Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


Зміст

Вступ

1. Християнсько-державницька роль К.-В. Острозького

1.1 Толерантність і терпимість – закон життя дому князів Острозьких

1.2 Криза православної церкви на території Польського королівства ХVІ ст.

1.3 Заснування братств – важливий крок на шляху пробудження життя українського народу

1.4 Костянтин-Василь Острозький і церква

1.5 Діяльність князя у релігійному та культурно-національному житті

2. Князь Костянтин-Василь Острозький – великий меценат і просвітник

2.1 Острог ХVІ-ХVІІ ст. - перший в Україні науково-освітній центр

2.2 Слов'яно-греко-латинська академія – перший вищий навчальний заклад на теренах Східної Європи

2.2.1 Заснування і становлення академії

2.2.2 Викладацький склад Острозької вищої школи та його вплив на спудеїв

2.2.3 Роль представників Острозького культурно-ідеологічного центру у формуванні нового типу духовності

2.2.4 Бібліотека Острозької Академії

2.3 Розвиток книгодрукування в Острозі

2.3.1 Іван Федорович – основоположник книгодрукування на землях України

2.3.2 Видання Острозької друкарні

2.3.3 "Острозька Біблія" і зростання національної свідомості, зміцнення позицій рідної мови у змаганнях з латинізмом

2.3.4 "Острозька Біблія" - рукотворний пам'ятник В.-К. Острозькому

2.4 Роль князя Костянтина Острозького в українській полемічній літературі другої половини XVI — початку XVII ст.

2.5 Князь Костянтин-Василь – цементуюче начало Острозького культурно-освітнього центру

Висновки

Бібліографія

Додатки


Вступ

Актуальність теми визначається національно-культурним і духовним відродженням України в умовах незалежності, демократичними і гуманістичними процесами, які відбуваються в суспільстві мі;конфесійними конфліктами, проблемами створення єдиної української церкви. Водночас ще не до кінця усвідомлений сучасниками вплив громадсько-культурної діяльності князя Костянтина-Василя Острозького на долю і культуру українського народу.

Об’єктом дослідження є громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя Острозького.

Предметом – християнсько-державницька роль Костянтина-Василя Острозького в умовах кризи православної церкви на території Польського королівства XVI ст., меценатська та просвітницька діяльність князя, його роль в українській полемічній літературі другої половини XVI - початку XVII ст.

Хронологічні рамки дипломної роботи – друга половина XVI – початок XVII ст. Межі обумовлюються роками життя і правління князя Костянтина-Василя Острозького.

Мета дипломної роботи полягає в аналізі громадсько-культурної діяльності найвизначнішого представника роду Острозьких та усвідомлення його впливу на долю і культуру українського народу. З огляду на це, визначаються наступні завдання дослідження:

1. Проаналізувати християнсько-державницьку роль Костянтина-Василя Острозького в умовах кризи православної церкви на території Польського королівства XVI ст.

2. Дослідити меценатську і просвітницьку діяльність найвидатнішої особи Острога.

3. З’ясувати роль князя Костянтина Острозького в українській полемічній літературі другої половини XVI – початку XVII ст.

4. Показати діяльність Острозького культурно-освітнього центру та вплив на нього великого князя.

5. Визначити вплив особистості великого князя Острозького на долю і культуру українського народу.

Практична значимість дипломної роботи полягає в інтеграції української історії в європейський контекст. Матеріали дослідження можуть бути використані у практичній діяльності ичителів, у розробці краєзнавчих курсів та окремих тем для роботи в класах із поглибленим вивченням гуманітарних та суспільних дисциплін.

Наукова новизна роботи полягає у спробі вивчення громадсько-культурної діяльності князя Костянтина-Василя Острозького в дискурсі європейського середньовіччя.

Стан наукової розробки проблеми:

З-поміж відомих високопоставлених осіб, хто чи не уперше вдався до характеристики князя, був Енріко Спаноккіо, секретар папського нунція у Варшаві Альберта Болоньетто. У своєму посланні він доповідав Папі в Рим, що К.-В.Острозький є найпомітнішою і надзвичайно шанованою в Речі Посполитій особою, однак на заваді його сходження на королівський престол стоїть те, що "він русин і вождь схизматиків".

Славили заслуги Острозького роду перед Вітчизною, відзначаючи особливу стійкість і доблесть князя Костянтина-Василя творці і діячі Острозького культурно-освітнього осередку Даміан Наливайко, Андрій Римша, Симон Пекалід, дяк Кіпріан. Відомий просвітитель Герасим Смотрицький порівнював Костянтина-Василя з римським імператором Костянтином Великим. Стійким і непохитним у "вере православне-христианской" вважав Костянтина-Василя московський цар Борис Годунов.

Паростком хрестителя руської землі Великого князя Володимира називав Костянтина Острозького Іпатій Потій. Стійкість і відданість Русі-Україні Костянтина-Василя вражала одного із найвитонченіших європейських богословів та, зрештою, і дипломатів того часу Петра Скаргу". А віденське православне братство називало К.-В.Острозького прикладом і зразком для всіх інших людей свого століття у своїх знаменитих і благочестивих справах і поступках.

У ХVІІ ст. інтерес до Острожчини загалом проявляли хіба що тільки польські хроністи і мандрівники-місіонери, з-поміж них Шимон Окольський.

У полоні польської історичної думки перебували Острозькі і, насамперед, Костянтин-Василь майже все ХVIII ст. і першу пол. ХІХ ст.

З поділом Польщі і утворенням цілого ряду російських губерній на Правобережній Україні, інтерес до Острозької спадщини починають проявляти київські і московські дослідники. Так, із статтею "Острожская старина" в журналі "Киевлянин" в 1840 р. вперше виступив В.О.Домбровський, який з православно-патріотичних позицій назвав Острозьких "стражами русской народности в Польском королевстве". З-поміж них найкремезнішою постаттю на Русі був князь Костянтин-Василь - гроза татар і москалів, оплот православних і захисник давньої віри предків." З аналогічних позицій оцінив вклад Острозьких взагалі, і Костянтина-Василя зокрема, в історії України професор Київського університету Михайло Максимович.

Абсолютно в інших фарбах і тонах постав К.-В.Острозький у працях П.А.Куліша, який звинуватив князя в головному гріху - Люблінській унії.

Негативно оцінюючи роль українського панства в історичному розвитку українського народу, погляди П.Куліша розділив і Володимир Антонович. До таких думок та оцінок приєднався і Микола Костомаров.

Інша когорта істориків, що сповідувала, насамперед, християнсько-державницькі цінності в історії, вбачала в К.-В.Острозькому визначну фігуру свого часу. Благочестивим, доброчесним називає князя Костянтина-Василя Аким Перлштейн, скромним і щедрим -М.П.Биков, вельможею багатим, хоробрим і знатним його іменує Д-Бантиш-Каменський, стовпом західноруської церкви - Е. Четиркін і П.М.Батюшков, найбільшим землевласником Речі Посполитої - В.О. Ключевський і М.Довнар Запольський.

Отже, в XIX ст. з'являється два абсолютно протилежні погляди на життя і діяльність К.-В.Острозького. Вони матимуть місце і на поч. ХХст., в дореволюційний час.

Більш прискіпливо цікавилися постаттю К.-В.Острозького І.Франко і особливо М.Грушевський. І.Я.Франко прийшов до висновку, що К.-В.Острозький був одним із головних рушіїв національного життя Південної Русі в другій пол. ХVI ст.

Абсолютно протилежних поглядів в оцінках постаті К.-В.Острозького, солідаризуючись з Пантелеймоном Кулішем, все своє життя притримувався Михайло Грушевський.

В українській радянській історичній науці за Люблінську унію 1569 р. К.Острозького на рівні з іншими названо зрадником інтересів України, яка була закабалена панською Польщею.

З негативними оцінками дій К.-В.Острозького і особливо ролі Люблінської унії виступив О.І.Баранович. Дещо пізніше, але досить співзвучно О.І.Барановичу. на адресу К.-В.Острозького висловився російський радянський історик І.М.Голеніщев-Кутузов. Він наголошував, що К.-В.Острозький був відданим до кінця своїх днів Польській короні, але в справах віри знаходився під впливом росіянина А. М.Курбського.

Загалом досягнення радянської історіографії в дослідженнях "Острозького періоду" були систематизовані і акумульовані в багатотомній "Історії Української РСР" з марксистсько-ленінських позицій. Партійно-офіційна оцінка залишалася незмінною в радянській історичній науці до початку 90-х років (В.О.Голобуцький, Й.Греков, В.Королюк, І.Міллер і ін.)

В умовах державної незалежності України з'явилися дослідники, що акцентували увагу на вирішальній ролі особи в історії і відповідно визначали її роль та значення. Так, львівський історик І.І.Мицько в підготовленій ним і виданій монографії, присвяченій Острозькій слов'яно-греко-латинській академії, при розгляді її головного творця князя К.В.Острозького наголошує на то му, що Костянтин-Василь на перший план ставив свої інтереси, за якими окривалися інтереси його країни.

Принципово протилежної позиції у визначенні історичного значення і ролі "Острозького епізоду" дотримується Н.М.Яковенко. Унія 1569 р., на її думку, знаменувала початок нового етапу в історії українського народу. В контексті переосмислення ролі Люблінської унії і особисто князя К.-В.Острозького в історії України прозвучали доповіді О.І.Журка, О.Карбовського, В.В.Павлюка, О.В.Байдича, І.Ворончук та ін. на Всеукраїнській науковій історико-краєзнавчій конференції, що відбулася в липні 1997р. в м.Старокостянтинові.

І.І.Огієнко вперше в узагальненій формі з православних позицій звертається до оцінки постаті К.-В.Острозького. Державницькі риси в князя К.-В.Острозького відсутні. 1 в той же час, - пише І.І.Огієнко, - всі українські магнати, взяті разом, не зробили стільки для України, скільки зробив сам князь К.В.Острозький! Він міцно боронив і обороняв Україну в найтяжчий час її життя, коли Папа, католики, єзуїти взялися разом знищити Україну, як окрему націю. Ось у чому вікова заслуга князя К.-В.Острозького. Це він врятував Україну як націю".

В І.І.Огієнка Костянтин-Василь Острозький постає тільки як образ благочестивий і доброчесний, духовний наставник і провідник України, опора її патріотичних сил, з яких вийшли П.Могила і Б.Хмельницький.

З думками і оцінками І.І.Огієнка постаті К.В.Острозького перегукується дослідження і І.Власовського.

Отож, як бачимо, різнолика тенденційність в осмисленні і розумінні історичності постаті Костянтина-Василя Острозького та його епохи, що відображалася і має місце на шпальтах праць вітчизняних і зарубіжних науковців, ясності в проблему не внесла. Дефіцит поміркованості і зваженості в діалектичному осмисленні долі К.-В.Острозького історичною думкою до певної міри спричинений обмеженістю джерельної бази і традиційними підходами до ролі особи зокрема, і розуміння т. зв. Литовсько-польської доби в минулому України, взагалі. Саме цими при-чинами обумовлена відсутність у вітчизняній і європейській історіографії спеціальних сучасних наукових досліджень, які були б присвячені проблемам Острозького роду та його ролі в історії України і Європи.

Зваживши на вклад цілих поколінь науковців в їх підходах до визначення ролі князя К.-В.Острозького в історії, вважаємо, що настав нарешті час тверезими очима поглянути на нейтрально-європейський простір і час, багатоманітність подій і явищ якого була спричинена великою мірою появою на арені такої постаті, як К.В.Острозький - фігури, яку необхідно досліджувати та усвідомлювати на широкій і, основне, принципово новій джерельній базі (в першу чергу, особистій кореспонденції) і розглядати її на європейському багатонаціональному фоні тодішнього життя, твердо дотримуючись при цьому хронологічної канви. За таких умов перед нами постає героїчна, світла і водночас трагічна епоха в історії нашої Вітчизни, яка акумулювала себе в непростій долі, що випала на життя князя К.В.Острозького.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму, компаративного аналізу культурно-освітніх процесів та суспільно-політичних явищ.
1. Християнсько-державницька роль К.-В. Острозького 1.1 Толерантність і терпимість – закон життя дому князів Острозьких

Ні у кого з дослідників не виникає сумніву у тому, що останній найвидатніший представник князівського роду Острозьких, Василь-Костянтин, усвідомлював себе русином-українцем, навіть перебуваючи у силовому полі польської освіти та культури. І хоча, як свідчать родинні листи, в побуті послуговувався польською мовою, це не викликало у нього нігілізму в ставленні до культури власного народу. Навчайся і свого не цурайся... Між іншим, князь добре володів латинською і грецькою мовами, і дітей цьому навчав. Суперечливість сильної натури, відшліфована багатством життєвих, в тому числі історичних колізій, вплив його різношерстого оточення і, безперечно, виховання керували поведінкою і діями князя. Залишаючись у вірі батьків, він прихильно ставився до єзуїтів, протестантів чи представників інших конфесій, спілкувався з ними, дозволяючи навіть селитися у своїх володіннях. Над усе Василь-Костянтин Острозький цінував мудру думку. Толерантність і терпимість були законом життя дому князів Острозьких. Його старша дочка Катерина вийшла заміж за протестанта Криштофа Радзивіла, молодша Єлизавета — за аріанина Яна Кишку. Дружини синів Януша та Олександра були католичками-полячками.

Для церковних істориків подібна поведінка можновладця видавалася незрозумілою. І клерикали-ортодокси в кращомувипадку намагаються зробити вигляд, ніби не помічають цього.

Московський вигнанець, який втік з Росії від немилосердної руки царя Івана Грозного, Андрій Курбський, дорікав князеві, що той має справи з єретиком Мотовилом. "Добродію мій вельми любий, - звертався він до Острозького магната, — по що ти прислав мені книгу, написану неприятелем Христа, помічником антихриста і вірним слугою його? З ким ти дружишся, з ким пристаєш, кого на поміч прикликуєш!.. Прийми від мене, слуги свого вірного, ласкаво раду: перестань дружитися з тими супостатами прелукавими і злими. Ніхто не може бути другом царя, як має приязнь з його неприятелями і держить їх, як за пазухою змія; тричі молю тебе, перестань так поступати, будь подібним праотцям своїм у ревності благочестя [26, с. 303]".

Погляд А.Курбського — також точка зору ортодокса, провідника ідеології православ'я, суть поглядів якого — повне збереження існуючого стану. Доброзичливе ставлення Василя-Костянтина до єзуїтів та католицтва чи протестантизму в цілому — спроба підняти українську церкву, а ширше, і всю Україну на рівень тодішньої Європи. В зусиллях єзуїтів він передусім вбачає те позитивне, що вони приносять, а саме — освіту. Треба віддати належне ченцям цього ордену: поставивши за мету будь-що латинізувати і денаціоналізувати Україну, а Польщу перетворити в опору католицизму, який відділяв би християнський світ від "дикунів-рутенів", вони обрали зручний для цього момент: православна церква, спроможна врятувати Україну від полонізації, переживала глибоку кризу. Вона значно поступалася католицькій своєю освіченістю, виглядаючи культурно зубожілою. До того ж голодне і зневажене руське духівництво втрачало авторитет в народі, відмирала традиційна виборність його громадою, її замінило "надавання духовних хлібів".

Часто-густо посади єпископів та архімандритів посідали люди, що не мали духовного сану, нерідко нехтуючи традиційним церковним висвяченням. Аморальна поведінка більшості владик, грубе нехтування церковними канонами та архієрейськими традиціями призводили до того, що в очах простого люду церква втрачала моральний авторитет. А деградація церковного життя згубно позначалася на національному та культурному житті України. Таким чином, не в лукавстві єзуїтів, а в "страшних внутрішніх ранах", що руйнували організм і робили його "лехкою здобиччю для каждого її ворога", була справжня причина усіх негараздів[11, с. 5]. Неуцтво або, як тоді казали, "велике грубіянство і недбалость" нижчого духовенства, занепад монастирів і цілковите забуття давнього руського анахоретизму, аморальне життя ієрархів, грубий "переступ ними канонів і переказів церковних", абсолютне нехтування своїми пастирськими обов'язками привели православну церкву на край прірви. Львівські братчики писали патріархові Константинопольському, що багато хто, споглядаючи це, "збентежені непевністю: чи не настає час погибели [11, с. 6]".

Князь бачить цю соціальну трагедію, переживає і розуміє: далі продовжуватись так не може. Але він швидше далекоглядний політик, ніж ортодоксальний захисник православ'я. Василь-Костянтин Острозький уважно приглядається до католицизму, який тоді активно ширився на Схід. Його вражала мобільність та гнучкість цієї релігії. Правда, в одному з листів до онука Радзивіла він навіть радив ходити на збори кальвіністів, а не до костелу. Будучи радше "ідеалістом" у релігії, вельможа однак шанував практичність протестантів, віддаючи їм належне за те, що мали власні школи і друкарні, освічених пасторів. На жаль, цього не міг він побачити у православ'ї. Правила і устави нашої церкви, - бідкався князь, - зневажають чужоземці. Немає вчителів, немає проповідників слова Божого, "часте відступництво від віри; доводиться сказати з пророком: хто дасть воду голові моїй і джерело очам моїм [11, с. 6]".

Спостерігаючи життя православної церкви, її консерватизм до усього нового (а у володіннях князя налічувалось понад 600 православних церков), він гірко констатує, що "люде нашої релігії" не тільки не боронять церкви й "віри своєї старожитої, але й самі насміхаються над нею та до ріжних сект утікають [11, с. 6]". Все опроверглося і упало "со всихь сторонъ скорбь, ситованіє і б да, - сумує з цього приводу Василь-Костянтин Острозький, - и если ее дал й почувать не будемо, богь в сть, што съ нами за конецъ будетъ!". І князь, безперечно, шукав причини цього лиха.

Настійні умовляння Андрія Курбського, пастирські і богословські повчання Дем'яна Наливайка та Емануїла Мосхупула спонукали Василя-Костянтина пильніше придивитися до проблем православ'я. Однак підтримка князем церкви, розуміння її проблем мали інший характер, ніж те, до чого закликав Курбський. Коли князь-емігрант намагався зберегти віру в первісному вигляді, замкнуту, як таку, що не реагує на зовнішні зміни, систему, його приятель Василь-Костянтин, захищаючи православ'я, прагне піднести його на вищий щабель. Він обороняє православ'я, образно кажучи, піднімаючись, а не опускаючись до нього, бажаючи православній церкві своєрідного аджорнаменто .

У відповідь Василь-Костянтин посилає Андрію Курбському книгу єзуїта П.Скарги "Про єдину церкву". Це зайвий раз переконує: так, князь думає про майбутнє церкви, про майбутнє віри, про створення єдиної християнської релігії. Він готовий прислухатись до свого опонента Петра Скарги, зрозуміти його. Отже, князь береться за велику складну і благородну справу, котра, до речі, не розв'язана й до сьогодні. Та марні зусилля. А.Курбський повертає книгу П.Скарги з докорами, як і щодо твору Мотовила. В свою чергу, надсилає "Бесіду Івана Золотоустого про Віру, Надію і Любов", у власному перекладі з латинської мови. І дуже розгнівався на Василя-Костянтина, коли той дав прочитати її якомусь полякові, називавши його "невченим варваром, що уважав себе мудрецем".

Один з листів князя, який сподобався, Острозький радить перекласти польською мовою, але Курбський пропозицію відкидає. "Коли б чимало вчених зібралось, - пише він, - то не зможуть вони буквально перекласти граматичні тонкості слов'янського язика на їх польську варварію. Не тільки з мовою слов'янською або грецькою не справляться, але навіть з їх улюбленою латинською [26, с. 304]". У цих словах явно виражене ставлення ортодокса до тих, хто не погоджується з його точкою зору.

Його нетерпимість і безапеляційність була аналогічною і у відношенні до змісту та форми освіти, яку Василь-Костянтин Острозький вважав спасінням в темноті суцільного неуцтва. Серед тодішніх українських панів вважалося модним посилати своїх дітей на навчання до єзуїтських шкіл. Пояснювалося це, в першу чергу, досить високим в них на той час рівнем викладання та виховання. Але князь Курбський не бачив ніякої користі від науки єзуїтів. Багато родичів, - скаржився він княгині Чарторийській, - родів княжих, шляхетських і чесних городян віддали дітей своїх на науку, "та єзуїти нічого їх не навчили, а тільки користуючись їх молодістю, відвернули від правої віри [26, с. 304]".

Без сумніву, побоювання А. Курбського щодо навернення юнаків-русинів у католицизм не було позбавлене сенсу. Адже Афанасьєвська академія у Римі, католицькі колегії і школи в Ярославі, Вінниці, Новгород-Сіверському, Перемишлі, Барі, Фастові, Луцьку та інших містах переслідували далекосяжну ціль — окатоличення і денаціоналізацію українців. Підтвердження цих намірів знаходимо, зокрема, у буллі від 4 лютого 1582 року, в якій глава римської курії писав: "Папа остерігає всі ці семінарії з метою пропаганди католицької віри серед єретиків і схизматів, які, звичайно, наші школи не відвідують, за винятком тих випадків, коли вони керуються чинниками матеріального плану, а тому відбір учнів ... потрібно робити з цього єретичного середовища[60, с. 6]".

І незважаючи на те, що А.Курбський мав певний вплив на нього, Василь-Костянтин Острозький не розділяв поглядів ортодокса і не став на його позицію. Вірно це чи ні, але саме завдяки цьому й залишився у нашій вітчизняній історії не просто однією з фігур можновладців у довгому пантеоні влади, а передусім далекоглядним і мудрим політиком, який дивився ширше і діяв масштабніше.

1.2 Криза православної церкви на території Польського королівства ХVІ ст.

Князя не могло не бентежити, що православна церква на території польського королівства в XVI ст. переживала глибоку кризу. Головне джерело і корінь цього лиха лежали в непорядках церковної верхівки та в крайній деморалізації більшості її представників. Вищі духовні особи — вихідці із знатних шляхетських родин, отримували місця, не проходячи чернечого сану, завдяки родинним зв'язкам або просто купуючи їх. Архієреї та архімандрити керували церковними володіннями з усіма привілеями світських панів. Вони утримували на службі військові загони на випадок суперечок із сусідами, дозволяли собі напади на них та вели життя, яке зовсім не личило духовним особам.

І це було властивим не тільки Київській митрополії і для православ'я загалом. Подібний стан речей спостерігався на той час в усіх церквах: і православній, і католицькій, і уніатській. І не дивно: для середньовіччя характерне поєднання протилежних характеристик та дій. Як на Заході, так і на Сході церковні посади перетворилися на предмет купівлі-продажу. Один із сучасників князя Острозького писав: "Правила св. отців не дозволяють посвячувати священиками молодших тридцяти літ від роду, а в нас іноді допускають п'ятнадцятилітнього. Він після складів читати не вміє, а його посилають проповідувати слово Боже: він своїм домом не управляв, а йому доручають церковний порядок [26, с. 307]". Йдеться тут про церковні порядки у Західній Європі, але подібне мало місце і на українських землях. Треба пам'ятати, що церква була одним з найбагатших феодалів, і порядки, які діяли у феодальному суспільстві, не могли оминути її. Тому, ймовірно, звинувачення православ'я в усіх гріхах з боку її релігійних критиків — це швидше результат політичних баталій та полемічні випади.

Доводиться також констатувати, що розкішне життя ієрархів супроводжувалося нещадним гнобленням підданих у церковних володіннях. "Ви, - говорив афонський чернець українським архієреям, - відбираєте у бідних селян воли і коні, видираєте у них грошеві данини, мучите, томите роботою, кров із них ссете". У той же час нижче православне духовенство перебувало у крайній бідності. Зубожілі монастирі перетворювались на хутори, владики заводили в них псарні для ловів, а ченці наглядали за ними. Приходські священики зазнавали утисків як від духовних владик, так і від світської влади. Пан зазвичай сам назначав у власному селі такого священика, який був йому до вподоби. І цей священик нічим не відрізнявся від холопа. Український священик у більшості своїй щодо виховання був мужиком: не вмів себе поводити, як слід, не було про що з ним поговорити. Сан духовний у цей час дійшов до такої зневаги, що чесному чоловікові було соромно до нього вступати. Годі було з'ясовувати, як відзначають сучасники, де частіше бували деякі священики: у церкві чи в корчмі.

Даючи характеристику тодішнім православним владикам, дослідник цього періоду з життя православної церкви український історик Орест Левицький підкреслював, що більшість з них була байдужою до релігії, наприклад, луцький єпископ Кирило Терлецький. "про котрого сучасники іронічно казали, що їх зовсім не подивувало би, якби сей владика навіть потурчився". У інших, мало освічених, чуття віри було не більше як навичка до православного обряду. Були й "досить освічені теольогічно", але у них, писав О.Левицький, не було "теплоти віри, і нони були дуже захаращені думками, незгідними з чистим православієм". Такий, на його думку, "найбільший вчений з тодішніх архієреїв Іпатій Потій, що змолоду був у різних протестантських сектах і потому знов навернувся на православ'я та ніколи не годився з його соборним принципом і все гаряче боронив католицьку ідею церковного одновладцтва..."12.

При такому стані духовенства панівна верства русинів поволі відходить від православ'я. Вищі ешелони суспільства починають соромитись своєї належності до православної церкви. Переймаючи звичаї, одяг, побут, мову, на кінець XVI ст. західноукраїнська аристократія почала слабнути у стремлінні своєму підтримувати руську віру і народність. Осередок її діяльності був вже не на Русі, а в Короні Польській, при дворі, в сенаті. Руська шляхта складала частку аристократії польської і намагалася прирівнятися до загалу. "Інтереси руські для неї були,- підкреслював російський історик М.Соловйов,- інтересами провінційними, і тому вона скоро охолола до них, як до нижчих за неї...".

Обумовлювалось це, безперечно, й тим ставленням польської церкви до "схизматиків" , яке мало місце. Її не цікавило, за великим рахунком, якесь об'єднання церков. Вона вбачала своїм основним завданням навернення православних до католицизму. Ця тенденція виявилась зокрема в тому, що польське духовенство настійно наполягало на доконечній потребі перехрещування православних, які переходили в католицизм, успадкувавши це домагання від часів Ягайла й Витовта. У польських католицьких творах і документах православні храми називалися "синагогами", а православні протиставлялися християнам.

Сприяла "міграції" під владу поляків й економічна політика, яку проводили в польському королівстві, а саме: шляхом надання привілеїв противникам православ'я. Католики усіма силами підтримували такі настрої. Єзуїт Скарга, глузуючи з богословської мови православної церкви, писав: "Що се за язик? Ним ніде не викладають ні філософії, ні богослов'я, ні логіки; в тім язиці не може бути ані граматики, ні риторики! Самі українські попи не в силі об'яснити, що такого вони читають в церкві, і приневолені допитуватись об'яснення по-польськи. З того язика — тілько невіжа й блуканина [26, с. 308]".

Підстави для подібних глузувань, безперечно, були. Бо служба в православній церкві велась церковнослов'янською мовою, незрозумілою для вірних. Вона стала непереборним бар'єром між віруючими та церквою. Але те ж саме було і в католицизмі. І одним з наслідків його стало поширення протестантизму.

Католицизм, фактично породивши протестантизм своїм консерватизмом, нереагуванням на зміни в суспільстві, ще на початку XVI ст. зробив необхідні висновки. Католицька церква тепер демонструвала явно динамічніший характер розвитку, ніж православ'я. Легко реагувала на зміни в суспільстві та пристосовувалась до них.

Ситуація в православній церкві XVI ст. виявилася драматичнішою. Зупинити її занепад могла тільки якась зовнішня сила. Сила світська. Такою в історії української культури стали братства та діяльність князя Василя-Костянтина Острозького.

1.3 Заснування братств – важливий крок на шляху пробудження життя українського народу

Заснування братств — важливий крок на шляху пробудження духовного життя українського народу. Найбільш відоме серед них Львівське, засноване з благословення Царгородськоко патріарха Єремії під час відвідин Русі в 1586 році. Його головною метою стало виховання сиріт, догляд за убогими, допомога під час голоду та інше. Фундатори братства збирали грошові внески по шість грошів у скарбницю. При братстві завели друкарню, школу, лікарню. Це була одна із форм консолідації широких верств населення у боротьбі за соціальні і національні права, за збереження національної самосвідомості, основ моралі, етики, духовного багатства.

Патріарх, закладаючи братство, наділив його правом наглядати, як духовні та світські особи виконують свої обов'язки. Такий стан речей виявився абсолютно неприйнятним для духовенства. На Заході теж подібного не було. Там світські особи повинні сліпо вірити духовним наукам і трактувати їх можна було тільки під проводом духовних осіб. Не дивно, що вищі ієрархи православної церкви не сприйняли заснування братств, а львівський владика Гедеон із самого початку вступив з ним у напружені стосунки.

Незважаючи на це, патріарх Єремія, проїжджаючи через Південну Русь у 1589 році, підтвердив та ще більш розширив права Львівського братства: позбавив його залежності від місцевого владики, не дозволив відкриття інших шкіл, крім школи в братстві, залишив братству право нагляду за єпископським судом. Крім того, патріарх вигнав київського митрополита Онисифора Дівочку за двоєжонство та висвятив замість нього Михайла Рогозу. У Луцьку патріарх призначив екзархом єпископа Кирила Терлецького. Між іншим, із двома останніми призначеннями патріарх явно прогадав. І Рогоза, і Терлецький згодом стали активними ініціаторами і провідниками ідеї унії.

Не тішило українське духовенство й те, що, перебуваючи під турецькою владою, патріарх постійно вимагав фінансової допомоги, яку збирав на українських землях. Листи із Царгорода наповнені постійними проханнями і вимогами. Православне духовенство стогнало під тягарем цих вимог. "Ми такі вівці, - скаржилися українські священики, - котрих тілько доять і стрижуть, а не кормлять".

Через рік після від'їзду патріарха митрополит скликав у Бересті синод. Архієреї нарікали на патріарха і братства, особливо на Львівське, яке після 1593 року перебувало під його безпосереднім керівництвом. "Як, - обурювалися архієреї, - яким-небудь сходинам пекарів, купців, сідлярів, кушнірів, неуків, що нічого не розуміють з богословських діл, дають право переглядати суд церквою установлених властей і укладати присуд про діла церкви Божої [26, с. 309]". І дійшли висновку: краще підкоритись папі, ніж Царгородському патріарху.

Братства відіграли важливу роль у розвитку української культури. Справді, можна погодитись, що братський рух являв собою певний крок уперед. Виникнення братств — своєрідна реакція на цеховий устрій тогочасного суспільства, спроба захистити свої інтереси. Братства сприяли духовному розвитку, монополізувавши певні сфери культурного життя суспільства (книгодрукування, школи тощо).

Діяльність же Василя-Костянтина Острозького у релігійному та культурно-національному житті виглядає зовсім по-іншому. Закладаючи друкарню в Острозі та Дермані, князь не керувався матеріальними вигодами. Гуртуючи навколо себе видатних вчених та сучасників-інтелігентів, він створює в Острозі культурний центр, який дійсно відіграв фундаментальну роль у становленні української культури та національної самосвідомості. Князь палко прагне надихнути православ’я шляхом освітньої діяльності. Василь-Костянтин виношує плани створення вселенської християнської церкви.

1.4 Костянтин-Василь Острозький і церква

У 1593 році володимирським єпископом обрали Іпатія Потія — людину світську, берестейського каштеляна. Князь Василь-Костянтин підтримував цю кандидатуру, оскільки Потій вважався його родичем. Польський король не заперечував, зважаючи якраз на цю обставину і сподіваючись у такий спосіб уласкавити могутнього українського вельможу.

Князь Острозький покладав великі надії на Потія, ділячись з ним своїми задумами і конкретним проектом щодо унії. Острозький, ще на початку 80-их рр. XVI ст., обговоривши можливість унії з папськими дипломатами, в червні 1593 р. вислав Потію своє бачення можливої унійної угоди. Згідно з нею Київська митрополія мала домовлятися зі східними патріархами та Московською й Молдавською церквами про спільну участь в порозумінні з Латинською Церквою. Йшлося про порозуміння, яке б не порушувало обрядових традицій християнського Сходу і яке забезпечувало б права і гідність, рівні з Римо-Католицькою церквою. Тобто князь вважав альянс можливим лише тоді, коли до нього приєднаються інші церкви. На його переконання, унія мала стати такою злукою церков, яка б привела до створення вселенської християнської церкви (не виключено, що патріархом такої церкви Василь-Костянтин мислив самого себе). Тонко вловивши ці пориви князя, римська курія не переставала вести з ним активні переговори. У Ватикані добре зрозуміли, хто є господарем Русі. Варшавський нунцій Балоньєтті в одному із своїх листів писав, що старий князь виявив таку добру прихильність до цієї справи, що навіть публічно заявив: "Якщо патріарх (Константинопольський) не прийде до згоди з Апостольським престолом, то він і без нього сам прийде до згоди".

Василь-Костянтин настільки вірив у реальність унійних поривань, що навіть радив Володимирському єпископові Потію поїхати у цій справі до Москви. Метою унії князь вважав заснування шкіл, освіту проповідників і взагалі поширення знань. Отже, укладення унії, з його точки зору, мало передусім носити загальний просвітницький характер.

Безумовно, у підході князя до розуміння унії проявився вплив протестантизму. Спостерігаючи за цією церквою, він, очевидно, дійшов висновку: належить багато чого змінити в церковних обрядах православної церкви, в її управлінні. Усунути, як він казав, людські видумки. Потій на це відповів так: "Східна церква виповняє свої обряди правильно: нема нам що посуджувати ні гудити: в Москву ж я не поїду: з таким порученням там під кнут попадеш. Лучче ви, яко перший чоловік нашої віри, зверніться до свого короля [26, с. 309]". Єпископ добре розумів консерватизм православної церкви і не наважувався ризикувати. Із середини 1593 р. протягом наступних двох років українсько-білоруські єпископи, поодинці й спільно, опрацьовували плани унії та ознайомлювали з ними ієрархів Римської церкви і представників цивільної влади Речі Посполитої. Владики готували кілька декларацій про унію, які набирали дедалі обширнішої форми; вони практично виключили від переговорів з католицькою стороною українсько-білоруських магнатів, в тому числі Василя-Костянтина Острозького. Судячи з напрямів реформ, які пропонувалися, і текстів унійних декларацій, ієрархи хотіли вийти не лише з-під юрисдикції Царгородського патріарха, а й з-під сильних впливів світських кіл. Не рахувалися єпископи і з пропозиціями князя. І коли Острозький зрозумів це, він круто змінив свою точку зору щодо ідеї єднання з Римом. Ніякі вмовляння і переговори з ним успіхом не увінчалися. Іпатій Потій усвідомлював негативні наслідки цього протистояння, всіляко намагався переконати князя в правильності шляху ієрархів — одного разу навіть на колінах, - Острозький залишився непохитним противником унії. Це не могло не вплинути на її сприйняття шляхтою, міщанами і чернецтвом.

Не зумівши схилити В.-К.Острозького до унії в редакції відомих "Артикулів", православні владики в 1595 році спорядили посольство до Риму, де присягнули папі на вірність. Однак це був акт "послуху", а не єдності, відмова від юрисдикції патріархові та підпорядкування у всьому владі Ватикану. На честь цієї події понтифік навіть викарбував пам’ятну медаль із зображенням власної персони, яка благословляє "руських послів", і надписом латиною "Рутеніс рецептіс". Рим, таким чином, досяг своєї мети, а Потій і Терлецький — задоволені збереженням православного обряду в результаті здійсненої інкорпорації. Правдоподібно, мова тут йшла не про якесь політичне лицемірство чи зумисну лінію у стосунках з православними; певною мірою це апріорна настава католицької релігійної ментальності і культури.

Князь слушно вбачав у діях Іпатія Потія ошуканство і назвав володимирського єпископа зрадником, не гідним високого стану. 24 червня 1595 року Василь-Костянтин написав та розіслав послання до всіх православних обивателів Польщі і Литви, в якому підносив православну віру і сповіщав, що головні її провідники є пастирями мнимими. Митрополит та єпископи, за його словами, стали вовками, відступили від східної церкви, "притулилися до західних" і замислили відірвати від віри всіх благочестивих. "Багато з обивателів тутешнього краю держави його милості мого короля, послушних святій східній церкві, -писав князь, - вважають мене передовим чоловіком в православ'ї, хоч я сам уважаю себе не більшим, як рівним між іншими щодо правовірності; з тої причини боюся, щоб я не став винуватим перед Богом і вами; тому завіщаю вам про се, про що запевне дізнався я, бажаючи разом з вами одностайно стати проти супостатів, щоби з Божої помочи при вашій дбалості ті, що приготовили на нас сіті, самі в ті сіті попали. Що може бути соромніше і безправніше, коли шість або сім злодіїв відпало від своїх пастирів, котрі їх настановили; а вважають нас безсловесним товаром, важаться самовільно відривати нас від правди і вводити нас в загибель з собою? [26, с. 310]".

Коли виходити з тези, що в справах церкви Василь-Костянтин діє скоріше як політик, стає зрозумілим: він образився на Іпатія Потія, бо впевнився, що його просто ошукали. Відтак князь звертається до короля з проханням скликати собор, на якому були б присутніми як духовні, так і світські представники для обговорення питання унії. Монарх спробував умовити В.-К.Острозького пристати до неї. Особливо наголошуючи на тому, що грецька церква перебуває під владою такого патріарха, який утримується волею невірних магометан.

Згідно з римсько-католицькими канонами церковні справи мають вирішувати особи духовні. Але, добиваючись дозволу короля на собор, Василь-Костянтин спробував організувати спільний з протестантами демарш проти католиків. Він писав у зверненні-заклику: "Всі, що признають Отця і Сина й св. Духа, люди одної віри; як би в людей було більше терпимості між собою, як би люди з шаною гляділи, як їх брати славлять Бога каждий після свого сумління, то менше було б сект і наук на світі. Ми повинні злучитися зі усіма, хто тільки віддаляється від латинської віри й сприяє нашій долі: всі християнські ісповідання повинні боронитися проти "папежників". Його королівська милість не схоче допустити нападу на нас, тому що в нас самих може явитися двадцять, а бодай п'ятнадцять тисяч оружних людей, а панове папежники можуть взяти верх над нами хіба числом тих кухарок, котрих ксьондзи держать у себе замість жінок [28, с. 235] .

Король Сигізмунд, ознайомившись з цим посланням, висловив Василю-Костянтину догану за грубі випади, особливо за натяк про "ксьондзівських кухарок". Разом з тим монарх не забував: він має справу не з простим шляхтичем! Погроза виставити тисячі озброєних людей щось та могла значити, адже в країні панував дух анархії. Свавільні магнати, зосередивши в своїх руках величезну силу, ні з ким не рахувалися, не зважали на рішення суду, а самі розправлялися із суперниками. Наїзди на володіння сусідів вважалися звичайним явищем. І на погрози такої людини, як Василь-Костянтин Острозький, король змушений був зважати.

Тим часом рух проти унії в Україні шириться. У Віденському братстві виходить "Книга Кирила объ Антихрист ", написана Стефаном Зизанієм, що носила гостро антипапістський характер. У ній доводилось, що понтифік — Антихрист, про якого існує давнє віщування, а час унії — це і є час антихристового царства.

І серед духовенства, і серед світських твір С.Зизанія користувався неабияким успіхом. Втрутився король, заборонивши книгу, а автора велів посадити у в'язницю. Проте рух проти підпорядкування православної церкви Римові не вдалося зупинити репресивними заходами. Львівське братство настільки різко виступило проти цієї злуки, що єпископ Балабан, приєднавшись спочатку до унії, налякався так, що звернувся до суду, твердячи про нечинність підпису, оскільки, мовляв, поставив його на чистий папір...

Листами від 7 лютого 1596 року понтифік сповістив короля Сигізмунда III про укладення унії, а митрополиту Михайлові Рогозі наказав скликати собор єпископів для сповідування віри, виголошене в Римі Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким. Прибулі до Берестя відразу поділились на два табори. Члени уніатського синоду (собору) навіть думки не припускали про можливість проведення єдиного зібрання з православними, які не згодилися на унію. Тому два собори обмінялись прокляттями і взаємними звинуваченнями у гріхах, а відтак відлучили один одного від церкви. Ті , хто прийняв унію, сповістили про це оригінальним чином: "Хто тебе, від нас проклятого, буде вважати в данім сані, той сам проклятий буде від Отця і Сина і Святого Духа".

Потім обидві сторони звернулись до короля. Православні, зокрема, просили не вважати зложених духовними особами і змусити їх повернути церковні володіння, щоб віддати їх тим особам, котрі будуть знову обрані. Та король взяв сторону уніатів, а голову православного собору Никифора24 велів ув’язнити. Тільки завдяки заступництву Василя-Костянтина вирішення справи перенесли до 1597 р. і сам князь особисто доставляє Никифора на суд сенату. Оскільки справа Никифора не була духовною, а суто політичною, то й ставлення до неї виявилося відповідним: Никифора звинуватили в чародійстві та шпигунстві на користь турків.

Як і слід було чекати, суд справді виявився неправим. Виходячи навіть із римсько-католицьких правил, світські особи не мали права судити людей духовного стану і чужоземців. Никифор же був якраз таким чужоземцем, призначений самим царгородським патріархом бути його представником у Бересті.

Князь Василь-Костянтин гостро відреагував на подібне рішення, кинувши в обличчя короля слова: "Ваша милість, нарушаєте права наші, топчете ногами волю нашу, насилуєте сумління. Яко сенатор не тільки сам дізнаю зневаги, але бачу, що все те веде до загибелі королівства Польського; після того нічиї права, нічия воля не обмежені: незадовго настане розлад; може бути, тоді додумаються до чого іншого! Предки наші, присягаючи на вірність своєму володареві, і від його також приймали присягу, що пильнуватиме справедливості, милості й охорони. Між ними була обопільна присяга. Схаменіться, ваша милість! Я вже у високих літах і надіюся скоро покинути сей світ, а ви зневажаєте мене, відбираєте те, що для мене дорожче всього, — православну віру! Схаменіться, ваша милість! Поручаю вам сего духовного сановника; Бог пошукувати буде на нас кров його, а мені, дай Боже, не бачити більш такого порушення прав, навпаки нехай Бог позволить мені на старості літ почути про добре здоров'я його і про кращу охорону вашої держави й наших прав! [26, с. 315]"'.

Закінчивши промову, яка справила на всіх велике враження, розгніваний князь покинув сенат, залишивши напризволяще Никифора. Стурбований король послав навздогін Василеві-Костянтину його зятя Криштофа Радзивіла, щоб умовив того повернутись. "Король, - переконував тестя Радзивіл, - жалкує над вашою прикрістю: Никифор буде звільнений". Украй роздратований князь навідріз відмовився повернутись до сенату, кинувши спересердя: "Нехай же собі і Никифора з'їсть...".

Княжа честь виявилася вищою життя ієрарха. Никифора заслали у Марієнбург, де він згодом і помер у в'язниці.

Через два роки після цієї події князь Острозький разом з іншими православними панами та шляхтою знову спробував ініціювати конфедерацію з протестантами для спільної боротьби проти католицизму. Був навіть розроблений проект угоди між православними і протестантами. Однак особливого успіху ця акція не принесла і виявилася останньою в протистоянні унії. До того ж на очах князя у католицизм переходили рідні сини та онуки, а старець вже не мав ні сил для спротиву, ні натхнення.

У боротьбі з унією Василь-Костянтин проявив себе як противник існування відокремлених християнських церков. З огляду на це його можна назвати великим утопістом в історії України. Адже спроба злучити всі християнські церкви в одну, наднаціональну, виявилася глибоко романтичним, утопічним у своїй основі, екуменічним проектом. Про жодні практичні заходи щодо його здійснення тоді не йшлося, та й, мабуть, не могло йтися. У XVI ст. ідея об'єднання церков не могла прищепитися у суспільстві і пустити глибоке коріння. Представниками кожної течії християнства: і католиками, і протестантами, і православними — Василь-Костянтин сприймався відступником і єретиком. Можливо, саме цим утопізмом і пояснюється його толерантність до власних синів, до того факту, що вони перейшли в католицизм. А може це добре продуманий політичний хід?

У релігійній літературі, присвяченій періодові унійного руху в Україні, знаходимо досить однозначні характеристики князя Василя-Костянтина Острозького. Та довіряти церковним історикам навряд чи можна. Тим паче, коли існують деякі факти з життя князя, котрі аж ніяк не вписуються у задані схеми. Зокрема, підтвердженням нашої думки може служити епістолярна спадщина нунція А.Болоньєтті. Так, у листах кардиналу Комо в червні-липні 1583 року папський посланець детально змальовує свої зустрічі та розмови із синами Василя-Костянтина — Янушем та Костянтином, а також тривалі бесіди із самим князем. При всіх розмовах, які точилися навколо церковної єдності, несподівано на поверхню випливає ще одна справа. Справа, що проливає зовсім інше світло на зацікавленість князя у переговорах з католиками. Виявляється, острозький магнат мав давню тяжбу з імператором за землі в Богемії і звертався через кардинала до понтифіка за допомогою у її вирішенні[32, с. 88, 94].

Князь "гаряче просив, - пише Болоньєтті, - щоб я звернувся з проханням до його святості (папи римського), написати листа в цій справі до його імператорської величності [32, с. 88]". З листа видно, що у стосунках з папою князя цікавлять швидше економічні, суто меркантильні, мотиви. Далі Болоньєтті констатує: "...коли цей пан (князь) буде переконаний, що я сприйняв його прохання близько до серця, то можна буде отримати від нього те, що необхідно для служіння богу, а отримати можна від нього багато [32, с.88]".

Отже, виходячи з щойно наведеного, стає зрозумілим й прохання князя прислати до Острога вчителів з Риму. Без сумніву, магнат добре розумів, яку політику гнутимуть прислані до Острога вчені мужі. В одному з листів той же Болоньєтті зізнавався: "Слід було б послати кількох єзуїтів, які знають мову і грецький обряд, які б однак не розкривали себе (тому, що інакше їх не допустили б), а своїм одягом та справами підкреслювали б, що вони священики грецького обряду [32, с. 83-84]".

В іншому місці Болоньєтті повідомляє, що генеральний управитель Василя-Костянтина погоджується, аби "отці єзуїти були б для цієї справи (навчання в школі) найбажанішими, але вони можуть викликати підозру [32, с. 83-84].

Більше згадок про Богемію у листах не зустрічаємо. Судячи з усього, інтерес князя до папи не просто згас, а його поведінка викликала спротив.


1.5 Діяльність князя у релігійному та культурно-національному житті

Наприкінці XVI століття налагодились активні контакти князя з патріархом Мелетієм Пігасом. До речі, всі листи зберігаються в архівах монастиря на острові Патмос. У своїх посланнях патріарх Пігас неодноразово висловлює задоволення діяльністю нашого князя на користь православної церкви і просить не залишати цих починань, порівнюючи його з візантійським імператором Костянтином Великим. Та найголовніше, що цікавить патріарха, - це фінансова допомога. "Пригадай трохи, - пише він, - і про нашу неволю і подай коли-небудь руку допомоги, адже можеш з Богом це зробити [36, с. 75]". А ще просить: "до всіх трудів його для істини додати і наступне: відкрити училище, цю найкращу охорону благочестя [36, с. 75]". Очевидно, відкриття у 1602 році навчального центру при Дерманському монастирі — наслідок спонукань патріарха.

Князю Острозькому присвятив свій твір "Про єдність церкви божої" Петро Скарга, добре розуміючи вагу магната в боротьбі за об'єднання католицизму та православ'я. Схильність останнього до діалогу конфесій, заклик до використання занепадаючим православ'ям, особливо на середньому та нижчому пастирському рівні, інтелектуальних, філософських, богословських, загальнокультурних здобутків католицького Заходу розцінювалися Скаргою як повна підтримка князем ідеї злиття обох конфесій. З погляду Скарги, таке об'єднання мало відбуватися під егідою Риму, щоб нести, так би мовити, світло Заходу в темряву занепалого Сходу. Це аж ніяк не відповідало виношуваним Василем-Костянтином планам.

Не менш важливим, особливо з огляду на те, що князь В.-К. Острозький був активним учасником тогочасних подій, є аналіз наслідків Берестейської унії. Без сумніву, цей союз носив чисто ідеологічний характер, поєднуючи в собі не адміністративні, а духовні структури. Оцінка його в сучасній церковній історіографії тенденційна з обох сторін - як захисників унії, так і її противників. Офіційна точка зору донедавна визначалась доктриною офіційної державницької історіографії XIX століття, яку можна сформулювати так: "самодержавство — православ'я — народність". Православна церква в цій тріаді отримала статус державної і перехід з православ'я до будь-якої іншої християнської конфесії розглядався як карний злочин.

Берестейська унія мала і зовнішні, і внутрішні передумови. XVI ст. — доба Реформації та Контрреформації в Європі — для української церкви стала чи не найважливішою сторінкою в її історії. У цей час для православ'я питання повстало руба: бути чи не бути? Як уже говорилося, світський патронат, ставропігія братств із правом контролю над єпископами, неспроможність східних патріархів оздоровчо впливати на зболений організм української церкви, загроза її латинізації та спольщення, тиск Москви — нагально вимагало динамізації церковної форми, зміни способів її діяльності. Це усвідомлювали в Київській митрополії як духовні, так і світські особи. Деякі вбачали вихід з кризового стану в злуці з Римом, хоча форми унії вони розуміли кожен по-своєму.

Бачення унії, скажімо, князем Василем-Костянтином Острозьким, далеко випереджало свій час. У цьому баченні йшлося про союз всіх конфесій, покликаний привести до створення вселенської християнської церкви.

Можливо саме тому, адже князь Василь-Костянтин Острозький був аристократом, для якого польський лад мав багато чого привабливого, він не вдавався до рішучих дій проти насилля влади в питаннях церковної унії. У листі до Львівського братства він писав: "Посилаю вам декрет, уложений на минувшім сеймі, вельми противний народному праву, а більш усего святій правді, і даю вам не іншу раду, як тільки сю, щоби ви були терпеливі і дожидали Божого милосердя, поки Бог по своїй доброті не склонить серця його королівської милості до того, щоби нікого не обиджував і кожного лишив при своїх правах [26, с. 316-317]".

Не можна не погодитися з М.Костомаровим, що дійсно вища верства в Польщі була всемогутньою і якби твердо стояла у вірі і міцно боронила її, ніякі хитрощі короля та католиків не змогли б їй зашкодити. До того ж завдяки далекоглядній політиці польських монархів (надання привілеїв, формальне зрівняння у правах з католиками і т.д.), українські можновладці не мали підстав для боротьби. Вони просто купилися. Очевидно, це розумів і князь Острозький, не вдавшись у цій ситуації до збройного протистояння.

А далі трапилось найцікавіше. Унія, на початку задумана для принади вищої української верстви, виявилась зайвою. Українське вище панство і без неї мігрувало в католицизм. Це ще раз підтвердило аксіому, що не ідеологія перетворює світ, а економічні чинники. Внаслідок — у самій Польщі уніатська церква стала нижчою, простонародною, не вартою уваги вищої верстви. На українських землях вона поширилася тільки на західних теренах, і знову ж таки переважно серед простого люду.

Отже, можна дійти висновку: незважаючи на дії конкретних осіб щодо створення унії, об'єктивно вона стала результатом пошуку шляхів подолання церковної кризи в Київській митрополії. Об'єктивно її ініціатори стояли перед дилемою: продовжувати нерівну боротьбу за існування церкви, наперед знаючи, що практично неможливо виграти в цьому поєдинку і опинитись перед реальною загрозою латинізації, чи піти на союз з Ватиканом задля збереження східного обряду і практичного зрівняння православного духовенства в правах із латинським. Правда, змінивши лише юрисдикцію з Царгородської на Римську.

Потрібно сказати, в справі укладення унії католицтво виявило гнучкішу політику. І це зрозуміло. Воно вже отримало повчальний урок від протестантів на початку XVI століття.

Довгий час як за царату, так і в радянські часи існувало твердження, ніби "спольщення", "покатоличення" та "дискримінація' були головним завданням унії. Ці міркування підпорядковувалися, очевидно, існуючій конфесійній домінанті. Без сумніву, Рим виношував власні плани щодо України і твердження про "покатоличення", "одвічну" експансію католицизму, мабуть таки, небезпідставні. Але в унійних ініціативах католики виявилися вправнішими гравцями і дипломатами, ніж православні. Можна сказати: унія — це швидше реакція католицизму на протестантизм, спроба зупинити його в тріумфальній ході на Схід. Поряд з цим, тут слід згадати ще одну деталь. М. Грушевський справедливо називав відомі процеси оновлення всередині православ'я кінця XVI століття "першим українським національним відродженням", поза яким важко уявити і правильно зрозуміти роль унії.

Зрештою, нас не цікавлять ситуативні інтереси тієї чи іншої групи осіб чи організацій. Через століття їх дії виглядають по-іншому, ніж для сучасників, і розкривають те дійсне значення, яке відіграла та чи інша подія в історії становлення держави. Як показує історія, Берестя допомогло Україні відчинити вікно до романського та латинського світів, сприяло розвитку українського ренесансу, засвоєнню західних стилів у культурі та мистецтві. Разом з тим, незалежно від суб'єктивних намірів її ініціторів серед українсько-білоруських ієрархій, унія об'єктивно ставала знаряддям соціального і духовного поневолення українського і білоруського народів, сприяла їх поглинанню шляхетською Польщею.

І трапилася парадоксальна річ. Те, що задумувалося для скріплення церкви, стало немовби причиною її роз'єднання на довгі століття, аж до наших часів. І не видно цьому кінця. Вірніше, Берестейська унія швидше стала не причиною роз'єднання, а тільки каталізатором, який інтенсифікував вже визріле в душах людей. А там метастазила якась важка духовна недуга, якою ми хворіємо аж до сьогодні. Андрій Шептицький дуже влучно сказав з цього приводу: "Вони хотіли розділюватися, так само, як сьогодні ми. Ми не дуже-то прагнемо єдності [23, с. 5]". [Погодьмося, це гостра і жорстока думка, але її потрібно було висловити, аби зрештою розпочати те спасенне об'єднання, якщо не хочемо загинути. "Чотириста років активного поборювання один одного спричинили в нашому краю таку духовну руїну, що в порівнянні з нею татарське лихоліття — це іграшка [23, с. 5]".

...Тільки тепер повною мірою розуміємо мудрість князя Василя-Костянтина Острозького. І якби подібних до нього людей було більше, вітчизняна історія пішла б зовсім інакше.

Його час, час спроб і зусиль знайти дорогу від серця до серця має стати уроком для сучасного покоління. Ми не повинні чекати, коли хтось за нас вирішить нашу справу, мусимо визначитись: продовжувати безглуздя розбрату чи братися енергійно до відбудовування єдності, розумного облаштування нашого спільного дому.


2. Князь Костянтин-Василь Острозький – великий меценат і просвітник 2.1 Острог ХVІ-ХVІІ ст. - перший в Україні науково-освітній центр

Постаті, хай би якими не видавалися видатними з нашого погляду чи сучасників, залишають слід у пам'яті людей, літописі держави не лише своїми вчинками й високими моральними чи політичними чеснотами, а й завдяки внеску у поступ та духовний розвиток суспільства. Вважаємо, до таких, без будь-яких застережень, особистостей належить Василь-Костянтин Острозький — один з найбільших можновладців XVI століття, відомий до того ж меценат і просвітитель.

Занепадали міста й руйнувались замки, зникали церкви й монастирі, а пам'ять про нього продовжує жити. Не тільки як про людину, яка володіла третиною Волині, і впливового державного та церковного діяча. А постать, усвідомлююча шлях розвитку Русі-України і йшла ним твердими і впевненими кроками. Великого романтика і утопіста, прагматика і тонкого дипломата. Проте найважливішим здобутком усього життя й діяльності Василя-Костянтина справедливо вважають створення і підтримку першого прообразу вищої школи в Україні - Острозької академії, що увіковічнила його ім'я, а в наші часи дала поштовх до відродження колишньої князівської столиці — "Волинських Афін".

Міста, мов люди. Народжуються, мужніють і умирають. А ось у XVI-XVII ст. для Острога, великого на той час міста, настала золота доба. Це був період, коли "Волинські Афіни" завдяки В.-К. Острозькому скликали до себе блискучі інтелектуальні сили як України, так і з-поза її меж. Родове місто знаменитих князів вважалося жвавим торговим центром: тричі на рік тут відбувались гучні ярмарки. На них з'їжджались купці зі всієї Європи та Сходу, через місто пролягало кілька важливих торговельних шляхів з Польщі, Молдови, Білорусі, Литви, Криму, Росії, Балкан та країн Західної Європи. Привозили сюди крам зі всього світу, а купувались вироби місцевих ремісників. Як кожне місто, заангажоване в міжнародній торгівлі, Острог швидко зробився відкритим для сприйняття всіляких новітніх культурних, мистецьких та релігійних віянь. Протягом останньої чверті XVI століття докорінно змінився навіть зовнішній вигляд Острога (за участю італійських архітекторів). Жодне волинське місто того часу не мало стільки будівель, виконаних у стилі ренесансу (замок, три дерев'яні палаци, міські вежі та будинки, ратуша). Тут стикувалися, взаємозбагачуючись, різні національно-культурні традиції.

Якщо під'їжджати до Острога з боку Дерманя, можна побачити на високому березі річки Вілія над Замковою горою куполи Богоявленського собору, що вражає своєю неповторністю, оригінальністю стилю і величчю. Неподалік від храму в середні віки здіймалась Кругла башта з вузькими бійницями та високим атиком із зубчатим парапетом.

Князівський осідок оточувала кріпосна стіна. Потрапити до нього могли тільки через ворота, які пильно охоронялись: Замкові, Дерев'яні, Луцькі й Татарські. Вулиці — Грецька, Підзамкова, Луцька — збігали до Ринку в центрі міста. У 1577 р. в Острозі налічувалось сотні будинків, функціонувало близько десятка церков. Жителі займались ремеслом і, як у будь-якому середньовічному місті, об'єднувалися в цехи: шевський, ковальський, теслярський, гончарний, сідлярський та інші. Був навіть цех скрипалів. В останній чверті XVI ст. тут виник відомий в Україні та Білорусії так званий острозький церковний спів. У документах зафіксована згадка від 1583 р. про Лаврентія — музику князя Острозького, а від 1635 р. — про проживання у місті 22 музик посполитих. У 1585 році місто отримує королівську грамоту (привілей) на магдебурзьке право, тобто на міське самоврядування, що стимулює до ще інтенсивнішого економічного розвитку міста. Острог розширювався просторово, зростала і кількість мешканців. На початок XVII ст. у місті проживало майже сім тисяч людей.

Сучасників вражав величавий двоповерховий замок з глибокими підземеллями, де зберігалися князівські скарби. У твердині також розташовувалась велика для того часу бібліотека рукописних та друкованих книг. В Острозькому музеї-заповіднику можна й нині побачити стародруки, які, не виключено, походять із замкової книгозбірні. Серед них — греко-латинський словник, виданий в Базелі у 1562 р., на форзаці якого написані панегіричні вірші до Василя-Костянтина Острозького. Є в музеї ще одне базельське видання — трагедії Єврипіда, франкфуртського друку промови Ціцерона, грецька граматика Кленарда, "Космографія" Себастяна Мюнстера, подарована кн. В.-К.Острозькому. Вона й досі зберігається у бібліотеці імені Оссолінських у Вроцлаві.

Острог у XVI ст. відомий в Україні також і як осередок малярстза. Цікаво, наприклад, якщо у Львові, Луцьку та Володимирі у податковому реєстрі фіксуються окремі майстри-маляри, то в Острозі їх сім (Харитон, Лазко, Гаврилович, Дашко, Духнич, Богдан та Федір). У цей час і саме тут стає помітним відхід від традицій класичного іконописного малярства, спостерігаються паростки нового розуміння мистецького ідеалу, зумовленого гуманістичними тенденціями доби ренесансу.

Центром "домоначального града", як і будь-якого середньовічного міста, був князівський замок з укріпленими брамами і баштами. Від торговиці до мурів тягнулися одноповерхові будинки на вузьких земельних ділянках і втягнуті углиб кварталу. В окольному городі, що не належав безпосередньо до меж замку, височіли три церкви, костел, розміщалися будинки шляхти. Тут мешкали піддані і дворові слуги князя. А в місті — ремісники, купці та інша людність, яка користувалася правами самоврядування. Духовною окрасою Острога тих часів була Острозька академія. Будівлі її не збереглися. На жаль, не дійшли до нас навіть їх описи. Про першу українську школу вищого типу є лише згадки загального характеру. Зокрема в Острозькому Букварі (1578 р.) йдеться, що Бог повелів князеві Василю-Костянтину Острозькому "... устроіти дом на діло книг печатних, к тому же еще дом і дітей к научанію... і зібравши мужей в божественном писанії іскусних, в греческом язиці і латинськом, пачеже і в руском і пристави їх дітищному училищу [21, с.111]". Відомо також, що десь у проміжку між 1576 і 1578 рр. для школи збудовано поруч із друкарнею дім, в якому, ймовірно, було декілька кімнат-класів. Протягом наступних п'яти років "цей великий колегіум ... з великою набожністю і майже королівським розмахом...." розбудовується[3, с.78]. В академії на той час було відносно багато приміщень — сім кімнат, кухня, пекарня тощо. Очевидно, в академії жили викладачі та студенти, принаймні декотрі із числа тридцяти стипендіатів. Із листування папського нунція в Речі Посполитій А.Болоньєтті, який був обізнаний із справами княжого двору, відомо, що будівництвом і справами академії опікувався особисто князь В.-К. Острозький. Якийсь час ця свята справа була чи не основним завданням його життя. Князь добре розумів, що одним із найважливіших факторів, що призвів до кризи духовного життя, була відсутність в Русі-Україні своєї, національної школи. Автор знаменитої "Перестороги" писав тоді: "І так то вельми много зашкодило панству руському, же не могли школ і наук посполитих розширяти, і оних не фундовано, бо коли би були науку міли, тогди би за невідомостю й глупством своїм не прийшли до такової погибелі".

Читаючи кроніки польскії, знайдеш о том достатечне, як поляці Рускії панства поосідали, поприятелившися з ними і цорки свої за русинов давши, через них свої обичаї оздобнії і науку укоренили, так, іж Русь посполитовавшися з ними, позавиділи їх обичаєм, їх мові і наукам і, не маючи своїх наук, у науки римскії свої діти давати почали, котрії з науками і віри навикли. І так помалу-малу науками своїми все панство руськоє до віри римської привели, іж потомкове княжат руських з віри православної на римськую викрестилися, і назвиська й імена собі поодміняли, яко би ніколи не знайшлися бути потомками благочестивих прародителей своїх [57, с. 27]".

І справді, після Люблінської унії 1569 року на Україні місцевою шляхтою засвоюються польсько-шляхетські норми моралі, звичаїв, людських відносин, громадської поведінки, а також освіта, мова, манери, внаслідок чого українська шляхта повільно, але впевнено асимілювалась, втрачаючи свою традиційну простоту і набираючись "розкоші і славолюбства".

Звичайно, відбулося це не раптом і стосувалося не всієї української шляхти. Могутнім айсбергом над цією маргіналізованою гладдю піднімався князь Василь-Костянтин Острозький. Але як далеко зайшов цей процес маргіналізації, скажімо, у сфері мови, можна судити з такого факту. Навіть Андрій Курбський, людина глибоких ортодоксальних поглядів, надсилаючи К.-В.Острозькому бесіди Іоана Златоуста, перекладені церковнослов'янською мовою, і при цьому висловлюючи своє захоплення змістом цього твору, зауважував, що книжку "ліпшого ради вразуміння' слід перекласти польською.

Симптоматично, що не раптом, але паралельно цьому процесу проходив інший — розуміння важливості на слов'янських землях інтелектуального розвою. Однією з перших ластівок, яка готувала грунт для широкого культурно-освітнього руху, пов'язаного між іншим із поширенням друкарського мистецтва,була діяльність доктора медицини, полонянина Франциска Скорини4, який видав у Празі Псалтир церковнослов'янською мовою, з поясненнями "для людей простих руською мовою, що котре слово значить". Наступні празькі видання окремих книг Біблії, які вийшли в світ на початку XVI, були вже "зуполнє виложени на руський язик доктором Франциском Скориною з Полоцька, града славного, Богу ко чті, людем посполітим к науці". Цікаво, що високий рівень цих друків викликав наслідування не лише в пізніших білоруських та українських виданнях, але також і німецьких, друкованих в Тюбінгені.

Пробудженню потягу до освіти і знань на українських землях у другій половині XVI ст. сприяють також реформаційні течії, які намагалися зробити доступним "святе письмо" для вірних через уведення народної мови. У 1562 році в Несвіжі відомий Симон Будний5 опублікував протестантський катехізис. Дещо пізніше гетьман Григорій Ходкевич заснував у своєму заблудівському маєтку друкарню, куди прийшли працювати друкарі Іван Федорович (Федоров) та Петро Мстиславець — утікачі з Москви. Тут же в 1569 році надруковано Євангеліє з поясненнями — знаменита праця Максима Грека, пізніше передрукована в Москві.

Силу друкарського слова, його значення для поширення знань добре розумів князь Василь-Костянтин Острозький, епістолярна спадщина якого свідчить не тільки про його високу освіченість, але й про неабиякі літературні здібності і нахили. Власне, завдяки магнатові Іван Федорович переїхав до Острога, де заснував друкарню, яка започаткувала літературну та друкарську справу серед русинів. Вершиною великих задумів князя була організація власної національної освіти. І це не порожні слова. То був рух душі і його устремлінь. Напевно, не останню роль тут відігравали й самолюбство та мода, які були у ті часи невід'ємним атрибутом великокняжих дворів. Існування власної мистецької школи, літературного оточення характерне для усіх багатих родин середньовіччя і вважалося ознакою високого соціального стану. Зрештою не стільки істотний самий мотив заснування друкарні і академії князем - важливо те, що навіть прагнення йти за модою вилилось у створення цілого грона культурних осередків, виникнення першого в Україні науково-освітнього центру.

2.2 Слов'яно-греко-латинська академія – перший вищий навчальний заклад на теренах Східної Європи 2.2.1 Заснування і становлення академії

На жаль, з чого усе розпочиналось, з'ясувати сьогодні дуже важко. Складність дослідження обумовлюється втратою архівів Острозької академії. Не збереглися й статут цього навчального закладу та інші документи про його діяльність. Тому вивчення проблеми можливе тільки виходячи з інших, опосередкованих даних та згадок про академію в документах, спогадах та листах сучасників, свідченнях авторів, котрі працювали тут і твори яких побачили світ в Острозі. У зв'язку з цим дехто, особливо з противників православ'я, вважає, ніби в місті існувало нижче училище, відкрите В.-К.Острозьким виключно для потреб духовенства. Інші називають цей навчальний заклад академією, вкладаючи в назву ледве не сучасний смисл. Йшлося, очевидно, про різні речі. Сьогодні є підстави вважати, що в Острозі дійсно існувало нижче училище поруч з тим навчальним закладом, який став прообразом вищої школи. Саме для його потреб Іван Федорович видрукував знамениту Азбуку 1578 року.

Важливе значення у з'ясуванні питання щодо становлення академії могли б мати архіви Ватикану. Але з них вивчена і опублікована лише незначна частина. До того ж матеріали, що можуть зберігатися у Римі, опосередковані. Це, як правило, окремі кореспонденції та листування папського нунція Болоньєтгі з апостольським престолом, своїм братом та кардиналом Комо, лаконічна інформація про бесіди з князем В.-К.Острозьким, в яких повідомляється про будівництво "колегіуму", згадується плановий переїзд до Острога викладачів, які будуть "жити в колегіумі й там будуть на утриманні, а пізніше князь зі свого скарбу дасть їм одяг і достатню кількість грошей на інші потреби [3, с. 90]" .

Підтвердженням факту існування школи і академії слугує також акт розподілу міста між синами князя — Янушем і Олександром. У ньому, між іншим, читаємо: "Друкарня має бути у спільному зі школою подаванні, зверхності, підпорядкуванні", а у інвентарі частини окольного замку 1626 року фіксуються "стайні княжат їх милості, при яких маштарня, там же академія, школи, і друкарня та інші будівлі".

Згадки про академію, хоча й нечисельні, знаходимо у свідченнях учасників тих далеких подій. У 1587 році Г.Смотрицький, видаючи свій "Ключ царства небесного", вказує, що твір написано в Академії Острозкой". Через декілька років один із засновників уніатської церкви Іпатій Потій в полемічному "Отписе на лист ниякого клирика Острозького" висловив припущення, що його опонент — "єсть учень академии острозкой". Анонімний автор знаменитої "Перестороги" стверджує, що князь Острозький "збудовал школу", і додає: "також словенскую і грецкую у Острогу заложил друкарню". Холмський єпископ Яків Суша констатує, що "князь збудував в Острозі школу не тільки слов'янської мови, але латинських і грецьких наук, в яких виховав багаточисельну руську молодь як шляхетського, так і плебейського походження". Поет Симон Пекалід в поемі "Про війну Острозьку" іменує академію триязичним ліцеєм, де вивчались і благородні мистецтва. Тривалий час фундатором цього вищого навчального закладу вважався князь В.-К.Острозький. Але нещодавно був знайдений невідомий раніше тестамент (заповіт) Гальшки Острозької, що дозволяє сьогодні дещо по-іншому поглянути на проблему заснування Острозької академії. Виявляється, цей документ складений у м. Турові 16 березня 1579 року і внесений в Луцькі земські книги 10 січня 1583 року, тобто після смерті княгині. Із нього випливає, що саме княгиня Гальшка є фундатором академії в Острозі. Усе своє рухоме майно благородна княгиня заповіла своїм слугам, простим людям, що її оточували. А "братам крєвным" В.-К.Острозькому та його сину Янушу вона доручала усе своє майно і його розподіл.

Важко сказати, в якому стані складала цей тестамент "княгиня в чорному". І якщо й був вплив князя Острозького на його зміст, то детермінований він не тільки економічними меркантильними міркуваннями старійшини інституту меценатського руху на Волині. Ще задовго до цієї події князь доклав немало зусиль, щоб це важливе соціально-культурне явище функціонувало в панівних колах, щоб було розуміння значення духовних цінностей, ролі освіти, книгодрукування, літератури, науки, мистецтва в житті сучасного йому суспільства. Гуманісти тієї епохи намагались всіляко підтримувати і меценатський дух та ентузіазм князя, розвивати у нього почуття поваги до культурних цінностей, знання, поезії, філософії, підштовхували його і його оточення до протекціоністської діяльності. З цією метою вони присвячували їм свої твори, у передмовах апелювали до їх розуму, вченості, патріотизму, любові до античності. Іноді вони вдавались і до галантного "підлабузництва , зберігаючи при цьому почуття власної гідності. Не виключено, що князя воно розчулювало. Від Вільнюса і до Єгипетської Александрії цей магнат прославився своїми щедрими пожертвами на церкви, монастирі, школи. За його розпорядженням побудовано сотні церков, десятки монастирів та шкіл.

Засновуючи колегіум в Острозі, Василь-Костянтин залучив до викладання у ньому талановитих вітчизняних та іноземних діячів — літераторів, мовознавців, природознавців та інших фахівців. Чимало з них вихованці провідних європейських університетів — Падуї, Венеції, Кракова. Випускник Острозької академії, архімандрит Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський згодом напише в "Полінодії", що тут зібралось багато ораторів рівня Демосфена, філософів і мудреців, докторів слов'янської, грецької і латинської мов, "славних" математиків і старословів.

В Острозі на той час, не без участі князя, панувала особлива духовна атмосфера. Тут зустрічались, поєднувались і взаємовпливали різні національно-культурні традиції. Волинська "мекка" була відкритою для сприйняття всіляких новітніх культурних, мистецьких та релігійних віянь. У місті проживали греки і московити, білоруси і поляки, євреї і вірнопіддані Риму. В основу навчання в новоствореному навчальному закладі було покладене традиційне для середньовічної Європи, але цілком незвичне для східноєвропейського шкільництва, опановування семи вільних наук. Вивчалась граматика, арифметика, музика, риторика, геометрія, астрономія та діалектика. Окрім них, давалися основи знань з медицини та права. Але найважливішим і особливо унікальним для України було те, що викладання цих дисциплін, окрім церковнослов'янської, здійснювалось також грецькою та латинською мовами.

Це був цілий культурно-освітній центр. Окрім академії, включав літературно-публіцистичний гурток та видавництво, а кожен стипендіат мав право пройти пробу пером. Характеризуючи острозький феномен, М.Грушевський писав, усе це справляло враження "якогось блискучого феєрверку", було справжнім "огнищем нової осьвіти, нового шкільництва, нового духовного життя".

Освіта вищого рівня у середні віки, і особливо в добу ренесансу, залишалася значною мірою схоластичною. Так було в усій Європі. Священні книги служили у ті часи не тільки основою віровчення, але й вважались серцевиною будь-якого знання. Саме це спонукало до вивчення мов, якими написані ці книги. Тим паче у ренесансну пору, коли розпочався поворот до античності. Знання класичних мов перетворилося у важливий засіб освоєння та розуміння культурної спадщини античного світу. Ось чому "тримовність", володіння гебрайською, грецькою та латинською мовами у середньовіччі вважалося ознакою освіченості. Навчальні заклади такого типу існували при багатьох університетах Європи — Алькалі (Іспанія), Лувені, Оксфорді, Парижі.

Тримовним колегіумом вважалась і Острозька академія. Але набір мов у ній дещо інший, ніж у західних школах. Західноєвропейська концепція гебрайсько-грецько-латинської тримовності, де мови слід розуміти як культурний код, як систему цінностей і символів, властивих кожній із трьох культурних традицій, в Острозі відповідно до культурних та політично-релігійних потреб України своєрідно інтерпретується. Православний характер школи диктував заміну івриту церковнослов'янською мовою. І не випадково. Нарощувався новий духовний "ген". Академія постає в період посилення католицької експансії в Україні передусім як її протидія з боку захисників православ'я та української самобутності. Свідомо чи радше підсвідомо князь Василь-Костянтин Острозький обрав найгрізнішу зброю проти національного поневолення. Мабуть, розумів, що освіта і наука — найпослідовніший ворог будь-якої зупинки в розвитку. Знання - це вічна зброя, якій не може протистояти ні хитрість, ні меч. І хоча вона не дає одразу бажаних результатів — у кінцевому рахунку змітає на своєму шляху те, проти чого вона спрямована.

Назва "слов'яно-греко-латинська" школа до того ж відображала не тільки мови викладання чи вивчення, а загальну тенденцію, культурну орієнтацію, що полягала в прагненні синтезу слов'янської спадщини у формі візантійської та поствізантійської культури зі здобутками західного латинського світу. Такий синтез східних та західних елементів, до речі, характерний для культури України на всіх етапах її існування. Розвиток культури є достотним розвитком, коли вона поєднується з духовним надбанням інших народів і збагачується ним. В Острозі у XVI ст. уперше в Україні задекларовано саме такий напрямок культурної еволюції. Той історико-культурний центр, який організувався навколо блискучої плеяди Острозьких мудреців — своєрідна національна форма самоорганізації творчих сил, що стала продовженням київських духовних традицій. Сам князь Острозький, який стояв біля витоків зародження цього явища, вже не впливав на ситуацію. Це була упорядкована "стихія". Вона згодом перейде до Києво-Могилянської академії і до студій слов’яно-греко-латинської академії в Москві.

2.2.2 Викладацький склад Острозької вищої школи та його вплив на спудеїв

Біля колиски як західних університетів, так і Острозької академії, звісно, стояла церква. І релігія у середні віки була серцевиною навчання і виховання. Але є і різниця. Якщо західні навчальні заклади, наприклад, сприяли розбудові та вдосконаленню церковної організації, то функція Острозької академії переважно пов'язана із її обороною і захистом. І не випадково: цього вимагала українська самобутність, так хотів князь. Академія стала своєрідним ідеологічним осередком, важливим елементом реалізації "княжої програми захисту православ'я. Деякі історики навіть її виникнення пов'язують з виданням нового тексту Біблії. Напевно, це не так, хоч запрограмованість Острозької академії на ідеологічну домінанту, безперечно, суттєво впливала на зміст освіти. На відміну від європейських університетів того часу, а їх за деякими даними на початок XVI ст. налічувалось до вісімдесяти, академія не мала сталого складу викладачів, не існувало в ній поділу на факультети. Із чужинців до викладання запрошувались ті, які хоч і мали західноєвропейську освіту, але були пов'язані зі східною церквою або вважалися єретиками серед католиків. Фактично в Острозі вперше подолано монополію церкви в українській освіті. Запрошення духовних осіб до академії відбувалося насамперед через відсутність інших інтелектуальних кадрів. До того ж викладачі за роботу набували права займати поза нею різноманітні жалувані князем посади [44, с. 22-23]" .

Незважаючи на те, що в академії ознайомлювали з "вільним мистецтвом" (предмети "тривіуму" — граматика, риторика, діалектика), "квадривіуму" (арифметика, геометрія, музика, астрономія) і навіть з основами права та медицини, стипендіати не мали можливості отримати ступені бакалавра або магістра, тому мусили продовжувати освіту в інших західних університетах. Так трапилося і з Мелетієм Смотрицьким. Він закінчував навчання у Віленській єзуїтській академії і європейських університетах, здобувши вчений ступінь доктора медицини[70, с. 8-9]. У Падуанському університеті навчалися брати Олександр та Костянтин з Острога, їх земляк Костянтин Кішка та ін. [49, с. 317]''. І все ж із стін академії вийшла плеяда видатних діячів культури, які у подальшому примножили славу не тільки Острога, але й України. Це — Захарія Копистенський, Єлисей Плетенецький, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іов Княгиницький, ієромонах Афанасій та багато інших, вихованих "при благочестивомъ князъ Василіи Острозьком в добромъ наказаніи книжномъ [39, с. 217]". Вони працювали вчителями, перекладачами, літераторами, друкарями, проповідниками, були релігійними і військовими діячами. Симон Пекалід у своїй латиномовній поемі "De bello Ostrogiano" ("Про війну Острозьку") з теплотою і надією провіщав майбутнє академії: "Феб увінчає чоло молодих колись лавром зеленим, Він їм покаже зірки, що сяють у небі просторім, Дасть теж кіфару, навчить лікувати і знайти майбутнє, Будуть тоді керувати злочинним безглуздям чесноти, І завдяки божеству процвітатимуть влада і право ... [64. с. 203]".

Могло, але не сталось. Слушно з цього приводу зауважив М.Грушевський, що безперечною заслугою академії була її "літературна продукція", але, незважаючи на це, за "весь час свого існування Острозька школа не постаралася вишколити своїх власних учеників спеціалістів в різних науках". Іншими словами, математиків, астрономів, філософів, медиків, правознавців та інших фахівців, хоч викладання в академії, як свідчать різноманітні джерела, було на надзвичайно високому рівні. Найперше він визначався потужним викладацьким складом, представники якого були вихованцями латинських, протестантських та православних освітніх закладів. Серед найвидатніших з них грек Никифор Кантакузин, славний своєю ерудицією, випускник Падуанської академії; його співвітчизник Кирило Лукаріс, також вихованець Падуанської академії, один із ректорів Острозької академії, згодом патріарх Александрійський та Константинопольський; астроном, математик, доктор медицини, випускник Краківського і Падуанського університетів Ян Лятош; випускник Краківського університету, латиномовний поет Симон Пекалід; блискучий полеміст Мартин Броневський; перший ректор Острозької академії, відомий український публіцист Герасим Смотрицький та його син, випускник академії, згодом доктор медицини Мелетій Смотрицький. З життям і діяльністю академії та культурно-освітнього центру Острога тісно пов'язані імена Івана Вишенського, Василя Суразького, Клірика Острозького, Дем'яна Наливайка, ряду друкарів та книжників, їх педагогічні та наукові пошуки, ініціатива і культурна енергія якимось чудодійним чином творили неповторне полотно небаченого раніше освітнього закладу. Використання реформаційних способів організації навчання (школи, гуртки, видання текстів), прийомів практичного мислення і цілих блоків протестантської ідеології, православного енциклопедизму та кращих досягнень єзуїтської педагогіки піднесли навчання спудеїв академії на високий науково-методичний рівень. У той час в Острозі різновекторний релігійний феномен формував єдиний мислячий суспільний організм.

Реформаційну течію, наприклад, представляли постаті Христофора, Філарета' ,Римші16 і Михайловича17. Перший літературний твір Острозької академії, у відповідь на книгу П.Скарги, написав аріанин Мотовило[41, с. 203]. Поліграфічними зразками для перших острозьких книг послужили переважно європейські видання. Зокрема Новий Заповіт, призначений для домашнього читання, Новий Заповіт Чеховича (1577 р.), лютеранські книги повчань Сірахових (1533), книги Премудростей Соломонових (1535) віттенберзької друкарні Г.Рау, перший вітчизняний покажчик — "Собрание вещей нужнейших". Назви цих книг та їх видання опосередковано засвідчують, що у "Волинських Афінах" функціонувала не просто школа церковних кліриків. Тут існував поважний культурний центр, готуючи не тільки духовні видання, а й книги світського характеру.

Цікавим було й те, що джерелами для випуску Острозької Біблії послужили Геннадієвська Біблія, грецькі списки Біблії, привезені з Риму Діонісієм Раллі18, грецькі тексти зі Сходу, західноєвропейські видання Біблії (католицька Леоноліти Шарфенберга 1561 р.), кальвіністська Берестейська, антитринітарська Симона Будного та інші. Сам факт друкування Біблії з використанням цих джерел — явище ренесансно-реформаційної культури. І якби не обумовлювалось виключно завданням боротьби православної церкви проти унії, безперечно, здійснювалося б без залучення такої кількості священних текстів.

Острозька Біблія розрахована була не тільки на власне українські або руські краї (Україна, Білорусія, Польща, Литва, Московщина). Грекомовні вкраплення у текст переконують, що вона адресувалася до західноєвропейського читача.



Информация о работе «Громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя Острозького»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 150439
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
22411
0
0

... наших відомостей, ми мусимо сконстатувати у К.-В.Острозького брак визначної індивідуальності, енергії і витривалості, неохоту виступати різко і гостро". І далі: "Я позволив собі спинитися на характеристиці князя К.-В.Острозького не тільки як тодішнього голови українського народа "начальника в православно" та характерного репрезентанта українського магнатства, а також і тому, що ця характеристика ...

Скачать
96591
0
0

... необхідно також для обліку під час визначення рейтингу ВНЗ. Зараз питання здебільшого полягає не в кількості, а в якості видань, їх науковому рівні, відповідності змісту сучасним вимогам. Вказані вимоги, принцип забезпечення вищих навчальних закладів навчальною літературою та порядок надання грифа навчальним виданням регламентує спеціальний "Порядок надання навчальній літературі, засобам навчання ...

Скачать
34770
0
0

... і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною. Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська ...

Скачать
482216
0
0

... Философия культуры. – М.: NOTA BENE, 2001. – 349 с. 5.  Додельцев Р.Ф. Концепция культуры З. Фрейда. – М.: Знание, 1989. – 60 с. 6.  Киссель М.А. Джамбаттиста Вико. – М.: Мысль, 1980. – 197 с. 7.  Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник (М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.). – з вид. – К.: Знання, 2007. – 567 с. 8.  Фрейд Зігмунд. Вступ до психоаналізу: Лекції ...

0 комментариев


Наверх