Вступ

Не викликає сумніву, що головною рушійною силою на шляху до цивілізованих ринкових відносин є розвиток підприємництва. Ставши на шлях реформ, перед Україною постало питання необхідності створення умов для активізації усіх форм підприємницької діяльності. Кожен із секторів підприємництва (суб'єкти малого бізнесу, середні підприємства та великий бізнес) має свої особливості, свої переваги,своє значення, а найголовніше, значний потенціал для відродження економіки країни і її продуктивних сил.

Не дивлячись на те, що за кількісними показниками розвитку підприємницької діяльності Україна відповідає рівню країн ЄС, загальний стан підприємництва в країні характеризується значною кількістю системних проблем, серед яких можна назвати наступні: відсутність цілеспрямованої державної політики розвитку підприємництва в Україні, обмеження фінансових ресурсів, значний рівнем тіньової діяльності, недостатня інноваційна спрямованість підприємництва, відсутність повноцінно діючих інфраструктурних елементів підтримки розвитку підприємницького сектора тощо. На сьогодні можна стверджувати, що в Україні вже завершено етап трансформації, метою якого був механічне нарощення суб'єктів підприємництва, й має розпочатися новий етап, який повинен сприяти зростанню експортних можливостей вітчизняного бізнесу, підвищити його внутрішню та міжнародну конкурентоспроможність і забезпечити більшу віддачу від підприємництва у внутрішньому валовому продукті.

Усе вищезазначене підтверджує надзвичайну теоретичну та практичну актуальність дослідження проблем становлення і розвитку підприємництва в перехідній економіці України, необхідності його державного регулювання. Окрім того, методика викладання даної проблематики у вищих та середніх навчальних закладах заслуговує дослідження у зв’язку із значущістю економічної освіти для формування нового економічного мислення молоді.

Істотне значення ролі та місця підприємницької діяльності взагалі, зумовило постійну увагу дослідників до різних її аспектів. Перші спроби теоретичного осмислення цього явища почалися з ХVІІ століття. Вагомий внесок у дослідження підприємництва протягом ХVIIІ-ХІХ століття зробили відомі західні вчені Р. Кантільйон, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Д. Сей, К. Маркс, А. Маршалл, а на початку ХХ століття – М. Вебер, В. Зомбарт, Й. Шумпетер, Ф. Хайєк та інші.

Проблеми підприємництва в колишньому СРСР практично не вивчалися. Лише з початком ринкових трансформацій у країнах СНД почали проводити дослідження з питань підприємництва. Окремі аспекти теоретичних досліджень з питань становлення, розвитку і підтримки підприємництва, в тому числі і малого, знайшли відображення у роботах українських вчених О. Барановського, З. Варналія, Л. Воротіної, П. Єщенка, А. Кисельова, Ю. Клочка, Т. Ковальчука, Л. Мельника, С. Мочерного, Ю. Ніколенка, Є. Панченка, В. Рибалкіна, С. Реверчука, В. Сизоненка, С. Соболя, О. Турчинова, А. Чухна та інших. Безперечно, вітчизняні економісти розробили ряд аспектів стосовно теоретичних засад формування підприємницького середовища в умовах перехідної економіки. Проте, слід зазначити, що процес розвитку підприємництва надто складний і багатоаспектний, сама система перехідної економіки є дуже мінливою, а вплив багатьох факторів на суб’єктів підприємницької діяльності неоднозначний, тому проблеми становленняЮ розвитку підприємництва та оптимізації його державного регулювання потребують подальшого комплексного аналізу.

Предметом нашого дослідження виступає система економічних відносин щодо формування і функціонування системи підприємництва, тоді як об'єктом дослідження є соціально-економічні процеси, що відбуваються у зв'язку з функціонуванням,розвитком та регулюванням підприємництва в перехідній економіці Україні.

Необхідність творчого пошуку та практична актуальність проблематики підприємництва і визначили мету нашого дослідження – дослідити теоретичні основи підприємництва, процес становлення та розвиту підприємництва в Україні, а також розкрити шляхи забезпечення його ефективності через державне регулювання.

Відповідно до поставленої мети, нами було висунуто гіпотезу про те, що забезпечення ефективного функціонування підприємництва в Україні та його позитивного впливу на соціально – економічні процеси не можливе без виваженої державної політики щодо регулювання підприємницької діяльності.

Для доведення запропонованої гіпотези в роботі були поставлені такі завдання:

·  з’ясування економічної суті підприємництва, його функцій та умов існування;

·  дослідження видів підприємницької діяльності та підприємницького доходу як її економічного результату;

·  виявлення основних тенденцій розвитку підприємництва в Україні;

·  аналіз розвитку підприємництва в основних видах діяльності в Україні;

·  дослідження інноваційного підприємництва як фактору розвитку підприємницьких відносин в Україні;

·  з’ясування необхідності державного регулювання підприємницької діяльності в умовах трансформаційної економіки;

·  виділення основні методи державного регулювання підприємництва в Україні;

·  виокремлення напрямів вдосконалення нормативно-правової бази державного регулювання підприємництва в Україні;

·  розгляд шляхів вдосконалення державного регулювання підприємництва в перехідній економіці України;

·  з’ясування проблем методики вивчення теми “Підприємництво в Україні” в курсі економічної теорії.

При з’ясуванні теоретичних основ підприємництва та питань його становлення, розвитку та державного регулювання було використано різні методи, способи та підходи наукового пізнання явищ та процесів. Методологічну основу кваліфікаційної роботи склали загальнофілософські методи пізнання. Так, діалектичний метод був використаний нами при дослідженні економічної сутності категорій “підприємництво”. Методами логічного мислення, системного підходу та угруповань були досліджені функції та закономірності підприємництва. Дослідження необхідності та проблем державного регулювання підприємництва ґрунтувалося на методі системного підходу. Прийоми порівняльного та статистичного аналізу дали можливість об'єктивно оцінити динаміку розвитку підприємництва в Україні і виявити основні тенденції його розвитку, проблеми його інноваційної спрямованості, забезпеченості інфраструктурною підтримкою. За допомогою методів логічного узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, історико-логічної оцінки була забезпечена послідовність проведення дослідження.

Експериментальною базою дослідження в роботі є Україна в цілому, а теоретичною та інформаційною базами виступає монографічна та періодична література, матеріали Державного Комітету статистики України за 1991-2008рр.

Доведення висунутого припущення і виконання поставлених завдань дослідження обумовили наступну структуру роботи.

У першому розділі з'ясовано теоретичні основи підприємництва. У другому розділі розглянуто процеси становлення та розвитку підприємництва в перехідній економіці України. У третьому розділі роботи з’ясовано необхідність державного регулювання підприємницької діяльності, з’ясовані основні методи її регулювання та визначені напрями і шляхи вдосконалення нормативно-правової бази підприємницької діяльності, а також державного регулювання підприємництва у вітчизняній економіці. У четвертому розділі пропонується методика вивчення тематики “Підприємництво в Україні” в курсі економічної теорії у вищих та середніх навчальних закладах.


Розділ I. Теоретичні основи дослідження підприємництва

 

1.1  Суть підприємництва, його функції та умови існування

Невід’ємним елементом ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної діяльності є підприємництво, або особливий тип господарювання.

Теорія підприємництва зародилась ще у ХVІІІ столітті. Першим термін «підприємець» запровадив англійський економіст Р. Кантильон. Він розглядав підприємництво як особливий вид новаторської діяльності, пов'язаної із ризиком. Підприємця характеризував як людину, що бере на себе ризик, пов'язаний із організацією нового виробництва, впровадженням у нього нової ідеї, із витратами, котрі можуть себе не окупити.

Адам Сміт характеризував підприємця як власника, який йде на економічний ризик заради реалізації певної комерційної ідеї і одержання прибутку. Він сам планує, організовує виробництво і розпоряджається його результатами.

Наступний крок у аналізі підприємницької діяльності здійснив видатний французький економіст Ж.Б. Сей. Він розглядав підприємництво як раціональну і водночас творчу діяльність щодо комбінування факторів виробництва.

Вагомий внесок у теорію підприємництва зробив економіст австрійської школи ХХ ст. Йозеф Шумпетер. Він найбільш влучно сформулював найхарактерніші риси підприємця, перелічивши його головні функції: виготовлення нового блага або нової якості певного блага; освоєння нового ринку збуту; отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва; проведення відповідної реорганізації. Для того, щоб здійснювати постійний пошук нових способів комбінації ресурсів, слід, на думку Шумпетера, мати відповідні якості: волю і здібності; виділити визначальні моменти діяльності, бачити їх у реальному світлі; бути спроможним «плисти проти течії», долаючи опір соціальних сил; здійснювати вплив на інших результатами успіху, духовною свободою, витратами сил і енергії.

У Господарському Кодексі України підприємництво визначається як «господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку» [20].

Кожний відомий вчений дає своє визначення терміну підприємницької діяльності. Для того щоб зрозуміти сутність цього терміну необхідно ознайомитись з тим, що вкладають в зміст цього поняття учені – економісти, і на основі їх визначень виділити основні ознаки властиві підприємницькій діяльності. Тому що тільки розглянувши детально кожну ознаку можна зрозуміти суть терміна підприємництва.

На сьогодні не існує єдиного визначення терміна підприємницької діяльності, кожен вчений розуміє цей термін по своєму.

Азріліан А.Н. у «Великому економічному словнику» дає визначення поняттю «підприємницька діяльність» як ініціативній самостійній діяльності громадян, спрямованій на одержання прибутку або особистого доходу, здійснюваній від свого імені, під свою майнову відповідальність, або від імені і під юридичну відповідальність юридичної особи [9, с.27].

Професор Маршавін Ю.М. вважає що підприємницька діяльність вбирає в себе і організацію виробництва, і маркетинг, включаючи рекламу і цінову політику, і менеджмент і управління фінансами [54, с.18].

Неординарне визначення терміну підприємницької діяльності дає В. Селиванов. Він вважає, що підприємницькою діяльністю можна назвати не усіляку корисну для суспільства діяльність по виробництву продукції, наданню робіт та послуг, а лише ту, котра має такі ознаки:

1.  є економічно-самостійною та автономною волею її суб’єктів;

2.  ініціативна;

3.  систематична;

4.  здійснюється на свій ризик і тільки під особисту майнову відповідальність;

5.  здійснюється з основною метою одержання прибутку;

6.  правомірна.

Економіст Попондопуло В.Ф. до всіх вищеназваних ознак підприємницької діяльності ще додає специфічні, до яких він відносить спрямованість на одержання прибутку та неохідність державної регістрації [67, с.20].

Романовський О.О підкреслював що підприємницька діяльність в сучасних умовах є не тільки видом діяльності, а й стилем господарювання, в основі якого лежать постійний пошук нових можливостей, орієнтація на інновації, уміння залучати і ефективно використовувати для вирішення завдань ресурси із різних джерел [57, с.18].

Вовк А. вважає, що підприємництво можна розглядати як метод ведення господарства, головною умовою якого є самостійність і незалежність суб’єктів господарювання, існування у них сукупності прав і свобод на вибір виду підприємницької діяльності, формування виробничої програми, вибір джерел фінансування, доступу до ресурсів, збуту продукції, встановлення цін на неї, розпорядженя прибутком. На думку Вовк А., під самостійністю підприємця слід розуміти те, що над ним немає керуючого органа, який йому вказує що виробляти, скільки витрачати, кому і за якою ціною продавати. Але підприємець увесь час знаходиться в залежності від ринку, від динаміки попиту і пропозицій, від рівня цін, тобто від існуючої системи товарно-грошових відносин [17, с.8].

Ніколенко Ю.В. стверджує, що «підприємництво – це певна система життєдіяльності підприємств, основу якої складають демократичні форми їх економічної діяльності, забезпечення для них права ініціативи у виборі сфери, форм, методів господарювання, економічної, організаційної її технічної творчості та новаторства» [67, с.18].

Сучасна економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, в основі якого такі ознаки, як: свобода вибору термінів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень; постійна наявність фактора ризику; орієнтація на досягнення комерційного успіху; відповідальність, активний пошук, інноваційний характер діяльності [29, с.211].

Розглянувши розуміння терміна «підприємницької діяльності» відомими вченими-економістами, можна зробити висновки, що підприємницька діяльність має певні ознаки:

1.  Самостійність. В економічній літературі поняття самостійності ототожнюється зі свободою та самостійною ініціативою у виборі виду та напрямів господарювання; у виборі форм організації підприємницької діяльності, тобто у якій організаційно-правовій формі буде функціонувати підприємство.

2.  Ініціативна діяльність. Полягає у виробництві обо реалізації продукції, наданні послуг, результатом чого є отриманий прибуток.

3.  Підприємницька діяльність є систематичною.

4.  Підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик. Підприємницькій діяльності завжди властивий елемент ризику, у цьому можна цілком погодитися з аксіомою Р.Кантильона. Він розглядав підприємництво як особливий вид новаторської діяльності, пов'язаної із ризиком. Підприємця характеризував як людину, що бере на себе ризик, пов'язаний із організацією нового виробництва, впровадженням у нього нової ідеї, із витратами, котрі можуть себе не окупити [9, с.28].

5.  Основною метою підприємницької діяльності є одержання прибутку. Хоч Й. Шумпетер і виділяє мотиви, що спонукають до заняття підприємницькою діяльністю: такі, як бажання боротьби, прагнення до успіху, до перемоги, на нашу думку, - це усього лише другорядні мотиви, найбільш вагомим мотивом буде завжди отримання прибутку від здійснюваної діяльності [83, с.193].

6.  Підприємництво, як правило пов’язане з новаторством.

7.  В основі підприємницької діяльності лежить право приватної власності. Саме право власності лежить в основі підприємницької діяльності і є його необхідним атрибутом [9, с.7].

8.  Підприємництво здійснюється фізичною особою, або представником від імені юридичної особи.

9.  Підприємницька діяльність повинна здійснюватися відповідно до встановленого законодавства.

10.  Підприємницькій діяльності властивий творчий підхід.

11.  Підприємництву завжди властивий нескінченний пошук нових ідей, нових форм життєдіяльності підприємства.

Взагалі, розглянувши всі ознаки властиві підприємницькій діяльності, і давши визначення цьому поняттю, можна зробити висновки, що для більш точного розгляду сутності цього економічного терміна, можна відзначити, що поняття підприємницька діяльність існує в декількох напрямах.

Перший напрям являє собою визначений тип поведінки людей що можна сформулювати таким чином.

У процесі переходу від соціалістичного суспільства до ринкової економіки усе більше з’являється бажаючих привести у відповідність існуюче порушення рівноваги між попитом та пропозицією на товари, роботи та послуги за допомогою заповнення кон’юктури ринку видами товарів яких бракує, наданням недостатньої кількості послуг представлених на ринку. Адже крім вищенаведеного визначення поняття підприємницької діяльності, даному терміну можна дати ще одне визначення, а саме: «підприємницька діяльність – це господарська діяльність, спрямована на здійснення ліквідації порушення рівноваги між попитом та пропозицією на конкретні види товарів і послуг, представлених на ринку».

Другий напрям виконує економічну функцію, сутність якої полягає в тому, що саме підприємницька діяльність змушує державу впроваджувати нові економічні програми, проводити економічні реформи, визначати пріоритети розвитку економіки в цілому.

Третій напрям виконує соціальну функцію, зміст якої полягає в тому, що саме підприємницька діяльність сприяла еволюції суспільства, тобто переходу суспільства на новий етап свого розвитку.

Прагнення поліпшити своє життя, нестандартність мислення, що властиве підприємцям, це породжувало створення нових технологій виробництва продукції, побудову раніше не застосовуваних методів роботи – ось основні фактори, що сприяли розвиткові цивілізованого суспільства.

Тому можна зробити висновок що підприємницька діяльність є не тільки різновидом господарської діяльності, спрямованим на задоволення потреб особистості в наданні конкретних видів продукції, робіт та послуг а і основний важіль, що переводить суспільство на найвищу ступінь свого розвитку.

Підприємницька діяльність є основою науково технічної революції суспільства і його культурного розвитку. Тому що безперестанний пошук нових ідей реалізації підприємницької діяльності, творчий підхід до роботи, постійна самоосвіта, що полягає в регулярному та систематичному вивченні законодавчої бази, призводить до високого інтелектуального рівня розвитку особистості.

Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не кон'юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності випливає також з її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності незмінно орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслені: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів.

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Тому практична реалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійснювану систему дій: 1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети; 2) всебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї; 3) неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і прогнозованих можливостей; 4) конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби); 5) ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; 6) практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності.

Суб’єктами підприємницької діяльності визнаються приватні особи - громадяни України та інших держав, які не обмежені законом у правоздатності чи дієздатності, і юридичні особи усіх форм власності. Вони мають право без обмежень приймати рішення і самостійно здійснювати будь-яку економічну діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. Водночас забороняється здійснювати підприємницьку діяльність представникам влади і охоронних структур, військовослужбовцям. Ці обмеження пов’язані з необхідністю забезпечити незалежність функціонування державних служб. Вони вводяться з метою захисту населення від зловживань і недобросовісної діяльності.

Об’єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується у продукції, яка виробляється (послугах, інформації). Визначальним критерієм тут є не сфера, а зміст діяльності. Проте слід мати на увазі, що підприємництво може застосовуватися у всіх сферах економіки, крім тих, втрата державного контролю над якими завдає шкоди безпеці суспільства та здоров’ю людей.

Досвід розвинутих країн переконливо доводить, що сьогодні підприємництво – найпрогресивніша система ведення господарства незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. Функції підприємництва різноманітні.

По-перше, це – гнучка форма організації виробництва, яка оперативно реагує на потреби ринку, найновіші досягнення НТП, сприяє своєчасним структурним зрушенням в економіці тощо. Наприклад, тривалий час вважалося, що досягнення НТП найповніше реалізують великі фірми. Однак це переважно було характерним для першої половини XX ст. Сучасний же розвиток розвинутих країн переконливо доводить, що сам НТП, як і ефективна реалізація його досягнень, неможливі без широкої підприємницької діяльності, без використання найрізноманітніших форм організації виробництва.

По-друге, підприємництво – така форма господарювання, за якої утверджується почуття господаря кожного учасника суспільного виробництва. Ще до недавнього часу в нашій економічній літературі переважала думка, що підприємець – це «капіталіст», «ділок», «рвач». Однак родове поняття «господар» включало в себе багато економічних суб'єктів: не лише капіталіста, а й дрібного виробника, керівника підприємства, кооператора, орендаря, селянина-власника, кваліфікованого спеціаліста, робітника, власне, кожну ділову людину. Без широкого розвитку економічних умов підприємництва утвердження почуття господаря неможливе.

По-третє, підприємництво, якщо розуміти його як дійову організаційно-господарську творчість, як уміння вести справу, сприяє вільному розвитку працівників, вихованню в них почуття чесності, порядності, сумлінності, впровадженню демократичних принципів суспільного й економічного життя, самоуправління і т. д.

По-четверте, широкий розвиток підприємництва застерігає від суб’єктивізму й волюнтаризму і найповніше відповідає вимогам природно-історичного процесу суспільного розвитку. Він об’єктивно обумовлений рівнем розвитку продуктивних сил і відповідним характером відносин власності. Це проявляється, зокрема, в тому, що завжди рівень усуспільнення виробництва в різних галузях неоднаковий, а отже, передбачає наявність різних форм власності та необхідність різноманітних методів підприємницької діяльності. Таким чином, широкий розвиток підприємництва збагачує економічну діяльність суспільства, урізноманітнює її форми, підвищує економічну й соціальну ефективність суспільного виробництва.

У перехідній економіці України для формування і розвитку підприємництва необхідні відповідні умови. Можна виділити основні їх чотири групи: економічні, політичні, юридичні та психологічні.

Економічні умови підприємництва полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багато суб’єктні (приватні, колективні, державні, кооперативні) власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків. У зв'язку з цим шляхом створення економічних умов у нашій країні є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарської діяльності.

Політичні умови визначаються стабільністю і демократизацією суспільного життя в Україні. Цього можна досягти надавши усім господарюючим суб'єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури повинні захищати всі види власності, в тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові методи організації), а також створювати сприятливий підприємницький клімат завдяки відповідній податковій, кредитній, митній та іншій політиці.

Юридичні умови полягають у створенні нормативної бази підприємництва та його правової захищеності. У 1991-1992 роках в Україні було прийнято ряд законів, які сформували організаційно-правову базу для розвитку підприємництва в умовах становлення ринкової системи господарювання. Найважливішими серед них є Закони України «Про підприємництво», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про господарські товариства» та ін. З 1 січня 2004 року в Україні діє Господарський Кодекс України який нині регулює господарську діяльність.

Психологічні умови підприємництва полягають у створенні сприятливого психологічного клімату серед населення. У цьому плані у нас є ще багато проблем, оскільки життя кількох поколінь відбувалося в умовах, які створювали негативне ставлення до підприємництва. Мислення консервативне і змінити його в одну мить неможливо.

Отже, ми розглянули суть підприємництва, його функції та умови існування. Детальніше зупинилися на тому, що вкладають в зміст поняття «підприємництво» учені-економісти, і на основі їх визначень виділили основні ознаки властиві підприємницькій діяльності. Було розглянуто напрями в яких існує підприємницька діяльність, класичну та інноваційну модель підприємництва з альтернативним варіантом їх поєднання. Також визначено суб’єкти та об’єкти підприємництва, розкрито його функції та проаналізовано умови, які необхідні для формування та розвитку підприємництва в перехідній економіці України.

1.2 Види підприємницької діяльності

Підприємництво – це багатопрофільний вид економічної діяльності, що охоплює практично всі галузі системи господарювання. Кожна з ланок має характерні особливості, розрізняється змістом бізнес-операцій та засобами їх проведення. Підприємницька діяльність може здійснюватись у виробництві, торгівлі, посередництві, наданні фінансових послуг, страхуванні, будівництві, громадському харчуванні, туризмі, готельному господарстві, наданні побутових, консалтингових, транспортних послуг та ін.

При створенні власної справи початківцю необхідно обрати найбільш привабливий напрямок, тобто таку ринкову нішу, де успішніше забезпечується реалізація товарів та послуг. При виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності слід враховувати такі фактори:

·  вид товару, його якість, асортимент;

·  споживчий попит на товар чи послугу;

·  фінансові можливості підприємця, наявність матеріальних і трудових ресурсів;

·  існуючий економічний стан у даній сфері бізнесу, рівень розвитку конкуренції;

·  досвід роботи підприємця;

·  перспективність виду підприємницької діяльності, можливість одержання достатнього прибутку.

Підприємницька діяльність досить різноманітна. Оскільки будь-який бізнес в тій чи іншій мірі пов'язаний з основними фазами виробничого циклу – виробництвом товарів і послуг, обміном та розподілом товарів, їх споживанням – можна виділити такі види підприємницької діяльності: виробниче підприємництво, комерційне, фінансове.

Крім цього, в останні десятиліття у всіх економічно розвинутих країнах світу виділяється такий самостійний вид підприємництва, як консультативний (консалтинг).

В той же час кожний з названих видів підприємництва розподіляється на декілька підвидів. Існуючі види та підвиди підприємництва можна подати у вигляді таблиці 1.1.

Таблиця 1.1 Види підприємницької діяльності

Види підприємництва

Виробниче

Комерційне

Фінансове

Консультативне

Інноваційне Торгівельне Банківське Загальне управління
Науково – технічне Торгівельно- закупівельне Страхове Адміністрування
Виробництво товарів Торгівельно – посередницьке Аудиторське Фінансове управління
Надання послуг Товарні біржі Лізингове Управління кадрами
Виробниче споживання товарів Фондові біржі Маркетинг
Інформаційне Виробництво
Інформаційна технологія
Спеціалізовані послуги

Пріоритетне значення має підприємницька діяльність у виробничій сфері. Це найбільш перспективний шлях до успіху, хоча він більш складний, потребує залучення різних факторів виробництва і характеризується тривалішим періодом від зародження бізнес-ідеї до реалізації виробленої продукції та отримання економічного ефекту. Виробниче підприємництво можна назвати основним видом підприємництва. Тут здійснюється виробництво продукції, товарів, робіт, надання послуг, створення певних духовних цінностей. Однак саме ця сфера діяльності при переході до ринкової економіки перенесла найбільш негативні зміни: розпалися господарські зв’язки, порушилось матеріально-технічне забезпечення, різко впав збут продукції, погіршився фінансовий стан підприємств.

Існують дві форми виробничого підприємництва:

1.  Традиціоналістське підприємництво. Орієнтоване на виробництво традиційних товарів для постачання на ринок. Асортимент товарів, який вже давно випускається виробником, відносно стабільний, не підлягає суттєвим змінам за різновидами.

2.  Інноваційне підприємництво. Передбачає організацію виробництва з широким використанням інновацій. Результатом такої організації виступає новий товар або товар з принципово новими характеристиками. Практика виробничої підприємницької діяльності у будь-якій формі включає в себе елементи інноваційного процесу.

Найбільшого розвитку в перші роки переходу до ринку набуло комерційне підприємництво. Ця сфера, в багато чому обмежена раніше, завдяки зусиллям енергійних, ініціативних людей почала стрімко розвиватися, головним чином як приватне, індивідуальне підприємництво. Нерідко серед них є і ті, кого раніше відносили до так званої «тіньової» економіки. У комерційному підприємництві підприємець виступає в ролі комерсанта, торговця, продаючи готові товари, придбані ним в інших осіб, споживачу, покупцю. У такому підприємництві фактором є сам товар, а прибуток підприємця утвориться шляхом продажу товару за ціною, що перевищує ціну придбання. Відзначимо, що якщо товар здобувається на законних підставах, то торгово-комерційне підприємництво не слід називати спекуляцією і на цій підставі засуджувати. Тільки коли спостерігається протизаконна, з порушенням правил торгівлі перепродажу, можна говорити про заборонну, злочинну спекуляцію.

Особливим видом підприємницької діяльності є фінансове (фінансово-кредитне) підприємництво. Сфера його діяльності – обіг, обмін вартостей. Фінансова діяльність проникає і у виробничу і у комерційну, однак вона може бути і самостійною: банківська, страхова справа та ін. Суб’єктами підприємництва у фінансовій сфері є: банки, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди.

В останні роки все більшого розвитку в Україні набуває така перспективна форма, як консультативне підприємництво. Воно має багато напрямків (табл. 1), і зіставляючи рівень його розвитку в нашій країні з іншими розвиненими країнами, можна зробити висновок, що в найблищі роки консалтинг має стрімко розвиватися.[64, с.25]

Підприємництво як особлива форма економічної активності може здійснюватися як у державному, так і в приватному секторі економіки. Відповідно до цього розрізняють: державне та приватне підприємництво.

Державне підприємництво це форма здійснення економічної активності від імені підприємства, заснованого: державними органами керування, що уповноважені (відповідно до чинного законодавства) керувати державним майном (державне підприємство), або органами місцевого самоврядування (муніципальне підприємство). Власністю такого роду підприємств є форма відокремлення частини державного чи муніципального майна, частини бюджетних засобів, інших джерел. Важливою характеристикою таких підприємств виступає та обставина, що вони відповідають за своїми обов'язками тільки майном, що знаходиться в їхній власності (ні держава не відповідає по їх зобов’язаннях, ні вони самі не відповідають по зобов’язаннях держави).

Приватне підприємництво це форма здійснення економічної активності від імені підприємства (якщо воно зареєстровано в якості такого) чи підприємця (якщо така діяльність здійснюється без найму робочої сили, у формі індивідуальної трудової діяльності).

Звичайно, кожний з цих видів — державне і приватне підприємництво — має свої відмітні ознаки, але основні принципи їхнього здійснення багато в чому збігаються. І в тому і в іншому випадку здійснення такої діяльності припускає ініціативність, відповідальність, інноваційний підхід, прагнення до максимізації прибутку. Схожою є і типологія обох видів підприємництва.

Розмежування підприємницької діяльності за видами має здебільшого теоретичний, до того ж — неофіційний, характер. Тому допускається застосування різних ознак і, відповідно, критеріїв та видів підприємницької діяльності.

За ознакою суб’єкта — учасника відповідних правовідносин підприємницька діяльність поділяється на:

1. Підприємництво без участі юридичної особи (просте). Воно здійснюється фізичними особами, що набули в установленому порядку статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

2. Підприємництво з участю юридичної особи (складне).

Залежно від наявності обмежень у зайнятті підприємницькою діяльністю останню можна поділити на:

2.1. Вільну підприємницьку діяльність. Для провадження такої діяльності не потрібна згода (дозвіл) держави в особі уповноважених нею органів. Така діяльність провадиться за принципом «дозволено все, що не заборонено законом». При цьому, наприклад, державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності не є дозволом на зайняття підприємницькою діяльністю, оскільки здійснюється за заявочним принципом. У той же час виготовлення печатки суб’єктом підприємницької діяльності вимагає дозволу відповідного органу внутрішніх справ, що є своєрідним обмеженням у провадженні підприємницької діяльності.

2.2. Дозвільну підприємницьку діяльність, провадження якої потребує певної згоди державних органів. Дозвільною є також діяльність, що провадиться з обмеженнями, встановленими законодавством, які, в свою чергу, можна поділити на:

·  обмеження, пов’язані з організаційно-правовою формою підприємців;

·  обмеження, пов'язані з формою власності суб’єкта підприємництва (наприклад, діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);

·  обмеження, пов’язані з необхідністю придбання ліцензії. Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, міститься у ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775-ПІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»;

·  обмеження діяльності, пов’язані із необхідністю придбання патенту (види діяльності, що підлягає патентуванню, а також порядок патентування визначається Законом України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»).

За формами власності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва:

1.  індивідуальне — засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники, що не застосовують постійно найману працю);

2.  сімейне — ґрунтується на приватній власності громадян-членів однієї сім'ї з можливістю використання найманої робочої сили;

3.  приватне, або партнерське, — зі створенням юридичної особи і обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);

4.  акціонерне — засноване на власності акціонерів (власники цінних паперів — індивідууми, юридичні особи);

5.  орендне — береться за відповідну плату на певний час у користування, що дає йому право бути власником результатів праці та розпоряджатися майном;

6.  колективне (народне) — засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію і доходи;

7.  інноваційне — ґрунтується на інтелектуальній власності;

8.  спільне — створюється об'єднанням майна різних власників.

Розрізняють підприємства малі, середні та великі.

У Господарському Кодексі України наведені такі визначення.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми. [20]

Малими вважають підприємства з певною кількістю працюючих. Так, у США до цієї категорії належать підприємства, на яких зайнято до 500, у Японії — до 300 чол.

Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах. Сутність і значення малих підприємств у ринковій економіці схематично подано на таблиці 1.2.

Таблиця 1.2 Сутність і значення малих підприємств

МАЛІ ПІДПРИЄМСТВА

Визначають:

·  темпи економічного розвитку;

·  структуру та якісну характеристику створеного суспільного продукту

Є

провідним сектором економіки, основою дрібнотоварного виробництва

Характеризуються

високою мобільністю

Забезпечують:

·  структурну перебудову економіки;

·  швидку окупність витрат;

·  свободу ринкового вибору;

·  додаткові робочі місця;

·  реалізацію інновацій

Формують

основу середнього класу

Стримують

монополізм


Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони роблять її гнучкою, активно впливають на кон’юнктурні зміни, забезпечують насиченість ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Так, у промислове розвинених країнах ці підприємства становлять 90-95 % їхньої загальної кількості та створюють 20-60 % валового національного продукту. Особливо важливе значення цих підприємств у розвитку сфери послуг і торгівлі.

Через свою масовість малі підприємства забезпечують вдвічі більшу зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства, що значно знижує напруженість у суспільстві, пов'язану з безробіттям.

У період переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки малі підприємства сприяють розвитку конкуренції, структурній перебудові економіки, формуванню нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальною базою ринкових перетворень. Це є гарантією незворотності руху української економіки до ринку.

Для того щоб малі підприємства стали невід’ємним елементом економіки України, з тими позитивними функціями, які вони виконують у розвинених країнах, треба стимулювати їхній розвиток.

Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати на кон'юктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впровадження нових ідей у виробництво. Це надає їм певних переваг як перед малими, так і перед великими підприємствами. Ці переваги полягають у тому, що малим підприємствам не завжди вистачає коштів для застосування науково-технічних досягнень, а великим – мобільності для переналагодження виробництва. Заміна і оновлення основних фондів у великих обсягах може призвести до значного падіння норми рентабельності, особливо на початковому етапі випуску нової продукції.

Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного асортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції, дає змогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового споживача.

Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно формують ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів.

Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовий досвід, що на них зосереджено виробництво найновіших наукомістких галузей, які спеціалізуються на виготовленні персональних комп’ютерів, роботів, електронних виробів тощо. Все це означає, що в перехідний період до ринкових відносин дрібнити великі підприємства не завжди доцільно. Критерієм трансформації великих підприємств має бути тільки соціально-економічна ефективність.

Отже, перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання великих, середніх і малих підприємств .

Туким чином, ми розглянули види підприємницької діяльності. Було перераховано фактори, які слід враховувати при виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності. Охарактеризовано такі види підприємництва: виробниче, комерційне, фінансове та консультативне. Також розглянуто класифікацію за ознакою суб’єкта, за формами власності та організацією; державне та приватне підприємництво; велике, мале та середнє підприємництво.

1.3 Підприємницький дохід, як економічний результат підприємницької діяльності

Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не кон’юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

Щодо джерел та величини підприємницького доходу в економічній літературі існують різні погляди. Вперше таку спробу здійснив німецький економіст Й. Тюнен (1783—1850). Він визначав підприємницький дохід як різницю між величиною валового прибутку від ділової операції та виплатами: а) відсотка на інвестований капітал; б) за управління; в) страхової премії за обчислювальні втрати через ризик. Загалом дохід підприємця він розглядав як дохід за прийняття на себе ризиків.

А. Тюрго стверджував, що прибуток на капітал (надлишок над витратами виробництва) розпадається на підприємницький дохід: оплату праці, ризику й уміння капіталіста, земельну ренту. Капіталісту як власнику капіталу належить, на його думку, рента (землевласнику — земельна рента), а також винагорода за безпомилковий вибір об’єкта вкладення капіталу, мистецьке управління підприємством та турботи інвестора. Ця частка відповідає величині позичкового відсотка.

А. Сміт розглядав величину винагороди управляючих залежно від кількості, складності їхньої праці та нагляду й управління. Прибуток, на його думку, належить промисловому капіталу, який залишається після сплати ренти землевласнику і позичкового відсотка банкіру. Прибуток, що залишається після цього, і є підприємницьким доходом. У даному разі А. Сміт виступав проти того, щоб називати прибуток іншим видом заробітної плати за управління підприємством (особливо це видно тоді, коли власник наймає управляючого, але сам привласнює прибуток).

Д. Рікардо ввів поняття «підприємницький відсоток», під яким розумів різницю між грошовим еквівалентом майбутньої кінцевої продукції й сумою виплаченої заробітної плати, причому такий відсоток є результатом «розриву у часі», тобто очікувань підприємця.

Дж. Мілль прибуток підприємця розглядав як:

1) плату за ризик;

2) винагороду за утримання від негайного витрачання свого капіталу;

3) плату за працю та мистецтво контролю над виробництвом.

Згідно з теорією К. Маркса підприємницький дохід є частиною прибутку, що залишається у власності функціонуючого капіталіста після сплати відсотка за взятий у позику капітал. Цей капітал витрачається на купівлю засобів виробництва і робочої сили, яка у процесі виробництва створює додаткову вартість (прибуток). Частину прибутку капіталіст віддає банкірові за користування кредитом. Так відбувається поділ капіталу на капітал-власність і капітал-функцію. Спочатку такий поділ стосується лише позичкового капіталу, але з розвитком кредитування та акціонерної власності поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохід набуває загального характеру. Нині основними формами підприємницького доходу є дивіденд, засновницький прибуток, плата за участь у роботі керівних органів великих акціонерних компаній тощо.

Найлогічніше підприємницький дохід розглядати як плату за підприємницьку діяльність, за виконання основних функцій підприємця. Кількісно він у функціонуючого капіталіста вимірюється як різниця між валовим прибутком підприємства і виплатою податків та інших платежів у бюджет, дивідендів акціонерам акціонерної компанії, відсотків за кредити та ін. Проте підприємницький дохід не може розглядатися як плата за ризик, за очікування, оскільки вони є витратами психічної, нервової енергії та входять складовими до управлінської праці.

Слід врахувати й те, що вищі менеджери гігантських компаній самі стають їхніми власниками, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості (с + v), отримуючи плату за свою працю як із необхідного, так і з додаткового продукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількості та якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас, виступають у ролі експлуататорів. У сучасній економічній літературі прибуток розглядають як дохід від використання факторів виробництва, в тому числі як плату за ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.

Категорія «прибуток», як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-перше, полягає в тому, що вона з'являється лише за капіталізму (як перетворена форма додаткової вартості), по-друге, в конкретизації категорії «прибуток» у процесі еволюції самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадії розвитку капіталізму типовим був середній прибуток, на вищій — монопольно високий прибуток.

Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: по-перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + v); по-друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку до собівартості певної вартості товарів.

Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку: відношенням річного прибутку до авансованого капіталу. Якщо річний прибуток віднести до затрат, то отримаємо норму рентабельності. Норму прибутку записують формулою

р' = (p / с + v) *100%

де р' — норма прибутку; р — маса прибутку; с + v — авансований капітал. У цій формулі маса прибутку є абсолютним показником кількісного визначення прибутку, капіталу.

У розвинених країнах світу норма і маса (величина) прибутку — головна мета підприємців і критерій ефективності виробництва. Середня норма прибутку у великих компаніях становить до 12 %.

При з’ясуванні сутності підприємницького доходу частково йшлося про теорії прибутку. Повніше вивчення поглядів відомих економістів світу на цю проблему дасть можливість глибше усвідомити альтернативні погляди, а отже наблизитись до істини.

Теорії прибутку. Вперше науковий підхід до з'ясування сутності прибутку здійснили класики політичної економії — А. Сміт і Д. Рікардо. Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частина створеної робітниками вартості йде на оплату їхньої заробітної плати, інша — на оплату прибутку підприємств. Водночас А. Сміт розглядав прибуток як дохід, що служить винагородою капіталісту за послуги капіталу (тобто засобів виробництва). Він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об'єднати їх у цілісну концепцію прибутку. Цей синтез, на нашу думку, полягає у тому, що джерелом прибутку є, насамперед, праця найманих працівників, а також праця підприємця (управлінська, організаторська). Засоби праці самі по собі прибуток не створюють, але у процесі їх техніко-економічного поєднання з найманою працею виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект.

Д. Рікардо не з’ясовував проблему джерел прибутку, ототожнював додаткову вартість і середній прибуток, не помітив суперечності між визначенням її величини залежно від величини капіталу (про що стверджує зміст закону середньої норми прибутку) і рівнем продуктивності праці (про що говорить зміст закону вартості). Водночас він робив висновок, що зміна прибутку залежить від зміни заробітної плати. Зокрема, при зростанні продуктивності праці знижується, на його думку, вартість засобів існування, а це призводить до зменшення заробітної плати і зростання прибутків.

Французький економіст Ж.Б. Сей на початку XIX ст. стверджував, що засобам виробництва (які він ототожнював із капіталом) притаманна самостійна продуктивність, незалежна від продуктивності праці. Цю самостійну продуктивність капіталу привласнює, на його думку, капіталіст у формі прибутку.

У другій половині XIX ст. американський економіст Дж. Бейте Кларк обґрунтував теорію «граничної продуктивності». На його думку, кожний фактор, у т. ч. і капітал (засоби виробництва) має свою специфічну продуктивність, що вимірюється «граничним продуктом» даного чинника. Під останнім він розумів приріст продукції, що отримується від останньої, найбільш продуктивної продукції даного фактора. Ілюструючи цей висновок, він наводить приклад із 5 робітниками. Перший з них виробляє продукції на 10 доларів, другий — на 8, третій — на 6, четвертий — на 4 і п’ятий — на 2 долари. Вартість граничного продукту праці в даному випадку становить 2 долари; вона одночасно і визначає величину заробітної плати робітників, яка для них всіх становитиме 10 дол. Водночас новостворена вартість становить 30 дол. (10 + 8 + 6 + 4 + 2). Різниця між цими величинами (сукупною зарплатою і новоствореною вартістю) становить 20 дол. і є прибутком для капіталіста. Помилковість цієї теорії, як і концепції Ж.Б. Сея, полягає у твердженні про наявність специфічної продуктивності капіталу, про встановлення величини заробітної плати залежно від вартості граничного продукту працівника. Водночас позитивним моментом концепції Дж. Бейтса Кларка є положення про те, що одним із джерел прибутку є виконання підприємцем своїх функцій щодо координування праці та талу, сприяння вдосконаленню процесу виробництва, розвитку техніки. Безперечно, що ці функції є продуктивною працею і їх виконання заслуговує на винагороду. Найважливішими у даному випадку є питання про величину цієї нагороди.

Цю теорію за сучасних умов підтримує американський економіст Е. Денісон та інші економісти. Е. Денісон, зокрема, дає кількісні обґрунтування участі найважливіших факторів (у т. ч. освіти, науки) у створенні національного доходу і привласненні відповідної частини цього доходу. Значного поширення серед західних учених набула неокласична теорія прибутків. Розрізняючи бухгалтерський (різниця між валовими дохами і бухгалтерськими витратами виробництва) й економічний прибуток (різниця між валовими доходами й економічними витратами), вони вважають останню предметом економічної теорії. Економічні витрати пов’язуються з «витратами втрачених можливостей» і «прихованими витратами», які, у свою чергу, поєднуються з принципами концепції граничної корисності. Внаслідок цього витрати втрачених можливостей будь-якого фактора виробництва стають доходом, який він (фактор) міг би отримати у випадку найкращого альтернативного застосування.

Поняття «витрати втрачених можливостей» і «приховані затрати» нерідко ототожнюються. Під прихованими затратами, що приносять додатковий дохід (хоч він і не фіксується в бухгалтерській звітності), розуміють максимальну винагороду капіталіста (максимальний відсоток, ренту, заробітну плату, прибуток), яку він міг би отримати за свою працю, капітал, природні ресурси у тому випадку, коли б вони були використані іншим підприємцем. Економічний прибуток менший за бухгалтерський на величину прихованих затрат, а в економічні витрати входять як явні, так і приховані витрати компанії [64, с.47].

Залежно від типу конкуренції, що панує на ринку (і, насамперед, «досконалої» та «недосконалої»), розрізняють нульовий і ненульовий прибуток. Нульовий, або нормальний прибуток існував за умов досконалої конкуренції (за умов відсутності впливу монополій або олігополій на ціни, будь-яких обмежень), економічної рівноваги. Його розміри визначаються величиною затрат, які здійснює підприємець внаслідок неальтернативного використання виробничих факторів, тобто вмінених витрат. За наявності такої конкуренції кожен фактор виробництва, на думку неокласиків (американських економістів М. Бредлі, Д. Фасфельда та ін.), приносить своєму власнику дохід, який вимірюється «витратами втрачених можливостей», а компанія відшкодовує всі свої економічні витрати (явні та приховані).

Нульовий прибуток розглядається західними вченими або як сукупний дохід підприємця від усіх факторів, які є у його власності (відсоток за авансований капітал, плата за його працю, винагорода за ризик, рента за природні ресурси, тобто відшкодування всіх прихованих витрат виробництва), або лише як частину прихованих витрат компаній, пов’язаних із підприємницькою діяльністю, застосуванням його здібностей. Завдяки підприємницькій діяльності регулюється діяльність усіх інших факторів (капіталу, землі та праці), здійснюється пошук нових альтернатив, впроваджується нова техніка, розробляються нові види виробництва тощо. Така діяльність підприємця є, безперечно, продуктивною працею і заслуговує на винагороду, рівень якої, на думку авторів концепції, становить нормальний (нульовий) прибуток і спонукає людей до підприємницької діяльності. Отже, нормальний прибуток не є надлишком доходів над витратами, а ціною капіталу (або витрат втрачених можливостей капіталу) і підприємницької діяльності. При наявності досконалої конкуренції граничний дохід кожного фактора виробництва дорівнює його граничним витратам, тобто компенсується тією ціною, яку виплачують за певний фактор.

Якщо зіставити нульовий прибуток з відповідною категорією марксистської політичної економії, то він є середнім прибутком, який привласнює кожний капіталіст пропорційно величині його індивідуального капіталу в сукупному суспільному капіталі.

За умов недосконалої конкуренції прибуток набуває форми «ненульової», «чистої», «диференціальної», «чистої економічної» та ін. Ненульовий, або чистий, прибуток є надлишком над нормальним прибутком, або наддохід над всіма витратами, тобто явними і прихованими. На думку неокласиків, чистий економічний прибуток виникає за умов наявності на ринку монополії і встановлення нею високої ринкової ціни, застосування реклами, патентів, диференціації продукції та інших методів нецінової конкуренції, а його величина залежить від ступеня контролю фірми над пропозицією певного товару, його ціною та інших факторів. Він є результатом перерозподілу доходів споживачів, своєрідною премією, отриманою за їхній рахунок. Водночас вони стверджують про незначні розміри чистого економічного прибутку.

Ще одним варіантом теорій прибутку є концепція «ризикового» прибутку, автором якої є американський економіст Ф. Найт. Джерелом цього прибутку називається діяльність підприємців за умов ризику і невизначеності, що притаманні недосконалій конкуренції. Його привласнення розглядається як винагорода кмітливим капіталістам за подолання невизначеності. При цьому виділяється два види ризику: 1) вичислюваний (збитки від нього визначаються витратами страхування) і 2) непередбачуваний, невичислюваний. Концепція ризикового прибутку є необґрунтованою, оскільки ризик не є самостійним фактором виникнення прибутків, він виявляється через інші реальні фактори. Зокрема, чистий прибуток може бути платою за здійснення підприємцем нововведень, впровадження в компанії передових досягнень науково-технічного прогресу, що підпадає під концепцію «функціонального прибутку» американського вченого Й. Шумпетера [81, с.36]. Цей вид прибутку справедливо вважається тимчасовим, оскільки він зникає у випадку впровадження нововведень конкурентами. Але його джерело пов’язується з працею підприємця, що відповідає критеріям науковості.

У розподілі функціонального прибутку можуть брати участь підприємці, менеджери, інженери, частина висококваліфікованих працівників, які мають певну кількість акцій і брали участь у нововведеннях.

Отже, при розгляді підприємницького доходу, як економічного результату підприємницької діяльності, ми звернули увагу на різні погляди що існують в економічній літературі щодо джерел та величини підприємницького доходу; на два основні виміри в яких розглядається прибутковість підприємств (як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + v); як прибутковість виготовлення окремої партії товарів; на теорії прибутку.


Розділ II. Становлення та розвиток підприємництва в перехідній економіці України

  2.1 Основні тенденції розвитку підприємництва в Україні

Сьогодні вже ні в кого в Україні, мабуть, не викликає сумніву той загальновідомий факт, що підприємницька діяльність є рушійною силою суспільного прогресу, розвитку продуктивних сил. Отже, створення сприятливих умов для розвитку підприємництва є найважливішим напрямом трансформації перехідної економіки шляхом використання ринкових цінностей, важелів і механізмів.

Слід зазначити, що унікальність значення підприємницького потенціалу полягає в тому, що саме завдяки йому приходять у взаємодію інші економічні ресурси — праця, капітал, земля, наука. Ініціатива, ризик і уміння підприємців, помножені на ринкові стимули, дають можливість їм із максимальною ефективністю використовувати наявні та знаходити нові економічні ресурси, стимулювати економічне зростання.

Можна впевнено стверджувати, що підприємницький потенціал як соціально-економічний ресурс більш ефективно реалізується в умовах максимально ліберальної економічної системи, не обтяженої надмірною державною бюрократією. При цьому також очевидно, що основою успішної реалізації підприємницької потенціалу є насамперед самі підприємці, їхня кваліфікація і рівень освіти, здатність брати на себе відповідальність, уміння орієнтуватися у конкурентному середовищі, а також їхнє почуття соціальної відповідальності.

Водночас необхідно підкреслити, що без відповідного державного втручання необмежений підприємницький егоїзм може перетворитися на шаленство стихії ринку, яке не тільки призводить до значного розшарування суспільства за доходами (необмежено збагачуючи одних за рахунок інших), а й руйнує цивілізовані основи економічного розвитку.

Як відомо, економічна природа підприємництва характеризується через його ознаки: ініціативу, комерційний ризик і відповідальність, комбінування чинників виробництва, новаторство [80, 4].

Підприємницька ініціатива – це прагнення до реалізації можливостей, наданих самим процесом ринкового обміну, що здійснюється при взаємній вигоді учасників цього процесу. Тобто підприємництво варто асоціювати не із загальноприйнятим у соціалістичній ідеології обманом і насильством, а з добуванням власної вигоди за допомогою задоволення суспільних потреб.

Зрозуміло, що ініціатива вимагає певної господарської свободи. Коли рівень регламентації підприємницької діяльності занадто високий, ініціативна активність знижується, що обертається діловою стагнацією. У цьому зв’язку створення умов для активізації ініціативи у суб’єктів господарювання — ключове завдання переходу до підприємництва як домінуючої сили економічного прогресу.

Розвиток підприємництва в Україні є об’єктивним процесом, зумовленим тими ринковими перетвореннями, що здійснюються в державі. Підприємництво у різних формах виступає як невід’ємна частина сучасного суспільного процесу, як рушій економічного прогресу.

Говорячи про політику розвитку підприємництва в Україні, слід зазначити, що правовою основою розвитку малого й середнього бізнесу в Україні є Конституція, Господарський Кодекс України, і низка законодавчих актів, які прямо стосуються сфери підприємницької діяльності та регламентують її.

Стратегічні напрями й пріоритети державної політики зі створення сприятливого й стабільного конкурентного середовища для бізнесу знайшли сьогодні своє відображення в Програмі діяльності уряду «Український прорив: для людей, а не для політиків» і «Державній програмі соціально-економічного розвитку України». У цих документах на державному рівні задекларована необхідність зменшення державного втручання в підприємницьку діяльність, усунення бюрократичних бар’єрів на шляху розвитку бізнесу й адаптація законодавства в цій сфері до норм і принципів Європейського Союзу.

Як результат – мале й середнє підприємництво продовжує нарощувати темпи приросту показників його діяльності, підвищується якість послуг і продукції.

Порівняно з 2004 роком кількість суб’єктів малого й середнього підприємництва в 2007 році зросла на 17 %. Причому, щорічно збільшується кількість суб’єктів як малого (враховуючи малі підприємства, фізичних осіб-підприємців, фермерські (сільські господарства), так і середнього бізнесу в Україні, і така тенденція спостерігається в усіх регіонах країни.

За даними офіційної статистики станом на перше січня 2007 року в Україні функціонувало 2379,4 тисяч суб'єктів малого й середнього підприємництва, з яких 97,8 % – суб'єкти малого підприємництва. Стосовно попереднього року загальна кількість суб'єктів малого й середнього підприємництва-юридичних осіб в 2006 році збільшилася на 3,3 % [21].

Виконуючи свою соціальну функцію, малий і середній бізнес країни сьогодні охопив майже 9,8 млн українців, а це значить, що кожна друга працездатна людина працює у сфері малого й середнього бізнесу, а кожна четверта – приватний підприємець.

Ключовим моментом в історії розвитку українського малого бізнесу стало прийняття в 2000 році Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва», яким уперше на законодавчому рівні були визначені правові основи й напрями державної підтримки суб’єктів малого підприємництва [74].

У цьому ж році був прийнятий Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні», що стала комплексом взаємозалежних і хронологічно погоджених заходів, спрямованих на реалізацію державної політики з вирішення проблем розвитку малого бізнесу [45].

Мета програми – створення умов для реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, а також підвищення добробуту громадян України й вирішення соціально-економічних проблем шляхом залучення незайнятого населення до малого бізнесу.

Крім того, у кожному з 27 регіонів України реалізуються регіональні й місцеві програми розвитку малого підприємництва.

Протягом 1998-2007 рр. Президентом й урядом країни були зроблені послідовні кроки, спрямовані на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність.

Необхідно зупинитися на чотирьох фундаментальних Законах України для підприємницького середовища. Це – «регуляторний», «реєстраційний», «дозвільний» і «контрольний» закони.

1. Із прийняттям Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» в країні започатковано формування принципово нової прогресивної системи державного управління, підвищення прозорості процесу прийняття управлінських рішень [37].

2. Важливою формою державного регулювання бізнесу, є ліцензування. Державна політика в сфері ліцензування в нашій країні визначена Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (червень 2000 року), яким встановлений єдиний порядок ліцензування видів господарської діяльності на території України і єдиний перелік видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню. Звернемо увагу на те, що саме цим Законом введена ефективна система захисту прав суб’єктів господарювання шляхом реалізації права досудового оскарження суб'єктами дій органів ліцензування до Експертно-апеляційної ради, створеній при Комітеті [36].

Експертно-апеляційна рада є колегіальним органом, що, серед іншого, розглядає заяви, претензії та скарги суб’єктів господарювання на рішення органів ліцензування щодо порушення ними законодавства у сфері ліцензування.

Крім того, розроблено Єдиний ліцензійний реєстр – автоматизована система збору, нагромадження й обліку даних, пов’язаних із ліцензуванням певних видів господарської діяльності.

3. З метою зменшення адміністративних бар'єрів при реєстрації бізнесу в 2004 році був прийнятий Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». [38]

Сьогодні в Україні створена сучасна система реєстрації, що надає можливість здійснити всі реєстраційні процедури протягом 2–3 днів. Були спроби оптимізувати процедури реєстрації за принципом «єдиного вікна». Принцип «єдиного вікна», упроваджено Законом України від 01.07.2004 «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців», який спрямовано на спрощення та забезпечення прозорості процедури започаткування підприємницької діяльності (погодження необхідних документів та отримання дозволів).

У результаті відповідності нашої системи реєстрації найвищим європейським стандартам, Україну першу із країн-не членів ЄС в 2006 році включили до Європейського бізнес реєстру (ЄБР), але варто відзначити, що на практиці ця система не діє належним чином. Реєстраційні процедури й досі залишаються складними і тривають довше ніж 2-3 дні. Також продовжує розвиватися корупція.

З метою реалізації Угоди про загальне використання інформації, також розроблений програмний продукт, що забезпечить можливість обміну інформацією між Єдиним державним реєстром юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців України й реєстрами країн-учасників Європейського бізнес реєстру. Наразі завершується тестування й поетапне введення в експлуатацію цього програмного продукту.

4. Система видачі дозвільних документів, що існувала в попередні роки, характеризувалася наявністю широкого переліку дозволів, нормативними протиріччями й відсутністю ефективно функціонуючого організаційно-правового механізму видачі документів дозвільного характеру, непрозорістю й складністю дозвільних процедур, – усе це створювало підґрунтя для корупційних дій чиновників.

Тому, виникла необхідність у прийнятті в 2005 році Закону «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», що поклав початок повномасштабній реформі дозвільної системи [43].

Уже сьогодні маємо відчутний позитивний ефект. Впроваджуючи європейський досвід видачі дозвільних документів – «принцип організаційної єдності», було відкрито 677 дозвільних центрів у регіонах і введено посади адміністраторів (усього 778 робочих місць) [22]. Основними завданнями адміністратора є організація видачі документів дозвільного характеру. Дозвільні центри створені практично в кожному районі й місті обласного значення.

Здійснення цих заходів дозволило скоротити часові й фінансові витрати підприємців на проходження дозвільних процедур. Вибіркові дослідження показали, що тривалість процедур одержання дозвільних документів скоротилася в середньому в 2,4 рази, а витрати підприємців – у 2 рази.

Наступним важливим кроком на шляху вдосконалення державного регулювання господарської діяльності стало прийняття Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (05.04.2007 р.). Цей Закон встановлює найважливіші принципи й норми, які регулюють правовідносини між органами державного контролю й суб'єктами господарювання при здійсненні перевірок їхньої діяльності. Закон набув чинності 26 грудня 2007 року, і є винятково важливим для створення європейських умов розвитку підприємництва в Україні [42].

Що стосується оподатковування, то на сьогодні найдієвішим у плані стимулювання й розвитку малого бізнесу, з погляду оптимального оподатковування, є єдиний податок.

Функціонування єдиного податку було впроваджено Указом Президента України «Про спрощену систему оподатковування, обліку й звітності суб’єктів малого підприємництва» в 1998 році [76].

Спрощена система оподатковування в Україні застосовується вже майже 10 років і практичний досвід її використання дає підстави для того, щоб говорити про позитивний вплив, зокрема, стимуляція режиму оподатковування на сектор малого бізнесу.

Одним із позитивних моментів спрощеної системи оподатковування є те, що вона дає можливість суб'єктам малого бізнесу забезпечити роботою не тільки себе, але й інших громадян, створюючи додаткові робочі місця. Сьогодні, це стосується інтересів понад 3 млн чоловік.

Ефективність спрощених режимів оподатковування також підтверджується щорічним збільшенням платежів у бюджет, що в 2006 році досягло межі 3 млрд гривень.

Тому, зусилля уряду були спрямовані на законодавче закріплення й збереження спрощеної системи оподатковування, що й знайшло своє відображення в розділі «Спеціальні податкові режими» проекту Податкового кодексу України.

Реальною фінансово-кредитною допомогою для українського підприємництва стало впровадження в 2007 році нової державної бюджетної програми часткового відшкодування відсоткових ставок за кредитами, що надаються суб’єктам малого та середнього бізнесу для реалізації інвестиційних проектів. Такою підтримкою протягом минулого року було охоплено майже 1 тис. бізнес-проектів [21].

Багато чого вже зроблене, але й багато чого маємо бути ще втілено в майбутньому. У зв'язку із цим визначено 5 пріоритетів діяльності на короткострокову перспективу, це:

·  проведення другого етапу швидкого дерегулювання в пріоритетних сферах економіки;

·  подальша оптимізація дозвільної системи;

·  припинення тиску на підприємців із боку чиновників через упорядкування контрольних функцій;

·  поліпшення доступу підприємців до кредитних ресурсів;

·  захист прав та інтересів підприємців шляхом застосування засобів впливу на посадових осіб, які порушують законодавство щодо підприємництва.

Окремо хотілося б наголосити, що важливим питанням є інтеграція України у світовий економічний простір. Нові умови вимагають підвищення інноваційної складової в діяльності малого й середнього бізнесу України, конкурентоспроможності, захисту від нечесної конкуренції на світових ринках.

Вступ України у Світову Організацію Торгівлі відкриває доступ українських товарів на зовнішні ринки, а товарів іноземного виробництва – на український ринок. У зв’язку з цим необхідно підвищити конкурентоспроможність не тільки продукції, але й самих підприємств шляхом вдосконалення систем менеджменту якості, екологічного менеджменту, менеджменту професійної безпеки й істотного підвищення рівня ділової досконалості.

Найближчим часом ми маємо намір приєднається до Європейської хартії для малих підприємств. А це зобов'язує нас дотримуватись європейських стандартів економіки, стандартів якості товарів і послуг, стандартів якості життя.

Кожна країна має свій шлях розвитку, але є дуже багато спільного в здійсненні державної політики. Тому позитивний український досвід у прийнятті управлінських рішень цілком може бути використаний країнами ОЧЕС. Адже в усіх нас одне завдання – забезпечення економічного процвітання наших країн. А без якісних перетворень неможливо істотно підвищити внесок малого й середнього підприємництва в національну економіку й тим більше стати повноправним членом європейського й світового ринку [31].

Говорячи про основні тенденції розвитку підприємництва в Україні хотілося б відмітити таке. На жаль, чимало українських підприємців ще досі не усвідомили того, що сучасне цивілізоване підприємництво повинно грунтуватися на міцній моральній основі, на етичних нормах. У більшості західних країн ділова етика включена до програм шкіл бізнесу, коледжів, інститутів і університетів. Особливе місце там серед критеріїв цивілізованого підприємництва посідають чесність і порядність у ділових стосунках. Зрозуміло, що різного роду порушень і там вистачає. Але в цілому, без цих критеріїв у взаємовідносинах між фірмами, банками й окремими юридичними та фізичними особами сучасне підприємництво було б неможливе. Мільйони тонн енергоносіїв, акції та інші цінні папери на мільйони ієн, марок, франків, фунтів стерлінгів, лір, доларів та ін. щодня продаються й купуються на основі усних угод, навіть без свідків! Товари на мільярди доларів щорічно реалізуються «під чесне слово», без будь-яких контрактів.

На початкових етапах розвитку підприємництва в багатьох країнах світу також були поширені і шахрайство, і злодійство. У них, як і в нас тепер, в умовах «дикого капіталізму» це давало прибуток. Але так тривати довго не могло. І з часом гору взяли інші критерії та пріоритети. Бути чесним стало вигідніше, ніж шахраєм, - як з матеріальної точки зору, так і з погляду життєвих, тобто тих моральних цінностей, про які йде мова. Нині на Заході в пресі або у спеціальних ділових виданнях регулярно містяться приклади неетичного підприємництва конкретних фірм і корпорацій, діяльність яких хоча і не є прямим порушенням законів, проте кваліфікується як така, що суперечить критеріям чесності, порядності та доброчинності.

Без цілеспрямованої роботи в цьому напрямку розвиток і становлення цивілізованого підприємництва та ринкових відносин у нашій країні буде довготривалим і надто болісним.

Що ж заважає підприємцям і підприємництву у їх становленні?

Поглянемо на проблему дещо ширше. Громадяни нашої держави повсякчас стикаються зі штучними проблемами, створеними бюрократами й чиновництвом. У країні горизонтально і вертикально панує чітко вибудувана структурована система, що грунтується на кланових принципах, згідно з якими для загалом нечисельної верхівки управлінців та наближених до неї олігархів доступ до всіляких благ практично необмежений, і які, по суті, є їх головними споживачами та розподільниками. Разом із тим, ті, хто створюють ці блага – як матеріальні, так і духовні – змушені давати хабарі цій «піраміді», аби хоч якось виживати. Нині в нас хабарництво процвітає й перейшло в ранг державної політики. Що й говорити, сьогодні навіть вище керівництво відкрито домагається виконання «плану» хабарів «нагору».

Тому представники середнього класу (тобто, ті, хто добросовісно виконує свою роботу, - а крім підприємців, до цього класу належать і висококваліфіковані працівники інших сфер, інтелігенція, які регулярно сплачуючи податки, значною мірою формують бюджети всіх рівнів, фактично утримуючи за свій рахунок армію чиновників), зацікавлені в стабільності та наведенні порядку в країні і виступають за скасування безлічі контролюючих органів, які стали розсадниками корупції та хабарництва [2].

Отже, серед основних тенденцій розвитку підприємництва в Україні ми відмітили такі: правовою основою розвитку підприємництва в Україні є Конституція, Господарський Кодекс та низка законодавчих актів; стратегічні напрями й пріоритети державної політики зі створення сприятливого середовища для бізнесу знайшли своє відображення в Програмі діяльності уряду «Український прорив: для людей, а не для політиків» і «Державній програмі соціально-економічного розвитку України»; у порівнянні з 2004 роком кількість суб’єктів малого і середнього підприємництва в 2007 році зросла на 17%; за даними офіційної статистики станом на перше січня 2007 року в Україні функціонувало 2379,4 тисяч суб’єктів малого і середнього підприємництва; сьогодні в Україні створена сучасна система реєстрації, що надає можливість здійснити всі реєстраційні процедури протягом 2-3 днів, але на практиці ця система не дає бажаних результатів; єдиний податок є на сьогодні найдієвішим щодо стимулювання й розвитку малого бізнесу; підприємництво в нашій країні далеке від цивілізованого підприємництва.

  2.2 Розвиток підприємництва в окремих видах економічної діяльності в Україні

Економіка України до початку 90-х років була в основному повністю одержавленою, тобто абсолютна маса підприємств перебувала у власності держави чи під таким її контролем, так що говорити про інші форми власності реально було просто неможливо. Отже, зародження підприємництва пов’язане з появою насамперед малих підприємств як найхарактерніших представників реального підприємництва у чистому вигляді, де власник підприємства є водночас і його головним менеджером. Саме малі підприємства забезпечують розвиток економічної системи країни та наближають її до споживачів. Мале підприємництво здатне вирішувати такі економічні завдання, як створення в країні конкурентного середовища, залучення приватного капіталу і зовнішніх інвестицій, а також удосконалення наявних технологій виробництва. Водночас ці підприємства виконують найважливішу роль у державі – надають громадянам робочі місця, створюють реальні джерела їх доходів, забезпечують виробництво товарів, виконання робіт і надання послуг для населення за доступними цінами та збільшують дохідну частину бюджетів різних рівнів.

Починаючи з 2000 року уряд зрозумівши цінність малого бізнесу для розвитку економіки, почав створювати на державному рівні сприятливі умови для ефективного використання його можливостей у рамках національної економіки. Для цього було покладено ідею «Спрощеної системи оподаткування», шляхом заміни сплати встановлених законодавством податків, зборів та обов’язкових платежів, сплатою єдиного податку і запровадженням спрощеної форми бухгалтерського обліку та звітності. Як наслідок це суттєво зменшило податкове навантаження на платників податків, сприяло реєстрації великої кількості суб’єктів господарювання, що дало змогу вивести з тіньового обігу частину доходів, а також сприяло вирішенню питання зайнятості населення.

Законодавчу основу спрощеної ситеми оподаткування складають один закон і три укази Президента України: Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р. № 2063 – ІІІ; Указ Президента України від 12 травня 1998 р. № 456/98 «Про державну підтримку малого підприємництва»; Указ Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва»; Указ Президента України від 28 червня 1999 р. № 746/99 «Про внесення змін в Указ Президента України від 03.07.98 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» ».

На початок 2006 року оподаткування єдиним податком юридичних осіб по Україні збільшилося порівняно з 2005 роком у 2 рази, а застосовуючи цю систему платежів для фізичних осіб відбулося зростання майже у 5,5 разів порівняно з 2000 роком. Це може свідчити тільки про те, що обрана система себе виправдовує, і підприємці можуть легалізувати свій бізнес через реєстрацію платника податку.

Зазначимо, що станом на 01.07.07 р. в економіці країни діяло 297,6 тис. малих підприємств, що в порівнянні з початком попереднього року більше на 2,0 %. Середня кількість зайнятих працівників на малих підприємствах у І півріччі становила 1633,3 тис. осіб. За цей період ними було реалізовано продукції, виконано робіт та надано послуг на суму 45663,3 млн. гривень.

Основні показники розвитку малих підприємств можемо простежити за допомогою таблиці 2.1 [77].


Таблиця 2.1 Основні показники розвитку малих підприємств

Роки  Кількість малих підприємств, одиниць Кількість малих підприємств у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення, одиниць

Середньорічна кількість зайнятих1) працівників на малих підприємствах, тис.осіб

Середньорічна кількість найманих2) працівників на малих підприємствах, тис.осіб

Частка найманих працівників на малих підприємствах у загальній кількості найманих працівників на підприємствах – суб’єктах підприємництва Частка малих підприємств у загальному обсязі реалізованої продукції, робіт, послуг

2000

217930 44 1730,4 1709,8 15,1 8,1

2001

233607 48 1818,7 1807,6 17,1 7,1

2002

253791 53 1932,1 1918,5 18,9 6,7

2003

272741 57 2052,2 2034,2 20,9 6,6

2004

283398 60 1978,8 1928,0 20,2 5,3

2005

295109 63 1890,4 1834,2 19,6 5,5

2006

307398 66 1816,6 1746,0 19,0 4,8

Підприємницька діяльність має різноманітні види взаємозв’язків і особливостей. Одним з істотних аспектів підприємницької діяльності є фінансовий, бо об’єктивно і суб’єктивно підприємництво націлене на досягнення певних позитивних фінансових результатів, тобто формування прибутку, його розподілу і використання.

Розглянемо фінансові результати діяльності підприємств України за 2007 рік (Додаток 1) [22].

Фінансовий результат підприємств від звичайної діяльності до оподаткування (крім малих підприємств та установ, що утримуються за рахунок бюджету) за 2007 р., за попередніми даними, становив 121,4 млрд.грн. (загальна сума прибутку – 147,2 млрд.грн., збитків – 25,8 млрд.грн.).

Протягом 2007 р. збитково працювало 28,9% підприємств. Найбільше таких підприємств у наданні комунальних та індивідуальних послуг, діяльності у сфері культури та спорту (37,3% від загальної кількості підприємств відповідного виду діяльності), на транспорті та зв’язку (37,0%), у промисловості (34,0%), по операціях з нерухомим майном, оренді, інжинірингу та наданні послуг підприємцям (31,7%), у будівництві (29,8%).

Дебіторська та кредиторська заборгованість (з урахуванням довгострокової) підприємств на 1 січня 2008 р. становила відповідно 509,3 млрд.грн. та 659,5 млрд.грн. Протягом 2007 р. дебіторська заборгованість збільшилась на 26,3%, кредиторська – на 27,3%.

Частки довгострокової та поточної заборгованості в загальній сумі дебіторської заборгованості становили 4,3% та 95,7%, кредиторської – відповідно 11,8% та 88,2%.

У структурі кредиторської заборгованості (з урахуванням довгострокової) частка заборгованості між підприємствами України становила 90,0% (593,6 млрд.грн.), між суб’єктами господарської діяльності України та інших країн – 10,0% (65,9 млрд.грн.); дебіторської – 93,7% (477,4 млрд.грн.) та 6,3% (31,9 млрд.грн.).

Питома вага простроченої дебіторської заборгованості в загальній сумі поточної становила 10,4% (на 1 січня 2007 р. – 15,5%), кредиторської – 12,0% (15,5%). Протягом 2007р. обсяги простроченої дебіторської заборгованості зменшились на 15,2%, кредиторської – на 3,0%.

Розглянемо обсяги промислового виробництва в цілому та за окремими галузями (Додаток 2) [22].

У січні 2008р. порівняно з січнем 2007р. обсяги промислового виробництва зросли на 5,7%. Збільшився випуск продукції за всіма основними видами промислової діяльності, крім металургії та нафтоперероблення. Порівняно з груднем 2007 р. обсяги випуску продукції скоротились на 12,4%, що є щорічним сезонним явищем.

У добувній промисловості проти січня 2007р. обсяги продукції зросли на 3,8%. Приріст продукції одержано в добуванні вугілля і торфу (4,9%) та металевих руд (4,2%). Поряд з цим спостерігалось відставання від минулорічних обсягів у добуванні нафти і газу (на 4,6%). За січень 2008р. видобуто 1,7 млрд.м3 природного газу, 268 тис.т сирої нафти та вироблено 5,2 млн.т готового вугілля, 6,8 млн.т руди та концентратів залізних неагломерованих.

У переробній промисловості випуск продукції порівняно з січнем 2007р. збільшився на 5,4%.

У виробництві харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів приріст виробництва продукції становив 10,9%. Зростання обсягів виробленої продукції спостерігалося на підприємствах тютюнової, кондитерської, м’ясної та молочної промисловості – відповідно на 24,7%, 24,2%, 13,7% та 9,4%, з виробництва макаронних виробів – на 22,7%, напоїв – на 4,5%, з перероблення та консервування овочів і фруктів – на 4,4%. При цьому знизилися обсяги продукції у виробництві олії та жирів (на 6,5%). За січень 2008р. випущено 200 тис.т олії соняшникової нерафінованої, 7,7 тис.т макаронних виробів без начинки, 58,3 тис.т соків фруктових та овочевих, нектарів, 3,5 тис.т овочів консервованих натуральних, 1,3 тис.т овочів, фруктів, горіхів і грибів консервованих з додаванням оцту, 0,3 млн.дал коньяку, 2,5 млн.дал горілки й інших міцних спиртових напоїв, 16,9 млн.дал пива, 11,2 млн.дал безалкогольних напоїв, 8,1 тис.т свіжих або охолоджених яловичини і телятини, 11,9 тис.т свіжої або охолодженої свинини, 42,5 тис.т свіжих або охолоджених м’яса і субпродуктів свійської птиці, 23,7 тис.т виробів ковбасних, 63 тис.т молока обробленого рідкого, 4,4 тис.т вершкового масла, 17,4 тис.т сирів жирних, 40,5 тис.т продуктів кисломолочних, 7,3 тис.т сиру свіжого неферментованого та кисломолочного.

У легкій промисловості проти січня 2007р. обсяги виробництва збільшились на 3,1%. Приріст у галузі забезпечили підприємства з виробництва шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів, де випуск продукції збільшився на 30,5%. При цьому в текстильному виробництві, виробництві одягу, хутра та виробів з хутра спостерігалось скорочення обсягів продукції на 3,2%. На підприємствах текстильної промисловості поряд із зростанням більше ніж на три чверті виробництва ворсових, махрових і тканин спеціальних інших, на 29% – ковдр і пледів, на 5–12% – тканин бавовняних та з волокон хімічних, светрів, джемперів, жилетів та виробів аналогічних скоротився випуск панчішно-шкарпеткових виробів та лляних тканин (на 6–12%). У виробництві одягу з текстилю на 20–30% зменшився випуск брюк і бриджів, спідниць та спідниць-брюк, жакетів і блейзерів, піджаків, курток типу піджаків, джемперів та виробів аналогічних жіночих і дівчачих, костюмів для чоловіків та хлопчиків, на 5–9% – брюк і бриджів чоловічих та хлопчачих, костюмів жіночих і дівчачих, курток теплих типу “анорак”, плащів та курток вітрозахисних і виробів аналогічних. Разом з тим зріс випуск суконь та сарафанів – на 70%, пальт, напівпальт, накидок, плащів, курток теплих типу “парки” або “аляски”, піджаків та блейзерів, курток типу піджаків, джемперів та виробів аналогічних чоловічих та хлопчачих на 5–8%. Взуттєвиками за січень 2008р. випущено 1,7 млн. пар взуття.

На підприємствах з оброблення деревини і виготовлення виробів з деревини порівняно з січнем 2007р. обсяги виробництва збільшились на 19,2%. Зріс випуск брусків, планок та фризів для паркетного або дерев’яного покриття підлоги, профільованих, незібраних, з деревини листяних порід (на 72%), шпону струганого, шпону лущеного, деревини, уздовж розпиляної або розколотої, завтовшки більше 6 мм, вікон, дверей, рам і порогів дерев’яних (на 18–29%). Поряд з цим скоротилось виготовлення виробів дерев’яних будівельних та столярних, споруд збірних дерев’яних, паркету дерев’яного щитового.

У целюлозно-паперовому виробництві та видавничій діяльності обсяги продукції збільшились на 10,3%.

Спостерігався приріст обсягів у виробництві тест-лайнеру некрейдованого, крафт-паперу та картону некрейдованих, напівцелюлози деревної, шпалер та аналогічного покриття з паперу (15–25%), коробок, ящиків і сумок з гофрованих паперу та картону, крафт-лайнеру некрейдованого, паперу побутового та санітарно-гігієнічного призначення (8–12%). Водночас знизився випуск маси деревної механічної, паперу та картону для графічних робіт некрейдованих, паперу газетного та зошитів. Збільшилось друкування книг, газет, журналів і видань періодичних.

На підприємствах з виробництва коксу обсяги виробленої продукції проти січня 2007р. зросли на 15,3%. Водночас у нафтопереробленні зафіксовано скорочення виробництва продукції (на 35%).

Збільшився випуск коксу (на 10%) та смол кам’яновугільних (на 5%). Поряд з цим зменшилося виготовлення основних видів нафтопродуктів: палива дизельного для транспорту автомобільного і залізничного та мазутів топкових важких (на 53%), бензину моторного з вмістом свинцю 0,013 г/л і менше (на 20%).

У хімічному виробництві порівняно з січнем 2007р. виробництво збільшилось на 3,3%. Зростання обсягів випуску продукції спостерігалось за всіма основними видами діяльності, крім виробництва основної хімічної продукції (скорочення на 1,4%) та штучних і синтетичних волокон (на 0,6%). Отримано приріст продукції на підприємствах з виробництва гумових та пластмасових виробів – відповідно 35,9% і 17,9%. За січень 2008р. вироблено 487 тис.т аміаку синтетичного, 271 тис.т добрив азотних мінеральних або хімічних, 12,9 тис.т соди каустичної, 4,1 тис.т мила і препаратів поверхнево-активних органічних, 510 тис.шт. шин.

На підприємствах з виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції обсяги продукції порівняно з січнем 2007 р. зросли на 8,1%. Збільшилось виготовлення виробів з гіпсу для будівництва, гіпсових сумішей, виробів ізоляторних багатошарових зі скла (на 35–51%), скла безпечного, цементу, виробів санітарно-технічних керамічних, плит та плиток керамічних (на 8–20%). Водночас скоротилось виробництво листів гофрованих, шиферу й аналогічних виробів з азбестоцементу, цегли керамічної невогнетривкої будівельної, елементів конструкцій збірних для будівництва з цементу, бетону або штучного каменю, блоків та цегли з цементу, штучного каменю або бетону для будівництва.

У металургії та виробництві готових металевих виробів у січні 2008 р. проти січня 2007р. зафіксовано зменшення обсягів продукції на 2,4%. Не досягнуто рівня виробництва січня 2007р. у виробництві чавуну, сталі та феросплавів (відставання на 1,3%), труб (на 26,1%), виробництві кольорових металів (на 4,2%). Водночас на підприємствах інших видів первинного оброблення сталі приріст становив 4,4%, з виробництва готових металевих виробів – 23,5%, металевого лиття – 29,3%. За січень 2008р. виплавлено 3,0 млн.т чавуну, 2,4 млн.т сталі без напівфабрикатів, отриманих безперервним литтям, та 1,3 млн.т напівфабрикатів, отриманих безперервним литтям, випущено 2,0 млн.т готового прокату та 0,2 млн.т труб і профілів пустотілих з металів чорних.

У машинобудуванні обсяги виробництва січня 2007р. перевищено майже на третину. Наростили обсяги продукції підприємства з виробництва автомобільного транспорту (на 55,3%), машин та устатковання для сільського та лісового господарства (на 64,5%), машин та устатковання загального призначення (34,7%), залізничного рухомого складу (29,8%). Водночас скоротились обсяги продукції на підприємствах з виробництва верстатів (на 14,3%). У січні 2008р. випущено 63,5 тис. холодильників-морозильників побутових комбінованих з окремими зовнішніми дверцями, 16,3 тис. пральних машин, 169 верстатів для оброблення дерева, 352 трактори для сільського та лісового господарства, 31,4 тис. легкових автомобілів, 770 автобусів.

На підприємствах з виробництва та розподілення електроенергії обсяги продукції (робіт, послуг) проти січня 2007р. зросли на 11,5%. Всього вироблено 19,3 млрд.кВт·год електроенергії, в тому числі тепловими електростанціями – 9,7 млрд.кВт·год, атомними – 8,9 млрд.кВт·год.

За 2007р. реалізовано промислової продукції (робіт, послуг) на 600,1 млрд.грн. Більше половини всієї реалізованої продукції припадає на підприємства металургії та з виробництва готових металевих виробів, виробництва харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів та машинобудування.

Прослідкуємо за обсягом виробництва продукції сільського господарства.

Загальний обсяг виробництва продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств за січень 2008р. залишився на рівні січня 2007р., у тому числі в сільськогосподарських підприємствах – зріс на 6,3%, у господарствах населення – скоротився на 4,1%.

За січень 2008р. загалом реалізовано на забій 278 тис.т худоби та птиці (у живій вазі), що на 3,7% більше порівняно з січнем 2007р., вироблено 590 тис.т молока (на 2,9% менше) та 973 млн.шт. яєць (на 2,2% менше). В аграрних підприємствах відбулося зростання реалізації худоби та птиці на забій (на 18,8%), але скоротилося виробництво молока (на 4,3%) та яєць (на 2,3%). У господарствах населення виробництво м’яса скорочено на 3,9%, молока – на 2,4%, яєць – на 2,1%. Частка господарств населення в загальному виробництві цих продуктів тваринництва у січні 2008р. становила відповідно 61%, 77% та 31%.

За розрахунками, на 1 лютого 2008 р. загальне поголів’я великої рогатої худоби становило 5,5 млн. голів (на 10,8% менше, ніж на 1 лютого 2007 р.), у тому числі корів – 3,1 млн. (на 7,4% менше), свиней – 6,7 млн. (на 15,0% менше), овець і кіз – 1,7 млн. (на 3,8% більше), птиці всіх видів – 161,1 млн. голів (на 0,4% більше).

Поголів’я великої рогатої худоби, що утримується населенням, на 1 лютого 2008р. порівняно з минулорічним скоротилося на 7,8%, у тому числі корів – на 6,4%, свиней – на 14,9%, птиці – на 5,9%; водночас поголів’я овець і кіз збільшилося на 3,6%. У домогосподарствах на початок лютого 2008р. утримувалось 65% загальної чисельності великої рогатої худоби, у тому числі корів – 78%, свиней – 58%, овець і кіз – 81%, птиці – 51%.

У сільськогосподарських підприємствах порівняно з 1 лютого 2007р. відбулося зменшення чисельності великої рогатої худоби на 15,9%, у тому числі корів - на 11,0%, та поголів’я свиней – на 15,1%; зросло поголів’я овець і кіз (на 4,7%) і птиці всіх видів (на 8,0%).

Загальний обсяг реалізованої аграрними підприємствами власно виробленої продукції за січень 2008р. порівняно з січнем 2007р. збільшився на 10%, у тому числі обсяг продукції тваринництва – на 18%, а обсяг продукції рослинництва – зменшився на 1%. Частка продукції рослинництва у загальній вартості реалізованої продукції становила 36%, тваринництва – 64% (у січні 2007р. – відповідно 33% та 67%).

Середні ціни продажу аграрної продукції сільськогосподарськими підприємствами за всіма напрямами реалізації за січень 2008р. проти січня 2007р. зросли на 52%, у тому числі на продукцію рослинництва - на 88%, продукцію тваринництва – на 39%. Порівняно з груднем 2007р. середні ціни реалізації продукції аграрними підприємствами зросли на 5%, у тому числі продукції рослинництва - на 24%, тваринництва - скоротилися на 3%.

На 1 лютого 2008р. в сільськогосподарських підприємствах (крім малих) та підприємствах, що здійснюють зберігання, переробку зернових культур, було в наявності 13,0 млн.т зерна (на 26% більше проти 1 лютого 2007р.), у тому числі 5,9 млн.т пшениці (на 29% більше). Безпосередньо в аграрних підприємствах було в наявності 4,7 млн.т зерна (на 23% більше), в тому числі 1,7 млн.т пшениці (на 38% більше). Зернозберігаючі та зернопереробні підприємства мали в наявності 8,3 млн.т зерна, в тому числі зернозберігаючі – 5,7 млн.т.

Середня закупівельна ціна зернових культур, яку пропонували зберігаючі та переробні підприємства, у січні 2008р. становила 1112 грн. за т (у січні 2007р. – 672 грн. за т), з них на пшеницю – 1098 грн. за т (676 грн. за т), жито – 1093 грн. за т (761 грн. за т), ячмінь – 1371 грн. за т (602 грн. за т).

Про основні результати діяльності сільськогосподарських підприємств у галузі сільського господарства у 2007р. свідчать дані, які наведені в додатку 3 [65].

Що стосується будівельної діяльності, то у січні 2008р. підприємствами країни виконано будівельних робіт на суму 3042,7 млн.грн., що на 5,0% менше проти січня попереднього року.

Знизили обсяги будівництва 16 регіонів, якими виконано 47,3% загальнодержавного обсягу робіт.

За інформацією підприємств, основною причиною скорочення будівельних робіт є незавершеність процесу укладання договорів підряду з замовниками.

У цілому в січні 2008р. не працювало 38,6% загальної кількості підприємств, що звітують про будівельну діяльність. Разом з тим збільшення обсягів будівельно-монтажних робіт спостерігалося в 11 регіонах. Найбільше, в 1,3 раза, зросли обсяги будівництва в Херсонській області (в основному за рахунок будівництва житлових і нежитлових будівель та газифікації населених пунктів) та м. Севастополі (що пов’язано з проведенням берегоукріплювальних робіт та будівництвом житла).

В 1,2 раза зросли обсяги будівництва в Харківській області, в основному за рахунок облаштування газоконденсатних родовищ і капітального ремонту будівель виробничого призначення, та Хмельницькій – у зв’язку з проведенням значних обсягів ремонтних робіт на Славутському солодовому та Кам’янець-Подільському цементному заводах, реконструкцією Хмельницької АЕС та будівництвом житла.

У м. Києві, де виконано 33,0% загальнодержавного обсягу робіт, приросту (1,4%) досягнуто за рахунок будівництва житла, торговельних, офісних, готельних та розважальних комплексів, а також Дарницького залізничного вокзалу.

Значно зменшили обсяги робіт порівняно з січнем 2007р. підприємства Закарпатської (на 57,4%), Запорізької (на 43,6%) та Кіровоградської областей (на 41,5%).

Скорочення обсягів будівництва у січні 2008р. проти відповідного місяця попереднього року відбулося за всіма основними видами будівельної діяльності: найбільше – із завершення будівництва на 18,3% та з будівництва будівель і споруд на 5,3%. Водночас серед підприємств, що займаються будівництвом будівель і споруд, зросли обсяги робіт підприємств, що будують мости, шляхові естакади, тунелі та лінії метрополітену (на 20,2%). Обсяги інших будівельних робіт (мурування та кладка з цегли, залізобетонні роботи й інші бетонні роботи, проходження шахтних стволів (шурфів), буріння та будівництво водяних колодязів) зросли на 2,7%.

Будівельниками у 2007р. введено в експлуатацію 10243,7 тис.м2 загальної площі житла, що на 18,7% більше, ніж у 2006р. Переважну частку (75,5%) житла введено в експлуатацію в міських поселеннях. Проти 2006р. обсяги введеного в експлуатацію житла в міських поселеннях зросли на 15,3%, у сільській місцевості – на 30,6%.

За 2007р. обсяги введеного житла зросли в усіх регіонах, крім Донецької області. Найбільше – у Запорізькій (на 58,3%), Чернігівській (на 49,3%) та Тернопільській (на 48,8%) областях.

Більше половини (51,1%) загального обсягу житла введено в 7 регіонах: у м. Києві, Київській, Одеській, Львівській, Харківській, Івано-Франківській областях, а також в Автономній Республіці Крим.

За рахунок коштів державного бюджету у 2007р. збудовано 170,9 тис.м2 житла, що на 29,4% менше проти 2006р. Частка житла, побудованого за рахунок цих коштів, становить 1,7% від загальнодержавного обсягу.

Індивідуальними забудовниками у 2007р. введено в експлуатацію 5677,2 тис.м2 житла, або 55,4% загального обсягу в Україні.

На виконання заходів, пов’язаних з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, введено в експлуатацію 2,7 тис.м2 загальної площі житла в Хар-ківській області.

Для депортованих осіб та членів їхніх сімей, які повернулись в Україну, в Автономній Республіці Крим введено в експлуатацію житлові будинки загальною площею 5,4 тис.м2.

У 2007р. також введено в експлуатацію інші об’єкти соціальної сфери, зокрема, загальноосвітні навчальні заклади на 11,7 тис. учнівських місць, амбулаторно-поліклінічні заклади на 2,5 тис. відвідувань за зміну, лікарні на 0,5 тис. ліжок, санаторії на 404 ліжка, дошкільні заклади на 295 місць, клуби на 1,5 тис. місць тощо.

У 2007р. завершено будівництво та введено в експлуатацію ряд ви-робничих об’єктів та потужностей, серед яких 47 нафтових і 60 газових свердловин з розвідувального й експлуатаційного буріння, магістральні газопроводи протяжністю 186,1 км, місцеві трубопроводи для транспортування газу – 7,5 тис.км, електростанції потужністю 152 МВт, трансформаторні понижуючі підстанції напругою 35 кВ і вище потужністю 792,3 тис.кВ∙А, лінії електропередачі протяжністю 1,7 тис.км.

Збудовано магістральні автомобільні дороги протяжністю 75,9 км та автомобільні дороги загального користування з твердим покриттям – 159 км, електрифіковано 156 км залізниці, споруджено автомобільні мости протяжністю 727,5 пог.м, шляхопроводи та надземні естакади – 1,6 тис. пог.м, причали морських портів – 120 пог.м та перевантажувальні комплекси морських портів – 966 пог.м.

Збільшено потужності телекомунікаційних систем, зокрема, введено в дію 422,1 тис. та 55,2 тис. телефонних номерів відповідно на міських і сільських АТС, 10,5 тис. номерів опорно-транзитних станцій та інші об’єкти.

Крім цього, на підприємствах харчової промисловості введено в дію потужності з виробництва 75,1 тис.т олії, 13,7 тис.т м’яса, 5,3 тис.т сиру, 41,2 тис.т хлібобулочних виробів, а також – з переробки 4,8 тис.т рибної продукції.

Значну кількість будівель уведено для потреб сільського господарства, зокрема сховища для картоплі, овочів та фруктів на 9,5 тис.т, елеватори на 293,4 тис.т та насіннєсховища на 3,9 тис.т одночасного зберігання, приміщення для утримання свиней, великої рогатої худоби та овець відповідно на 7,0 тис., 2,4 тис. та 1,0 тис. скотомісць, а також птиці на 174,5 тис. птахомісць, птахофабрики м’ясного напряму на 4,7 млн. голів м’ясної птиці та інші.

Щодо транспорту, то за січень 2008р. підприємствами транспорту перевезено 72,5 млн.т вантажів, що на 4,6% більше, ніж за січень 2007р. Вантажооборот зріс на 5,8% і становив 41,9 млрд.ткм.

Перевезення вантажів залізницями порівняно з січнем 2007р. зросло на 3,2%, у тому числі відправлення вантажів – на 1,9%. Відправлення вантажів зросло на чотирьох залізницях: Придніпровській та Донецькій – на 1,4%, Південно-Західній – на 12,6%, Одеській – на 15,8%. На Південній залізниці відправлення вантажів знизилося – на 10,4%, Львівській – на 1,7%. Відправлення залізної та марганцевої руди зросло – на 4,3%, брухту чорних металів – на 4,4%, кам’яного вугілля – на 6,4%, лісових вантажів – на 7,5%, цементу – на 8,1%, хімічних і мінеральних добрив – на 10,0%, коксу – на 22,9%, зерна і продуктів перемелу – на 25,7%. Поряд із цим зменшилося відправлення будівельних матеріалів – на 2,9%, чорних металів – на 4,3%, нафти і нафтопродуктів – на 20,8%.

Вітчизняний морський та річковий торговельний флот зменшив перевезення вантажів на 27,8%, в цілому замовникам доставлено 0,9 млн.т вантажів. Перевезення вантажів підприємствами річкового транспорту порівняно з січнем 2007р. зменшилися на 44,8%, морського транспорту – на 3,0%. Закордонні перевезення вантажів річковим транспортом скоротилися на 29,6%, морським – на 1,7%. Обсяг переробки вантажів у торговельних і рибних портах та на промислових причалах (морських і річкових) зменшився на 3,6% і становив 12,0 млн.т. Переробка експортних вантажів зменшилася на 1,8%, транзитних – на 10,2% та внутрішнього сполучення – на 64,6%. Переробка імпортних вантажів зросла на 43,2%. Кількість оброблених суден – закордонних та інфрахт – зменшилася на 1,7% і становила 1,5 тис. одиниць.

Підприємствами автомобільного транспорту (з урахуванням перевезень фізичними особами-підприємцями) за січень 2008р. перевезено 10,6 млн.т вантажів, що на 9,0% більше порівняно з січнем 2007р., та виконано вантажооборот в обсязі 2,0 млрд.ткм, який зріс на 20,3% за рахунок міжміських і міжнародних перевезень.

Магістральними трубопроводами транспортовано 21,0 млн.т вантажів, що на 7,3% більше, ніж у січні 2007 р. Перекачка газу зросла на 18,0%, аміаку – на 11,5%, транспортування нафти зменшилося на 26,9%. Транзит газу зріс на 14,8%, аміаку – на 27,1%. Транзит нафти скоротився на 20,0%.

За січень 2008 р. послугами пасажирського транспорту скористалося 652,6 млн. пасажирів, виконано пасажирську роботу в обсязі 10,5 млрд.пас.км, що відповідно на 1,2% та на 3,3% більше порівняно з січнем 2007 р.

Залізничним транспортом за січень 2008 р. відправлено 34,3 млн. пасажирів, що на 0,4% менше, ніж за січень 2007 р. Відправлення пасажирів зросло на Придніпровській залізниці – на 0,1%, Одеській – на 0,4%, Донецькій та Львівській – на 1,1%, на Південній – залишилося на рівні січня 2007 р., на Південно-Західній – знизилося на 2,3%. Послугами автомобільного транспорту (з урахуванням перевезень фізичними особами-підприємцями) скористалося 0,3 млрд. пасажирів, що на 6,3% більше, ніж за січень 2007 р. Перевезення пасажирів автотранспортом фізичних осіб-підприємців зросло на 11,5%. Перевезення пасажирів морським транспортом за січень 2008 р. збільшилося на 13,9% порівняно з січнем 2007 р. Підприємства м. Севастополя, які виконують 94,9% загальних обсягів морських перевезень пасажирів, збільшили перевезення пасажирів на 16,4%. Закордонні морські перевезення пасажирів зменшилися на 14,2%. Майже всі закордонні перевезення виконували підприємства Автономної Республіки Крим, які в січні 2008 р. зменшили перевезення пасажирів на 13,5%. Авіаційним транспортом перевезено 0,4 млн. пасажирів, що на 5,2% більше порівняно з січнем 2007 р. Міським електротранспортом за січень 2008 р. перевезено 267,5 млн. пасажирів, що на 4,7% менше, ніж за січень 2007 р.

Діяльність підприємств сфери послуг у січні 2008 року характеризується такими основними тенденціями (Додаток 4) [22].

За січень 2008 р. обсяг послуг, реалізованих споживачам підприємствами сфери послуг, становив 12,4 млрд.грн., що більше рівня відповідного періоду минулого року у порівнянних цінах на 25,2%. У середньому одному жителю країни за січень п.р. було надано послуг на 267,1 грн. Проте, споживання послуг жителями різних регіонів України неоднакове і коливалося в межах від 1671,3 грн. на одну особу в місті Києві до 70,4 грн. у Тернопільській та Хмельницькій областях.

Упродовж січня 2008 р. у структурі обсягу реалізованих послуг за видами економічної діяльності порівняно з січнем 2007 р. значних змін не відбулося. Як і раніше на долю обсягів послуг пошти й зв'язку припадало трохи менше третини загального обсягу послуг. Наступними за значимістю у загальному обсязі послуг залишалися послуги різних видів транспорту (26,8%).

Частка послуг, реалізованих населенню, зменшилась на 0,1 в.п. і становила 30,7% загального обсягу реалізованих послуг.

Обсяг роздрібного товарообороту підприємств, які здійснюють діяльність з роздрібної торгівлі та ресторанного господарства, за січень–лютий 2008 р. становив 31 млрд. грн., що у порівнянних цінах на 29,7% більше обсягу січня–лютого 2007 р [77].

Обсяги та темпи зростання роздрібного товарообороту за регіонами характеризуються даними, які наведені в додатку 5.

Отже, в даному параграфі ми відмітили основні показники розвитку малих підприємств в Україні, розглянули фінансові результати діяльності підприємств, обсяги промислового виробництва в цілому та за окремими галузями, осяг виробництва продукції сільського господарства. Також простежили за будівельною діяльністю, транспортом, підприємствами сфери послуг та роздрібним товарооборотом підприємств.

 

2.3 Інноваційне підприємництво як фактор розвитку підприємницьких відносин в Україні

 

У сучасному світі якість управління інноваційними процесами стає визначальним фактором конкурентоспроможності національних економік. В Україні за останні півтора десятка років спостерігається технологічне відставання від розвинених країн, і, як наслідок, зниження конкурентоспроможності економіки нашої країни, гальмування розвитку високотехнологічних галузей промисловості, зниження якості робочої сили. Причина цього полягає у непослідовності проведення науково-технологічної та інноваційної політики та низькій ефективності і якості міжвідомчої координації. Збереження таких тенденцій в подальшому може призвести до остаточного вибуття України із числа економічно розвинутих країн світу.

Курс на розвиток економіки України за інноваційною моделлю був проголошений в Угоді про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством і Україною (14.06.1994 року), яка набула чинності 01.03.1998 року та в затвердженій Указом Президента України від 11.06.1998 року «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» [13, с. 62].

Обрання такого курсу означає, що в Україні головним джерелом стійкого економічного зростання, мають стати нові наукові знання, їх продукування, комерційне застосування та отриманий технологічний досвід. Проте, чинним законодавством так чітко і не визначено засад розвитку національної інноваційної системи, не конкретизовано її структуру. Окремі її сегменти, такі як, інституційний устрій інноваційної економіки, пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвитку економіки, програмно-цільове фінансування науково-технічної і інноваційної діяльності, підтримка підприємництва у сфері інноваційної діяльності та трансферу технологій продовжують розвиватися спорадично та не узгоджено.

Наразі триває робота щодо схвалення Кабінетом Міністрів України проекту Концепції розвитку національної інноваційної системи.

Цим документом визначається платформа та концептуальні орієнтири розвитку національної інноваційної системи, а також перелік завдань та заходів на реалізацію наступних цілей розвитку національної інноваційної системи:

1.  Створення конкурентоспроможного сектору досліджень і розробок та забезпечення умов для його розширеного відтворення.

2.  Розвиток інфраструктури інноваційної діяльності.

3.  Створення системи економічних стимулів модернізації економіки на основі технологічних інновацій.

4.  Підвищення інноваційної культури суспільства.

Очікується, що реалізація Концепції розвитку національної інноваційної системи дасть такі результати:

-  дозволить включити Україну в глобальний світовий науково-технологічний процес із забезпеченням масштабного залучення об’єктів інтелектуальної власності, матеріальних, фінансових і кадрових ресурсів у технологічний розвиток економіки;

-  частка інноваційної продукції в обсязі промислового виробництва, досягне не менше 50%; рівень інноваційної активності підприємств у промисловості досягне 60%; рівень сектора високотехнологічних виробництв у структурі обробної промисловості перевищить 30%;

-  оборот зовнішньої торгівлі високотехнологічною продукцією та технологіями збільшиться у порівнянні з 2008 роком у 5-7 разів.

Основою державної інноваційної політики має стати формування комплексу заходів державної підтримки інноваційної активності на всіх стадіях інноваційного процесу та їх безумовне виконання [52].

За даними Держкомстату України у 2007 році інноваційною діяльністю у промисловості займалося 1472 підприємства, або 14,2% їх загальної кількості, при цьому підприємства впроваджували інноваційну продукцію, нову як для ринку, так і для самого підприємства.

За видами економічної діяльності найбільша частка інноваційно активних підприємств у переробній промисловості, зокрема на підприємствах з виробництва коксу, продуктів нафтоперероблення (33,3%), хімічній і нафтохімічній промисловості (21,6%) та машинобудуванні (23,3%).

Найбільша частка інноваційно активних у загальній кількості промислових підприємств регіону у м. Києві (33,4%), Івано-франківській (30,6%) та Вінницькій (23,9%) областях. В цілому лише у 10 регіонах частка інноваційно активних промислових підприємств перевищувала середній рівень інноваційної активності промислових підприємств України – 14,2%.

Питома вага інноваційних підприємств серед відкритих акціонерних товариств становила 22,7 %, закритих акціонерних товариств - 20,9 %, спільних товариств - 20,8 %, державних підприємств - 19,4 % [22].

Із загальної кількості інноваційних підприємств 420 - реалізовували продукцію, нову для ринку України, обсяг якої становив 22,3 млрд. грн., або 3,7% обсягу реалізованої промислової продукції. Майже половину з них становили підприємства машинобудування, обсяг реалізації інноваційної продукції на яких склав 9,6 млрд. грн., або 11,2% обсягу реалізованої продукції галузі; 65 підприємств з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (1,8 млрд. грн. і 2,1%); 51 підприємство хімічної та нафтохімічної промисловості - (5,7 млрд. грн. і 15,5%).

Понад дві третини реалізованої інноваційної продукції, що була новою для ринку (15,1 млрд. грн.), припадає на підприємства з чисельністю працюючих від 1 тис. до 5 тис. осіб (7,2% обсягу реалізованої продукції даної категорії підприємств); з чисельністю 5 тис. і більше - 3,0 млрд. грн. (1,6%); від 500 до 1 тис. — 2,5 млрд. грн. (3,6%) [21].

Продукцію, що була новою тільки для підприємства (вже виготовлялася на інших підприємствах, але є новою або істотно поліпшеною для даного підприємства), реалізовували 743 підприємства (17,9 млрд. грн., або 3,0% обсягу реалізованої промислової продукції). Як і раніше, значну їх кількість склали підприємства машинобудування - 204 (3,8 млрд. грн. і 4,4%), з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів - 198 (2,7 млрд. грн. і 3,2%), хімічної та нафтохімічної промисловості - 83 (0,6 млрд. грн. і 1,5%) (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Розподіл підприємств, що реалізовували інноваційну продукцію за чисельністю працюючих, %

На 47,4%, у порівняні з 2000 роком, збільшилась кількість впроваджених нових маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних технологічних процесів (рис. 2.2).


Рис. 2.2. Впроваджених нових маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних технологічних процесів

У 2007 році обсяги витрат на інноваційну діяльність склали 10,8 млрд. грн., 68,8% з яких спрямовано на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення, 7,3% - на виконання науково-дослідних розробок силами підприємств (внутрішні НДР), 1,8% - на придбання результатів НДР інших організацій (зовнішні НДР), виконаних іншими організаціями для розробки нових або вдосконалених продуктів та процесів, 3,0% - на придбання інших зовнішніх знань (нових технологій, у т.ч. виключних майнових прав власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки; комерційних таємниць; проектів; товарних знаків, придбаних у зв’язку з проведенням підприємством інновацій; інжинірингових, консалтингових послуг) та 19,0% - інші витрати (рис. 2.3).


Рис. 2.3. Розподіл загального обсягу витрат за напрямами інноваційної діяльності

Максимальні витрати на інноваційну діяльність здійснили підприємства металургії і виробництва готових металевих виробів (26% загального обсягу таких витрат по економіці) та машинобудування (24%). При цьому в металургії майже у повному обсязі витрати понесені на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення.

Основним джерелом фінансування інноваційної діяльності як і в попередні роки були власні кошти суб’єктів господарювання. Одночасно збільшилась частка залучених коштів в загальному обсязі фінансування. За рахунок активного кредитування інноваційної діяльності частка власних коштів підприємств, спрямованих на ці цілі, зменшилась з 88% у 2005 до 74% у 2007 році.

У 2007 році з 1186 промислових підприємств, що впроваджували інновації, 898 витрачали кошти на придбання машин, обладнання і програмного забезпечення, 515 впроваджували нові технологічні процеси, 564 освоювали виробництво інноваційних видів продукції. Це свідчить, що у більшості випадків інновації впроваджуються комплексно, одночасно за декількома напрямами.

У 2007 році в 7 регіонах частка інноваційної продукції у загальному обсязі реалізації промислової продукції регіону перевищувала середній рівень по Україні – 6,7%. Найбільшим цей показник був у Волинській області – 38,3% (рис. 2.4).

Рис. 2.4. Частка реалізованої інноваційної продукції у загальному обсязі реалізації промислової продукції за регіонами України у 2007 році

З метою здійснення нововведень 268 підприємств придбали 1438 нових технологій, з яких 297 – за межами України. Із загальної кількості технологій: 555 придбано разом з цілеспрямованим прийомом на роботу кваліфікованих фахівців; 528 – з устаткуванням; 138 – як результат досліджень і розробок; 96 – за договорами на придбання прав на патенти, за ліцензіями на використання винаходів, промислових зразків, корисних моделей; 40 – за угодами на придбання технологій та ноу-хау.

До основних причин, що сповільнюють розвиток інноваційного підприємництва та підприємницької конкуренції в Україні треба віднести насамперед такі:

-  недосконалість законодавчої й інституційної бази розвитку інноваційного підприємництва, невирішеність багатьох питань у патентно-ліцензійній сфері;

-  відсутність ефективної системи стимулювання бізнесменів до роботи на ринку високих технологій, недосконалість механізмів економічної та моральної мотивації винахідництва. Зокрема, система оподаткування в Україні недостатньо спрямована на стимулювання розвитку інноваційного підприємництва. Практично відсутній механізм заохочення інвестування частин прибутку у виробництво, не створено стимулів щодо науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт;

-  низька активність використання об’єктів інтелектуальної власності у секторі малого та середнього підприємництва, недооцінка підприємствами інтелектуального капіталу, що призводить до спрямування ресурсів фінансової сфери на інвестування підприємств «старопромислових галузей», а не до інноваційно активних підприємств чи науково-дослідних розробок. Так, частка коштів вітчизняних інвесторів у загальних обсягах фінансування інноваційної діяльності промислових підприємств не перевищує 0,2%;

-  відсутність ґрунтовних досліджень негативного впливу на здоров’я населення та екологічного навантаження від імпорту зарубіжних технологій у секторі малого та середнього підприємництва у довгостроковій перспективі, що посилює загрози демографічної кризи, техногенних та екологічних катастроф;

-  значна неадекватність між наявними джерелами фінансування та потребами інноваційного розвитку. Традиційні засоби фінансування непристосовані до впровадження інновацій. Це особливо стосується ранніх стадій інноваційного циклу. Стримується інвестування у довгострокові проекти через нестачу власних коштів у підприємств та низький життєвий рівень громадян;

-  існування проблем, пов’язаних з обмеженістю доступу підприємців до фінансових-кредитних ресурсів, які можна отримати у більшості випадків лише на короткий термін, тоді як інноваційні процеси потребують довготермінового і масштабного фінансування;

-  недостатня державна підтримка інноваційної діяльності, зокрема науки, освіти, наукових фундаментальних і прикладних досліджень. Так, незважаючи на задекларовані у законодавстві заходи щодо державного сприяння інноваційним підприємствам, реальна підтримка держави відсутня. Понад 90% підприємств у 2007 році здійснювали інновації за рахунок власних коштів, обсяг яких становив майже три чверті загального обсягу витрат (8,0 млрд. грн.). Кредити для проведення інноваційної діяльності отримали 145 підприємств (2,0 млрд. грн.), кошти іноземних інвесторів отримали 23 підприємства (0,3 млрд. грн.), підтримку державного та місцевих бюджетів отримали лише 57 підприємств в Україні;

-  нерозвиненість економічного механізму управління. Для багатьох підприємців в Україні ризик втратити ринки збуту через торговельні обмеження є більшим, ніж через технологічну відсталість виробництва й гіршу якість продукції;

-  нерозвиненість інноваційної інфраструктури, відсутність розвиненого венчурного підприємництва [65].

Фактичне фінансування науково-технічної діяльності з державного бюджету упродовж останніх п’яти років не перевищує 0,4% від ВВП, тоді як Законом України „Про наукову і науково-технічну діяльність” передбачено 1,7%. Обсяг інноваційних витрат у 2007 році склав 10,8 млрд. грн., з яких 68,8% використано для придбання засобів виробництва, 7,3% - на проведення власних науково-дослідних розробок, 1,8% - на придбання результатів науково-дослідних робіт інших організацій, і лише 3% - на придбання нових технологій.

Крім того, спостерігається істотна диференціація фінансування інноваційної діяльності за регіонами. Наприклад, у 2007 році найменший показник загальних обсягів фінансування інновацій на одного мешканця спостерігався у Тернопільській області (17,42 грн.) та м. Севастополі (0,48 грн.), а найбільший – у м. Києві (612,94 грн.) та у Донецькій області (576,32 грн.). Отже, недостатнє фінансування інноваційної діяльності є причиною низької інноваційної активності підприємств, а з іншого боку - може вважатися наслідком низького рівня інноваційного розвитку регіону. Так, відсутність сучасних науково-технічних розробок у підприємств і низький попит на них призводить до невиправданості подальших витрат на інноваційну діяльність та не дозволяє підприємствам одержувати фінансування з державного бюджету для реалізації інноваційних проектів.

Ризик неповернення витрачених на НДДКР коштів зумовлює низьку активність банків та інших фінансових установ у фінансуванні інноваційної діяльності і, як наслідок, відсутність коштів у підприємств на реалізацію інноваційних проектів. Кредити Державної інноваційної компанії для більшості інноваційних підприємств є недоступними через високі відсоткові ставки.

Нерозвиненість інноваційної інфраструктури та низька її якість зумовлюють високі витрати, пов’язані з пошуком інформації про інноваційні розробки та партнерів у сфері комерціалізації технологій і винаходів, захистом прав інтелектуальної власності, несумлінною конкуренцією у цій сфері. Зростають міжрегіональні диспропорції у розміщенні інституційної інфраструктури інноваційної діяльності.

Як наслідок, знижується престижність інтелектуальної праці через значні затрати часу на НДДКР та відсутність адекватного матеріального заохочення. Незважаючи на високу оцінку якісного складу працівників сфери науки в Україні, відбувається прогресуюче скорочення наукового потенціалу у галузях природничих та технічних наук через внутрішню та зовнішню міграцію кадрів. Частка осіб, зайнятих дослідженнями і розробками в Україні, становить приблизно 0,6% від загальної кількості зайнятих при середньому значенні цього показника для країн ЄС – 1,2%.

З огляду на важливість ролі держави у створенні сприятливого інституційного середовища для активізації інноваційної діяльності малих і середніх підприємств в Україні необхідно реалізувати комплекс дієвих заходів, зокрема:

-  забезпечення фінансування інноваційного процесу, збільшення частки фінансування витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи;

-  розроблення та реалізація системи заходів з активізації інвестиційної діяльності комерційних банків, їх зацікавлення у довгостроковому кредитуванні, а також застосування поряд з кредитами нетрадиційних способів фінансування інноваційних проектів – франчайзингу, лізингу, факторингу та форфейтингу, що створить необхідні умови для переміщення доходів з низькотехнологічних сегментів економіки у високотехнологічні та сприятиме переходу до моделі інноваційного розвитку;

-  збільшення потоків іноземних інвестицій у вітчизняні інноваційні процеси;

-  формування належного правового середовища для розвитку інноваційної та науково-технічної діяльності, підвищення мотивації підприємця до високопродуктивної і високоякісної діяльності через вдосконалення системи економічного стимулювання шляхом внесення змін до податкового, митного законодавства, прийняття Закону про корпорації;

-  розробка і впровадження урядової програми, яка забезпечить додаткове фінансування з державного бюджету витрат авторів на патентування науково-технічних розробок;

-  сприяння розвитку високорозвиненого фондового ринку, венчурного підприємництва, загалом інвестиційно-фінансового сектора економіки; забезпечення державної підтримки інноваційного підприємництва через створення венчурних фондів, капітал яких на 30-40% формуватиметься за участю держави;

-  удосконалення системи захисту прав інтелектуальної власності через узгодження вітчизняної нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності з міжнародними стандартами;

-  сприяння розвитку малих та середніх вітчизняних інноваційних підприємств, що забезпечить поширення інноваційного підприємництва, розгортання в його середовищі економічної конкуренції;

-  забезпечення розвитку інноваційної інфраструктури, створення регіональних інноваційних центрів;

-  розроблення системи експертизи імпортованих технологій за чіткими критеріями; запровадження санкцій для підприємств, які використовують імпортні технології, що погіршують стан довкілля, особливо, якщо є вітчизняні аналоги з нижчим рівнем небезпеки для навколишнього середовища;

- формування інноваційної культури суспільства: підтримка наукових видавництв, наукових та науково-популярних видань, розширення освітніх програм, підвищення рівня навчального і наукового процесу тощо[65].

Основні заходи державного забезпечення інноваційної діяльності в Україні, які забезпечать розвиток підприємництва на інноваційній основі подані нижче.

Таблиця 2.2 Система технічних і інституційно-організаційних заходів забезпечення реалізації інноваційного розвитку України

Заходи державного забезпечення інноваційної моделі розвитку України

Зміст заходів державного забезпечення інноваційної моделі розвитку України

Формування внутрішнього ринку високих технологій

-  політика модернізації та технічного переобладнання діючих підприємств;

-  реалізація державних програм ресурсо- та енергозбереження;

-  забезпечення платоспроможного попиту на засоби технічного і технологічного оновлення агропромислового комплексу;

-  технічне переоснащення оборонного комплексу;

-  забезпечення внутрішнього платоспроможного попиту в сфері сучасних інформаційних послуг;

-  реалізація державної програми виробництва медичних препаратів та медичної техніки;

-  технічне та технологічне переобладнання навчального процесу на всіх його ланках;

-  інформатизація системи бух обліку;

-  оновлення побутової техніки довготривалого користування.

Інституційно-організаційне забезпечення реалізації пріоритетів технологічного розвитку

-  кардинальне поліпшення фінансування науки;

-  зміцнення матеріально-технічної бази наукових установ;

-  інституційне забезпечення державної науково-технічної та інноваційної політики: удосконалення чинної та розробка нової нормативної законодавчої бази науково-дослідницької діяльності;

-  розвиток патентно-інформаційної бази;

-  удосконалення системи стандартизації та сертифікації наукової продукції;

-  розвиток системи стимулювання науково-технічної діяльності;

-  поглиблення міжнародного співробітництва у інноваційній сфері;

-  збереження кадрового потенціалу науково-технічної сфери;

-  інтеграція освіти, науки та виробництва;

-  кооперація малого, середнього і великого підприємництва у сфері інноваційних технологій;

-  розвиток спеціальної інфраструктури інноваційного підприємництва

Логіка державної підтримки розвитку науки і техніки ґрунтується на тому, що чим більше коштів буде вкладено у науку, тим більшою буде віддача від неї. Поступово вона навіть сама себе буде фінансувати. Отже одним із наслідків науково-технічного розвитку має стати комерціалізація результатів наукових досліджень. А це, в свою чергу, обумовить формування спеціальних фондів, які будуть зменшувати інноваційні ризики високотехнологічних підприємств. Роль держави у науково-технічному розвитку країни може бути посиленою введенням держзамовлення на впровадження у виробництво пріоритетних інновацій.

Зазначимо, що всі заходи мають вплив на розвиток інноваційної економіки в Україні лише за умови формування їх матеріального підґрунтя. Отже головною проблемою держави є, на наш погляд, матеріальне забезпечення стратегічних планів держави щодо інноваційної моделі економіки України, тобто необхідно активізувати систему економічних важелів, що забезпечують реалізацію стратегії інноваційного розвитку. Головними з важелів уявляються бюджетно-податкові, грошово-кредитні і структурно-інвестиційні. Саме на них повинна спиратися макроекономічна політика держави, тим більше, що вона має ціллю збудувати в Україні соціально орієнтовану інноваційну економіку. Саме ці пріоритетні напрями державної економічної політики певною мірою обумовлюють і науково-технічну, і амортизаційну, і цінову, і антимонопольну, і зовнішньоекономічну, і митну, і валютну, і інші її напрями, що й зумовлює ефекти соціально-економічної політики в цілому.

Зрозуміло, що реалізація зазначених заходів держави в сфері науково-технічного стану та розвитку науки і техніки в Україні здатна забезпечити технологічний прорив нашої країни, вирішити проблему розвитку продуктивних сил та, можливо, забезпечити реалізацію цільового орієнтиру України – побудувати соціально орієнтовану ринкову економіку на інноваційних засадах.


Розділ III. Державне регулювання підприємництва в Україні та напрями його вдосконалення

 


Информация о работе «Процес становлення та розвитку підприємництва в Україні»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 247207
Количество таблиц: 6
Количество изображений: 4

Похожие работы

Скачать
155839
7
3

... і – 27%, в секторі побутових послуг – 23%, в сфері охорони здоров’я – 18%, в секторі ділових послуг – 13%, в транспорті і комунальних послугах – 10%.[19, c.8] Дослідження виділяють три моделі розвитку малого підприємництва: консервація масштабів діяльності із збереженням статус-кво; повільне розширення ділової активності; швидка експансія малих фірм і обернення їх в середні, а потім і в крупні ...

Скачать
69053
3
0

... контролю за самостійними підприємствами з боку великих компаній та відповідних монопольних утворень, які існували раніше і проявляються тепер. 1.2 Роль малого підприємництва в умовах ринкової економіки У цілому в секторі малого підприємництва працює понад 2 млн. чоловік, що становить майже 10% зайнятого населення України. Підприємства малого бізнесу створюються в різних галузях економіки. ...

Скачать
72135
0
0

... ійного обслуговування малого підприєм­ництва, спеціалізованихфірм, що надають послуги малим підприємствам (бухгал­терські та аудиторські фірми, рекламні агентства тощо); · бізнес-центрів та центрів розвитку малих підприємств, бізнес-інкубаторів, ви­робничих та технологічних парків; · навчальних центрів з підготовки та перепідготовки спеціалістів для роботи на малих підприємствах, формування ...

Скачать
79207
1
1

... чи багатоцільові (випуск товарів народного споживання, надання різних послуг ), але проте займаючихся торгово-посередницькою діяльністю як основною. Досягнутий до 1997 р. рівень розвитку недержавного приватного підприємництва можна оцінити як недостатній по наступним розуміннях: складає 10—15 %, тоді як у розвинутих від 50 до 80 %; — по обсягу діяльності (виробництво товарів і послуг) малий бі ...

0 комментариев


Наверх