Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация

Стародавнє індійське, китайське, античне арабське і давньоруське мовознавство

1. Початкові уявлення про мову

Мовознавство, як майже й кожна наука, має свою тривалу і повчальну історію. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфах відбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що таке слово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.

За одним давньогрецьким переказом, люди у давні часи жили в злагоді, не мали ні міст, ні законів, говорили всі однією мовою і керувалися наказами Зевса, і тільки згодом Гермес упровадив різні наріччя і поділив людство на окремі народи. За висловом давніх римлян — Цезар може дати людині державний устрій, але неспроможний дати слова.

За біблією — цією збіркою релігійних легенд різних часів і народів,— бог сам дає великим природним явищам їх назви або ж надає Адамові здатності і можливості назвати всі живі істоти. Із біблії відомий міф і про те, як люди намагалися збудувати у Вавілоні вежу, що сягала б неба. Розгніваний таким зухвальством, бог «змішав» мови будівників, вони перестали розуміти один одного, і будівництво невдовзі було припинено.

Даром богів або винаходом видатних людей у стародавніх переказах, легендах, міфах є й письмо. Так, давні єгиптяни винахід письма приписували богові Тоту, вавілоняни — богові Набу; в стародавніх індійських легендах розповідається, що письмо людям дав бог Брахма, в китайських — мудрий Цань Чін, що мав обличчя дракона і четверо очей, знайшовши зразки для письма у зірках, у слідах птахів та ящірок.

Та, однак, перекази, легенди, міфи — це ще не наука. Вони самі вимагають наукових пояснень. Перші паростки наукових знань про мову формуються саме в боротьбі з міфологічними і магічними уявленнями про слово, про мову, формуються шляхом безпосереднього спостереження та реєстрації фактів, шляхом старанного аналізу мовного матеріалу, як про це хоч і посередньо, але недвозначно говорять найдавніші форми письма, передусім, у стародавньому Єгипті та Месопотамії. Словесно-складові системи давньоєгипетського письма, шумерського письма, з якого розвинувся клинопис, еламського письма, протоіндійського письма, критського, або мінойського письма, китайського письма дають змогу майже беззастережно твердити, що розпочинався аналіз мови з визначення змісту слів, побудови їх піктографічних та ідеографічних зображень, членування слів на склади і тільки потім уже й на звуки.

На жаль, у нас немає поки що писаних пам'яток, які б своїм змістом засвідчували величезну мовознавчу працю невідомих дослідників над створенням словесно-складових систем письма, над укладанням ассірійцями-вавілонянами словника шумерської мови, над створенням клинописного письма, але їхня видатна роль в історії науки про мову незаперечна.

 

2. Мовознавство в стародавній Індії

 

Найдавнішою пам'яткою староіндійської літератури були веди. Складаються веди з чотирьох збірок: Рігведа — книга гімнів, Самаведа — книга пісень, Яджурведа — книга молитов і жертовних церемоній і Атхарведа — книга заклинань. Найважливішою і частково найдавнішою є Рігведа, написана словесно-складовим письмом деванагарі і укладена десь приблизно 1500 р. до н. е. До вед, мова яких називається ведійською, долучається згодом величезна література, написана санскритською мовою. Санскритська мова, або санскрит — це літературна мова стародавньої і середньовічної Індії, що є дальшим розвитком мови вед, але на відміну від неї характеризується чіткішими нормами вимови, граматичної будови, словотворення та слововживання.

Веди — ця збірка релігійно-поетичних гімнів і ритуалів — користувалися у стародавній Індії величезною повагою, пошаною. А тим часом мова вед, мова санскритської літератури XV—X ст. до н. е. була вже далека від живої розмовної мови, від так званих пракритів. Виникла настійна потреба зберегти недоторканою мову священних гімнів, точність їх вимови, виголошування, забезпечити розуміння їх, унеможливити вплив пракритів на санскритську мову, нормалізувати, стандартизувати її, бо саме санскритська мова була не тільки мовою ведійської релігії, а й основою шкільної освіти. Санскритською мовою була написана майже вся давньоіндійська література. Ці чинники й спричинилися до формування, до створення мовознавства у стародавній Індії.

Питання мови трактуються у ведах — ведантах. В одній з ведант розповідається про фонетику та орфоепію, у другій витлумачуються метрика та віршування, у третій викладається граматика, а в четвертій. — етимологія і лексика. Ці чотири веданти визначили основні об'єкти давньоіндійського мовознавства, надавши йому емпіричного й описового спрямування.

Багато мовознавців стародавньої Індії працювало над укладанням списків виявлених у ведах незрозумілих слів, над укладанням різноманітних коментарів до вед, над вивченням фонетики, граматики, словотвору, етимології санскритської мови, але найвидатнішим серед них був Паніні, що жив десь приблизно у IV ст. до нашої ери. Використавши позитивні надбання усіх своїх попередників, Паніні створив свою славнозвісну працю під назвою «Аштадг'яї», тобто «складену з восьми частин». «Аштадг'яї» справді складається з восьми книг і містить у собі 3996 коротких віршованих правил, або сутр, розрахованих на легке запам'ятовування й усне передавання. Сутри охоплюють фонетику, морфологію, словотвір, етимологію і синтаксис класичного санскриту, хоч і без узвичаєного для нас поділу всього мовного матеріалу на відповідні підрозділи. Основа викладу — індукція, аналіз, але сам виклад здійснюється дедуктивно, синтетично. «Аштадг'яї» Паніні — це напрочуд стислий, точний і старанний аналіз морфологічного ладу, словотвірної будови і фонетичої системи санскриту, зрідка Паніні звертає увагу і на говіркові риси Східної Індії, на своєрідності усного мовлення, вказує на особливості ведійської мови. Невеличка, здавалося б, праця Паніні майже два тисячоліття була незаперечним зразком опису класичного санскриту і навіть у наші дні глибоко шанована на своїй батьківщині і далеко за її межами.

Великий вплив мала праця Паніні і на його коментаторів, послідовників — Вараручі Катьяна, якому належала також перша граматика пракритів — «Пракрита-пракаша», Патанджолі —дослідника теоретичних питань мови і Бхатріхарі, що аналізував категорії граматики з філософських поглядів. Поважне місце в історії мовознавства посідають також лексикограф Амарусіпх, дослідник пізніших середньовічних індійських усних мов — Хемачандра, укладач цінної нової граматики санскриту — Вопадева та ін.

Основною одиницею мови староіндійські мовознавці вважали речення, бо тільки воно спроможне виражати думку. Слово не має цієї властивості і поза реченням не існує. Для низки синтаксичних явищ, як-от, наприклад, ужшапня форм відмінків в імен або форм часу і способу дієслів подаються певні правила, але вони аналізуються лише принагідно, у зв'язку з аналізом морфологічних явищ. Найвищі досягнення стародавнього індійського мовознавства пов'язані з аналізом морфологічних, словотвірних та фонетичних явищ.

Стародавньо-індійські граматики звичайно виділяють чотири розряди, класи слів або частини мови: ім'я, дієслово, прийменник і частку. Ім'я і закінчення.

Давньоіндійські мовознавці були переконані, що всі слова утворені від дієслівних, далі неподільних коренів-основ. Паніні наводить у своїй праці списки таких коренів-основ: прості, або первісні корені; б) корені —твірні елементи і в) корені похідні, разом із приналежними їм суфіксами: каузативні, багатократні, деномінативні, дезидеративні.

У зв'язку з цим багато уваги приділялося тим засобам, способам, з допомогою яких здійснювалося в санскриті словотворення: суфіксам — первинним, якщо вони використовувалися для творення імен безпосередньо від дієслівних коренів, і вторинним, якщо імена утворювалися від імен, редуплікації, звуковим змінам у коренях слів, фонетичним змінам при поєднанні частин слів тощо. Особливо цікавими є спостереження над різноманітними типами складення, як-от, наприклад, бахуврихи, татпуруша та ін.

Подаючи точні визначення, коли може бути використаний той чи той спосіб словотворення, давньоіндійські мовознавці подають водночас і точні правила для всіх видів зміни звуків, для всіх випадків наголошування і т. д. Так, розглядаючи процеси формотворення і словотворення, стародавні індійські мовознавці встановлюють і чергування і — е — аі.

Розглядаючи процеси формотворення і словотворення, давньоіндійські мовознавці подають і винятково точні описи звуків, звукосполучень, фонетичних явищ. Власне, основну увагу зосереджено на вивченні сполучень звуків у мовленні та їх взаємовплив. Так, описуючи творення мовних звуків, вони розрізняють активний орган, або артикулятор, і місце артикуляції.3 артикуляторів називають корінь язика, середину язика і кінчик язика, а серед місць утворення — м'яке піднебіння, піднебіння, зуби або альвеоли. Нижня губа — артикулятор, верхня — місце артикуляції.

Так, давньоіндійські мовознавці вперше виділяють голосні і приголосні. Коли визначають голосні, говорять про зближення мовних органів, про складотворчий характер звуків, а коли приголосні — про зімкнення мовних органів і неспроможність приголосних самостійно утворювати склади. Серед голосних уже розрізняють довгі й короткі, а серед приголосних — проривні і фрикативні.

Лінгвофілософські погляди давньоіндійських граматистів

Концепція мови як вищого божества неодноразово відображається вже в «Рігведі»; один з прикладів становить гімн, де говориться: та-hadevo martyam a vivesa — «великий бог спустився у світ смертних». Деякі основні положення давньоіндійської граматичної школи визнавав її найбільший теоретик Бхартріхарі утворі «Вак'япадія». Так Брахман, тобто вища реальність, що не має початку і кінця, є Мовлення або Слово, з якого розгортається увесь всесвіт з його безконечною розмаїтістю предметів і явищ. Брахман є Єдине, яке реалізує себе в різних емпіричних формах як суб'єкт, об'єкт і сам досвід. Природно, що Бхарт-ріхарі як граматиста цікавили категорії «виражаючого» і «вираженого». Він підкреслював, що Брахман породжує всі предмети і явища в формі слова і що думка і все знання з самого початку тісно переплетені із словом. Бхартріхарі вчить, що Слово-сутність до своєї реалізації у природній мові проходить три стадії розвитку, які традиційно співвідносяться з трьома «прихованими кроками» Мовлення у відомому вірші «Рігведи». Перша стадія «провидческая» абсолютно позбавлена будь-якої диференціації або часової послідовності. Друга стадія Слова — «проміжна» — є чисто ментальна і несприймальна іншими. Третя стадія —становить артикульоване мовлення.

Давньоіндійська лінгвістична традиція мала великий вплив на мовознавчу науку сусідніх народів. З поширенням буддизму граматичні ідеї індійців проникали насамперед у Китай. Давньоіндійське мовознавство було відоме давньогрецьким філософам-лінгвістам. Наприкінці XVIII ст. після знайомства із санскритом одночасно починається вплив давньоіндійського мовознавства на європейську науку про мову. Французький лінгвіст Корду в 1767 р. висловив ідею пропоходження грецької і латинської мов та санскриту з єдиного мовного джерела. Англійський сходознавець В. Джоунс в 1787 р. вказав на спорідненість індоєвропейських мов.

Уже й наведені відомості свідчать про досить високий рівень розвитку мовознавчої науки в стародавній Індії. З цього приводу слушно зауважував В. Томсен: «...високий ступінь, осягнений давньоіндійським мовознавством, цілком винятковий; до такої висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., і то багато навчившись в індійців».



Информация о реферате «Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство»
Раздел: Иностранный язык
Количество знаков с пробелами: 69926
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие материалы

Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов

... аналітичної будови. Проте й ці уточі-ання викличуть згодом істотні заперечення. Ознайомлення європейських учених із санскритом теж прокладало, як бачимо, шлях до створення історичного мовознавства та порівняльно-історичного методу дослідження мов. По-перше, тим, що до наявного величезного мовного матеріалу долучало мову з тривалою книжною традицією і з прозорою для індоєвропейських мов будовою, ...

Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства

... зон України. Однак представники різних народів ще тривалий час зберігають власні поховальні звичаї. Отже, можемо говорити про вірування і уявлення населення Скіфії як складову частину духовного життя наших предків. Поховальні обряди скіфів нагадують традиції населення України епохи бронзи. Курганний обряд захоронення у скіфів не був єдиним. В Степу, Лісостепу, на Північному Кавказі, в Криму тощо ...

0 комментариев

Наверх