Європейське бароко

Зміст

1. Академізм і бароко в Європі

2. Мистецтво бароко

2.1 Італійська барокова школа

2.2 Іспанське бароко

2.3 Фламандське і голландське бароко

Список використаних джерел

1. Академізм і бароко в Європі

Академізм в образотворчому мистецтві - це напрямок, що склався в художніх академіях 16-19 століття і заснований на догматичному походженні зовнішнім формам класичного мистецтва. Академізм сприяв систематизації художньої освіти, закріпленню класичних традицій, що їм перетворювалися, однак, в систему "вічних" канонів і розпоряджень. Вважаючи сучасну дійсність невартої "високого" мистецтва, Академізм протиставляв їй позачасові і позанаціональні норми краси, ідеалізовані образи, далекі від реальності сюжети (з античної міфології, Біблії, древній історії), що підкреслювалося умовністю й абстрагованістю моделювання, кольору і малюнка, театральністю композиції, жестів і поз. Будучи, як правило, офіційним напрямком у дворянських і буржуазних державах, академізм звертав свою ідеалістичну естетику проти передового національного реалістичного мистецтва.

Академізм виник у кінці 16 століття в Італії. Болонська школа, декларувавши правила наслідування мистецтву античності і Високого Відродження, а також французькому академізму 2-й половини 17-18 століття (Ш. Лебрен і ін.), що засвоїла ряд принципів і прийомів класицизму, послужила зразком для багатьох європейських і американських художніх академій. У 19 столітті академізм (очолюваний А. Кановой в Італії, Д. Енгром у Франції, Ф. А. Бруні в Росії), спираючи на вихолощену традицію класицизму, вів боротьбу з романтиками, реалістами і натуралістами, але сам сприймав зовнішні сторони їхніх методів, перероджуючись в еклектичне салонне мистецтво. Під ударами реалістів (у т.ч. російських передвижників) і буржуазно-індивідуалістичної опозиції академізм розпадався і лише почасти зберігся в кінці 19 століття й у 20 столітті в ряді країн, головним чином в обновлених формах неокласицизму.

Термін "Академізм" розуміється і більш широко - як будь-яка канонізація, звертання в непорушну норму ідеалів і принципів мистецтва минулого. У цьому змісті говорять, наприклад, про академізм деяких шкіл елліністичної і давньоримської скульптури (канонізувавших спадщину давньогрецької класики) чи ряду художників новітнього часу, намагавшихся відродити концепції історично зживши себе шкіл і напрямків.

Бароко - один з чільних стилів у європейській архітектурі і мистецтві кінця XVI - середини XVIII століть. Бароко затвердилося в епоху інтенсивного додавання націй і національних держав (головним чином абсолютних монархій) і одержало найбільше поширення в країнах, де особливо активну роль грала феодально-католицька реакція. Тісно пов'язане з аристократичними колами і церквою, мистецтво бароко було покликано прославляти і пропагувати їхню могутність. Разом з тим обмежувати бароко рамками контрреформації і феодальної реакції безпідставно. У мистецтві бароко знайшли непряме відображення й антифеодальний протест і національно-визвольні рухи народів проти монархічної тиранії, що вносили в нього часом струмінь демократичних бунтарських устремлінь. Бароко втілило нові представлення про єдність, безмежність і різноманіття світу, про його драматичну складність і вічну мінливість, інтерес до реального середовища, до навколишнього людини природній стихії. Бароко прийшло на зміну гуманістичній художній культурі Відродження і витонченому суб'єктивізму мистецтва маньєризму. Відмовивши від властивих класичній ренесансній культурі уявлень про гармонію і строгу закономірність буття, про безмежні можливості людини, його волі і розуму, естетика бароко будувалася на колізії людини і світу, ідеальних і почуттєвих початків, розуму і влади ірраціональних сил. Людина в мистецтві бароко з'являється багатоплановою особистістю, зі складним внутрішнім світом, втягнутою у круговорот і конфлікти середовища.

Для мистецтва бароко характерні грандіозність, пишність і динаміка, патетична піднесеність, інтенсивність почуттів, пристрасть до ефектних видовищ, сполучення ілюзорного і реального, сильні контрасти масштабів і ритмів, матеріалів і фактур, світла і тіні. Синтезу мистецтв у бароко, що носить усеосяжний характер і торкається практично всіх шарів суспільства (від держави й аристократії до міських низів і почасти селянства), властиво урочиста монументально-декоративна єдність, що уражає уяву своїм розмахом. Міський ансамбль, вулиця, площа, парк, садиба стали розумітися як організоване художнє ціле, що багатообразно розгортається перед глядачем. Палаци і церкви бароко завдяки розкішній, вигадливій пластиці фасадів, неспокійній грі світлотіні, складним криволінійним планам і обрисам придбали мальовничість і динамічність і як би вливалися в навколишнє простір. Парадні інтер'єри будинків бароко прикрашалися багатобарвною скульптурою, ліпленням, різьбленням; дзеркала і розписи ілюзорно розширювали простір, а живопис плафонів створювала ілюзію разверзнутих зводів.

В образотворчому мистецтві бароко переважають віртуозні декоративні композиції релігійного, міфологічного чи алегоричного характеру, парадні портрети, що підкреслюють привілейоване суспільне становище людини. Ідеалізація образів сполучається в них з бурхливою динамікою, несподіваними композиційними й оптичними ефектами, реальність - з фантазією, релігійна афектація - з підкресленою чуттєвістю, а нерідко і з гострою натуральністю і матеріальністю форм, що граничить з ілюзорністю. У творах мистецтва бароко часом включаються реальні предмети і матеріали (статуї з реальними волоссям і зубами, капели з кіст і т.п.). У живописі великого значення набувають емоційне, ритмічне і колористична єдність цілого, часто невимушена воля мазка, у скульптурі - мальовнича плинність форми, відчуття мінливості становлення образа, багатство аспектів і вражень.

Епоха бароко відзначена повсюдно підйомом монументального мистецтва і декоративно-прикладного мистецтва, тісно взаємозалежних з архітектурою. У першій половині XVIII в. бароко еволюціонує до граціозної легкості стилю рококо, співіснує і переплітається з ним, а з 1770-х рр. повсюдно витісняється класицизмом.