, але основна їх частина (більше половини) збиралися у вигляді непрямих податків, які переважно сплачувало також податне населення.

Потреби економічного й політичного життя країни робили необхідними зміни в організації народної освіти. В 1864 р. було опубліковано «Положення про початкові народні училища», що розширило мережу початкових навчальних закладів. По «Положению» початкові училища дозволялося відкривати суспільним установам і навіть приватним особам, однак всі вони перебували під контролем училищних рад. Викладали в початковій школі писання, читання, правила арифметики, закон божий і церковний спів. Більшість початкових шкіл бути земськими (створювалися земствами), церковнопарафіяльними й «міністерськими» (засновані Міністерством народної освіти).

В 1864 р. був уведений новий устав гімназій, які стали розділятися на класичні (орієнтовані на дворянських і чиновницьких дітей) і реальні (в основному для дітей буржуазії). Училися в гімназіях 7 років. У класичних гімназіях робився упор на ретельне вивчення древніх мов (латині й грецького), у реальні замість «класичних» мов читалися розширені курси природних наук. Випускники класичних гімназій могли без іспитів надходити в університети, «реалісти», в основному, ішли в технічні вищі навчальні заклади.

Кількість початкових і середніх навчальних закладів у Росії в післяреформений період швидко зростало. Наприкінці 50-х років їх було близько 8 тисяч, на початку 80-х років - понад 22 тис., а до середини 90-х років понад 78 тис. Однак і до кінця XIX ст. Росія залишалася країною неписьменних, їх було майже 80%.

В 1863 р. вступив у дію новий університетський устав, що відновлював і розширював автономію університетів. У країні відкривалися нові вищі навчальні заклади, у тому числі технічні, а також жіночі курси в Москві, Петербурзі, Києві.

У ході перетворень уряд був змушений піти на ряд поступок в області цензури. «Тимчасові правила для печаті» (1865) частково скасовували попередню цензуру в столицях, але разом з тим установлювали судову відповідальність для осіб, що порушили законодавство в цій області.

Таким чином, незважаючи на протидії консервативних кіл, у Росії в 70-ті роки був реалізований цілий комплекс буржуазних реформ. Багато хто з них були суперечливими й непослідовними, однак у цілому вони були кроком уперед по шляху перетворення російської феодальної монархії в монархію буржуазну, сприяли розвитку в країні капіталістичних відносин, росту економіки й культури, підняли престиж Росії в сфері міжнародних відносин.

Революційна ситуація в країні не переросла в революцію. Реформувавши політичну надбудову суспільства, самодержавство зуміло зберегти за собою основні позиції, це створювало передумови для можливого повороту, руху назад, що виявилося в період реакції й контр реформ 90-х років XIX ст.

Питання про місцеве самоврядування виник в кінці 50-х років із підготовкою селянської реформи. 27 березня 1859 р. при Міністерстві внутрішніх справ під покровительством Н.А. Мілютіна комісія для розробки закону «Про господарсько-розпорядницьке управління в повітах». До цієї комісії ввійшли освідченні та ліберально налаштовані чиновники міністерств внутрішніх справ, юстиції та державного майна.

Комісії було дано завдання, щоб спроектовані органи місцевого самоврядування не виходили за рамки господарських питань місцевого значення. У квітні 1860 року Мілютін представив Олександру ІІ підготований комісією проект «Тимчасових правил» про місцеве самоврядування, яке будувалося за принципом виборності. Але у квітні 1861 року Н.Мілютіна та міністра внутрішніх справ С.Ланського звинуватили у лібералізмі і відправили у відставку.

Новий міністр внутрішніх справ П. Валуєв, призначений також і головою комісії по підготовці реформи місцевого самоврядування, був відомий своїми консервативними поглядами і стояв на позиції захисту корпоративних прав дворянства. Він все ж не згодився піти на ліквідацію принципів земської реформи, що були закладені в основу комісією Мілютіна, а лише змінив систему виборів у земські установи, яка давала права дворянам-землевласникам і крупній буржуазії та суттєво обмежувала представництво основної маси населення – селянства і зовсім виключала участь у виборах робітників та ремісників.

Завдання організації місцевого самоврядування повинні були вирішити земська й міська реформи. Відповідно до «Положення про губернську й повітову земську установи» (1864) у повітах і губерніях уводилися виборні органи місцевого керування - земства. Формально земські Установи складалися із представників всіх станів, але виборче право обумовлювалося майновим цензом.

Члени земських зборів (голосні) обиралися по трьох куріях: землевласників, міських виборців і виборних від сільських суспільств (по останній курії вибори були багатоступеневими). Головою зборів був проводир дворянства. Створювалися також виконавчі органи - губернські й повітові земські управи. Земства не мали політичних функцій і не мали виконавчу владу, вирішували в основному господарські питання, але й у цих межах вони контролювалися губернаторами й МВС. Уводилися земства поступово (до 1879 р.) і не у всіх районах імперії. Уже в цей час їхня компетенція усе більше й більше обмежувалася урядом. Однак, незважаючи на обмеження, земства в Росії зіграли помітну роль у рішенні питань як господарського, так і культурного плану (освіта, медицина, земська статистика й т.д.).

Земства вводилися тільки у «Великоруських» губерніях, в яких більшістю було російське дворянство. Із 78 губерній Росії «Положение» про земські установи 1 січня 1864 р. розповсюджувалося на 34 губернії Росії (менше їх половини). Земська реформа не розповсюджувалася на Сибір, Архангельську, Астраханську та Оренбурзьку губернії, в яких не було чи майже не було дворянського землеволодіння, та на національні окраїни Росії: остзейські губернії, Литву, Польшу, Білорусію, Правобережну Україну (в цих регіонах серед землевласників переважало польське дворянство), на Кавказ, казахстан та Середню Азію.

Нова система установ міського самоврядування (міські думи й управи), створена на підставі «Городового положення» .(1870), була заснована на буржуазному принципі єдиного майнового цензу. Вибори відбувалися по куріях, створюваних відповідно до розмірів податку, що сплачується. Переважна більшість жителів, що не мали установленого майнового цензу, виявилися відстороненими від виборів.

У результаті реформи органів місцевого самоврядування пануюче положення в земствах (особливо на губернському рівні) зайняло дворянство, а в міських думах - представники великої буржуазії.

Органи міського самоврядування також перебували під неослабним контролем уряду й в основному вирішували питання, пов'язані з веденням міського господарства.

Однак, не дивлячись на ці обмеження і заборони, земства відіграли велику роль у вирішенні місцевих господарських і культурних завдань: в організації мілкого кредиту шляхом утворення селянських кредитних спілок, в побудові поштових відділень, в дорожньому будівництві, в розвитку страхування, в медичній та ветеринарній допомозі на селі, в ділі народної освіти.

До 1880 року на селі було відкрито 12 тисяч земських шкіл. За їх зразком стали діяти школи Міністерства народної освіти.

Медичні заклади на селі, хоча ще і нечисленні, цілком були створені земствами. Земські лікарі почали робити прищеплення від віспи сільським жителям. Вони попередили розповсюдження ряду епідеміологічних хвороб..

Велику роль земства відігравали і у статистичному вивченні народного господарства, і в першу чергу селянського.

Таким чином земства, хоч і були обмежені в правах, показали свою життєздатність, пристосованість до місцевих умов і потребам життя. Попри законодавчим заборонам земства перетворилися у вогнища суспільної діяльності ліберального дворянства.

Виникнення у 70-80 роках ХІХ ст.. земського ліберально-опозиційного руху, з яким був змушений рахуватися уряд Росії, стало важливим фактором суспільно-політичного життя країни.

На тих же началах, як і земська реформа проводилася і міська реформа. 20 липня 1862 р. з’явилося розпорядження Олександра ІІ приступити до розробки нового «Городового положения». В 509 містах були засновані місцеві комісії, які зайнялися збором даних про стан міст і обговоренням питань про управління місцевим господарством. Дане положення довго не приймалося через різні суб’єктивні причини. Лише у 1870 році проект «Городового положения» був затверджений Олександром ІІ і став законом. За цим законом в 509 містах Росії вводилися нові органи самоврядування – міські думи, що обиралися раз на 4 роки.

Бюджет міської думи формувався із коштів, отриманих від податків і зборів із міської нерухомості, торгових і промислових закладів в розмірі 1% від їх доходів, митних зборів із проведених в місті аукціонів, а також від експлуатації бань, торгових рядів, що належали місту. На дані кошти утримувалися поліція, міські тюрми, військові казарми, пожежна охорона.

В 1874 році «Городовое положение» було введене в містах Закавказзя, в 1875 році – в Литві, Правобережній Україні, та Прибалтиці.

Не дивлячись на обмеженість реформи міського самоуправління, вона все ж була великим кроком вперед, тому що змінила попереднє станово-бюрократичне управління містом новими, основаними на буржуазному принципі майнового цензу. Нові органи місцевого самоуправління зіграли немалу роль в господарсько-культурному розвитку пореформеного міста.


Информация о работе «Реформи 1863-1874 рр. в Росії»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 47722
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
43200
0
0

... років. В другому розділі розглянемо розвиток капіталізму в російській імперії в 60-90-х роках, та селянське питання. 2 Соціально - економічний розвиток Російської імперії після реформ 60-х років ХІХ століття   2.1 Промисловість   Період 80-х років ХІХ ст., характеризувався завершенням промислового перевороту в Росії. Саме в цей час повністю перемагає машинне виробництво у головних галузях ...

Скачать
43764
0
0

... Подібна тенденція розвитку сільського господарства була спричинена не тільки зростанням внутрішніх потреб в зерні, а і значним розширенням його експорту. На кінець XIX ст. частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці та 10% – кукурудзи. В пореформений період різко зросло виробництво також таких технічних ...

Скачать
150223
0
0

... ів за допомогою поліцейського режиму. Це завдання від самого початку здавалось нелегким, в дійсності ж виявилось взагалі неможливим виконати його навіть частково. 2. Студентство та вищі навчальні заклади Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вища школа Росії періоду імперіалізму мала складну структуру в якій постійно мінялися кількісні і якісні показники. Її основу складали державні навчальні ...

Скачать
43793
0
0

... не були допущені. У річницю свого вступу на престол, 19 лютого 1861 року, імператор Олександр II підписав знаменитий маніфест «Про скасування кріпосного права».   2.1 Правова база селянської реформи 1861 року в Україні Одночасно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 законодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обов'язков ...

0 комментариев


Наверх